Симптом конкуренції: Олещук розповів, що стоїть за антиукраїнськими заявами у Польщі

Історичні питання є лише приводом, тоді як реальна причина полягає в тому, що Польща побоюється посилення ролі України в межах ЄС.

Чергова хвиля дипломатичної напруженості між Києвом та Варшавою знову змушує говорити про кризу добросусідства. Політолог та викладач КНУ імені Тараса Шевченка Петро Олещук доводить, що нинішні скандали — це не випадковість, а прояв тривалої стратегічної конкуренції двох найбільших держав Східної Європи. У своїй колонці автор пояснює, чому польські еліти побоюються посилення ролі України в ЄС і як економічний прагматизм Варшави переважає над безпековою солідарністю. Докладніше про ризики та майбутнє українсько-польських відносин — у матеріалі.

Цей скандал виник не сам по собі. Це відображення системної політики в Польщі, де існує доволі контроверсійне ставлення до України, до українських політиків і до української держави. І це все періодично проявляється в польській політиці. Також вплив має і фактор українців у Польщі. Усе це в комплексі й формує нинішню складну ситуацію. Тому цей скандал сам по собі є радше симптомом, а не причиною. Причина полягає в тому, що між Україною та Польщею існують достатньо серйозні давні суперечності, які, мабуть, значно виходять за межі суто історичних питань. Це стосується також геополітичної ролі, яку кожна країна бачить для себе у Східній Європі.

Тобто стