Як Західна Німеччина виграла чемпіонат світу 1990 року: геній Бреме, велич Маттеуса та аргентинський зрив

Чемпіонат світу 1990 року часто згадують як один із найобережніших і найзакритіших в історії. Середня результативність склала лише 2,21 гола за матч — найнижчий показник за весь час проведення турніру. Настільки низька видовищність змусила FIFA та IFAB після турніру переглянути деякі футбольні правила. Саме тоді серйозно взялися за боротьбу з небезпечними підкатами та запровадили правило пасу воротареві назад. Обговорювалися навіть радикальніші варіанти — наприклад, збільшення розміру воріт, хоча до цього справа так і не дійшла.

Перемога Західної Німеччини теж не виглядала особливо романтичною. Вирішальні матчі команди супроводжувалися пенальті та вилученнями у складі суперників, через що їхній шлях до титулу іноді здається менш яскравим, ніж був насправді.

Втім, на груповому етапі німці демонстрували якісний атакувальний футбол, а в плей-оф принаймні намагалися грати першим номером. На тлі багатьох команд того чемпіонату це вже було суттєвою перевагою.

Тренер

Для Франца Беккенбауера цей тріумф виглядав майже неминучим продовженням великої кар'єри. У 1974 році він привів Західну Німеччину до чемпіонського титулу як капітан, а згодом очолив національну команду вже як тренер.

Після фіналу 1986 року Беккенбауер повернувся ще сильнішим. Перемога в Італії зробила його другою людиною в історії футболу після Маріо Загалло, якій вдалося виграти чемпіонат світу і як гравцеві, і як головному тренеру. Лише через майже три десятиліття до цього клубу приєднався Дідьє Дешам.

Якщо під час мексиканського мундіалю 1986 року Беккенбауера ще вважали емоційним і дещо непередбачуваним наставником, то за чотири роки він став спокійнішим, авторитетнішим і, ймовірно, сильнішим тактиком.

Водночас його перемогу не можна назвати тренерським шедевром у тому сенсі, як це було з чемпіонськими командами 1978, 1982 чи 1986 років, де окремі тактичні рішення відіграли вирішальну роль. Беккенбауер не винаходив футбол заново. Він обрав систему, яка підходила його команді, і довірив футболістам реалізувати свій потенціал.

Тактика

Це була класична збірна Німеччини кінця 1980-х — початку 1990-х років.

Беккенбауер використовував схему 3-5-2, у якій і сам би почувався комфортно за часів своєї ігрової кар'єри. Роль ліберо виконував ветеран Баварії Клаус Аугенталер, відомий на прізвисько "Ауге" ("Око"). Саме він діяв позаду двох центральних захисників, які персонально опікувалися суперниками. Цікаво, що і Англія в півфіналі, і Аргентина у фіналі використовували майже ідентичну побудову.

Найвідомішим прикладом персональної опіки стала робота Гвідо Бухвальда у фіналі. Центральний захисник буквально не відходив від Дієго Марадони протягом усього матчу. Після турніру в Німеччині Бухвальд навіть отримав жартівливе прізвисько "Дієго". Сам Беккенбауер, який зазвичай уникав гучних індивідуальних похвал, пізніше назвав його найкращим гравцем команди на тому турнірі.

В атаці велике значення мали флангові захисники. Праворуч діяли Штефан Ройтер або Томас Бертольд, а лівий фланг повністю належав Андреасу Бреме. Невтомний, працездатний і технічно оснащений, він постійно створював гостроту завдяки своїм проходам та точним передачам у штрафний майданчик.

Втім, сила цієї збірної не обмежувалася лише флангами. Її півзахист був одним із найтехнічніших на турнірі. До травми в матчі з Чехословаччиною незмінно виходив Уве Байн, Томас Гесслер виконував роль класичного плеймейкера, П'єр Літтбарскі додавав креативу завдяки дриблінгу та вмінню працювати в обмеженому просторі, а справжнім лідером команди був Лотар Маттеус.

Попереду зазвичай грали Юрген Клінсманн і Руді Феллер. Вони не були типовими форвардами-завершувачами на кшталт Герда Мюллера, але чудово відкривалися між лініями, багато працювали без м'яча та майстерно обирали момент для ривка у вільні зони. За відсутності класичних вінгерів така мобільність нападників ставала одним із ключових елементів німецької атаки.

Головна зірка

У складі Західної Німеччини було щонайменше троє футболістів світового рівня. Юрген Клінсманн належав до найкращих нападників свого покоління, Андреас Бреме був практично ідеальним фланговим гравцем, а в центрі поля команду вів Лотар Маттеус — людина, яка стала справжнім символом цього тріумфу.

Пізніше Маттеус поступово відійде глибше в оборону і, відповідно до давніх німецьких традицій, навіть спробує себе в ролі ліберо. Але влітку 1990-го він був насамперед атакувальним півзахисником найвищого класу — потужним, технічним і надзвичайно небезпечним біля чужого штрафного майданчика. Він постійно просував м'яч уперед, не боявся брати гру на себе та регулярно загрожував воротам ударами з дистанції. Недарма його тренер в Інтері Джованні Трапаттоні говорив:

"Лотар — універсальний футболіст. Він уособлює сучасного гравця в його найкращому вигляді".

Найяскравіше Маттеус проявив себе вже в стартовому матчі турніру проти Югославії. Спочатку він отримав м'яч спиною до воріт, одним рухом розвернувся і лівою ногою закрутив м'яч у дальній нижній кут. А згодом здійснив ще один фірмовий рейд: підхопив м'яч на власній половині поля, протягнув його через кілька зон і завдав точного удару з меж штрафного майданчика.

Упродовж усього чемпіонату Маттеус залишався рушійною силою німецької збірної, хоча у фіналі, як це часто буває з головними зірками великих турнірів, його вплив був менш помітним.

Фінал

Фінал чемпіонату світу 1990 року став повторенням вирішального матчу попереднього мундіалю. Вперше в історії дві збірні поспіль зустрілися у фіналі світової першості.

Цього разу Західна Німеччина перемогла Аргентину з рахунком 1:0. На той момент цей матч багато хто називав найгіршим фіналом в історії чемпіонатів світу.

Він став першим фіналом, у якому було забито менше трьох голів. Також уперше одна з команд зуміла не пропустити у вирішальному матчі турніру. Це, безумовно, заслуга німецької оборони. Але водночас варто визнати: аргентинці майже не намагалися атакувати.

Журналіст The New York Times Майкл Янофскі описав цей поєдинок як ідеальне відображення всього турніру:

"Мало голів, жорстка гра і нудний матч".

Обидві команди активно використовували персональну опіку та агресивний захист, через що нападники практично випадали з гри. Втім, Руді Феллер усе ж мав кілька хороших нагод. Його відкривання були блискучими, але щоразу йому не вистачало зовсім трохи, щоб якісно замкнути подачі — найчастіше від Андреаса Бреме.

Аргентина програла цей фінал не менше, ніж Німеччина його виграла. Причиною стала не лише надто обережна тактика. Південноамериканці дограли матч удев'ятьох і ще й привезли пенальті у власні ворота. Перше вилучення сталося на 65-й хвилині. Педро Монсон, який вийшов після перерви, програв боротьбу Клінсманну на фланзі й спробував зупинити його відверто грубим підкатом прямою ногою в гомілку. Мексиканський арбітр Едгардо Кодесаль без вагань показав червону картку — першу в історії фіналів чемпіонатів світу.

Невдовзі суддя знову опинився в центрі уваги. Роберто Сенсіні, який через вилучення Монсона був змушений допомагати в обороні, збив Феллера у штрафному майданчику. Призначений пенальті викликав бурхливі суперечки. Частково через репутацію німецьких нападників, які іноді занадто охоче падали в боротьбі.

Проте при повторі епізоду видно: Сенсіні пішов у підкат, перегородив супернику шлях і навіть не торкнувся м'яча. Сам Феллер пізніше припускав, що суддя врахував і попередні епізоди, коли аргентинцям вдавалося уникати покарання після схожих порушень.

До точки підійшов Бреме й холоднокровно реалізував свій шанс. Після матчу Беккенбауер заявив, що пенальті не став вирішальним фактором:

"Ми все одно забили б, навіть якби довелося грати додатковий час. Рахунок 1:0 не відображає того, що відбувалося на полі. Ми могли перемогти 3:0. Я взагалі не пам'ятаю жодного моменту Аргентини".

І в цих словах було чимало правди. За весь матч аргентинці завдали лише одного удару — зі штрафного у виконанні Марадони, який пролетів над поперечиною. Німці ж пробили по воротах 23 рази. Інша справа, що лише два їхні удари влучили у площину воріт, і один із них був тим самим пенальті.

Друга червона картка для Аргентини стала наслідком нервового зриву. Густаво Десотті, який замінив дискваліфікованого Клаудіо Каніджу, розлютився через спроби Юргена Колера потягнути час і схопив суперника за шию, після чого також достроково залишив поле.

До фіналу аргентинці й без того підійшли в ослабленому складі — четверо гравців були дискваліфіковані. А під час самого матчу команда втратила ще двох футболістів через вилучення.

Озираючись назад, важко уявити більш суперечливого претендента на титул. За весь турнір Аргентина провела сім матчів, здобула лише дві перемоги й забила всього п'ять м'ячів. Нейтральні вболівальники рідко підтримували Німеччину на великих турнірах. Так було і в 1954-му, і в 1974-му. Але цього разу багато хто погодився: переміг той, хто справді був сильнішим.

Цей фінал увійшов в історію ще з однієї причини. Він став останнім матчем збірної Західної Німеччини. Уже невдовзі після возз'єднання країни команда виступатиме просто як Німеччина. Після тріумфу Беккенбауер навіть заявив, що з приєднанням футболістів зі Східної Німеччини нова збірна стане практично непереможною. На той момент це звучало цілком логічно. Реальність, втім, виявилася трохи складнішою.

Що вас може здивувати

Коли Андреас Бреме реалізував вирішальний пенальті у фіналі, в цій історії було одразу дві несподіванки. Перша — удар виконував не Лотар Маттеус. Саме він кількома днями раніше приніс команді перемогу в чвертьфіналі проти Чехословаччини, також реалізувавши пенальті. Але під час фіналу йому довелося змінити бутси посеред матчу. У новому взутті він почувався незвично і не захотів брати на себе відповідальність у найважливіший момент.

Друга несподіванка стосувалася самого Бреме. Вирішальний удар він завдав правою ногою. Це дивувало хоча б тому, що чотирма роками раніше в серії пенальті проти Мексики він забивав уже лівою.

Пізніше в інтерв'ю FourFourTwo Бреме згадував:

"У 1986 році мене запитали, чому я пробив пенальті лівою ногою, адже всі знали, що я часто використовую праву. А я навіть не звернув на це уваги. Для мене це не мало жодного значення".

Ця фраза дуже точно характеризує футболіста, який пішов із життя у 2024 році у віці 63 років. Здавалося, навіть сам Бреме не міг сказати, яка нога в нього сильніша. Лівою він виконував більшість стандартів і завдавав потужніших ударів. Правою ж діяв точніше, тому саме нею зазвичай пробивав пенальті та виконував технічні завершення. Саме правою ногою він забив і свій чудовий м'яч у ворота Нідерландів.

Його універсальність настільки турбувала суперників, що в матчі проти голландців вінгер Джон ван 'т Схіп отримав персональне завдання опікуватися саме Бреме. Для флангового захисника це було майже безпрецедентним визнанням його атакувальної загрози. У фіналі багато найнебезпечніших моментів Західної Німеччини виникали саме після його подач і стандартних положень. Тому цілком символічно, що долю чемпіонства вирішив саме він.

Найяскравіший момент турніру

Парадоксально, але згадати один безсмертний епізод із чемпіонського походу Західної Німеччини не так просто. Наприкінці турніру команда забила лише три м'ячі в трьох останніх матчах. Два з них були з пенальті, ще один — після штрафного Бреме, який завдяки рикошету приніс німцям нічию в півфіналі проти Англії та допоміг дотягнути до серії пенальті.

Сам той півфінал сьогодні часто згадують навіть більше в Англії, ніж у Німеччині. Хоча англійці програли серію пенальті, саме той матч багато хто вважає моментом нового народження футболу в країні. Пізній гол Гарі Лінекера, сльози Пола Гаскойна та промахи Стюарта Пірса і Кріса Воддла назавжди залишилися в колективній пам'яті англійських уболівальників.

Якщо ж говорити про найбільш впізнаваний епізод німецької кампанії, то ним, мабуть, став конфлікт Руді Феллера та Франка Райкарда в матчі 1/8 фіналу проти Нідерландів. Сутичка завершилася вилученням обох футболістів, після чого команди майже весь матч грали десять на десять. У результаті Західна Німеччина перемогла з рахунком 2:1 в одному з найвідкритіших і найвидовищніших матчів того чемпіонату.

Маттеус також відзначився кількома прекрасними голами на груповому етапі. Але якщо обирати один справді знаковий момент, то ним може бути м'яч Юргена Клінсманна у стартовому матчі проти Югославії. Після навісу він блискуче підрізав м'яч головою в ближній кут у стрибку — саме такі голи згодом стали його фірмовою візитівкою. Перемога 4:1 одразу показала, що Німеччина приїхала до Італії не просто заради участі.

Чи справді це була найкраща команда турніру?

Так. І це багато говорить про сам чемпіонат світу 1990 року. Навіть попри те, що Західна Німеччина здобула титул без особливого блиску, саме вона виглядала найсильнішою командою турніру.

На груповому етапі німці демонстрували відкритий і досить сучасний футбол. Матч проти Нідерландів став одним із найяскравіших на турнірі, а чвертьфінал із Чехословаччиною був значно переконливішим, ніж це може здатися з рахунку 1:0.

Сьогодні ту команду часто оцінюють через призму двох останніх матчів — нервової перемоги над Англією в серії пенальті та не надто видовищного фіналу з Аргентиною. Проте це дещо спотворює загальну картину.

Збірна Беккенбауера мала сильних виконавців, якісний півзахист, добре організовану оборону та значно більше технічної майстерності, ніж їй зазвичай приписують. Можливо, вона не залишила після себе легендарного футболу, але в умовах того турніру саме Західна Німеччина найбільше заслуговувала підняти над головою Кубок світу.

The Athletic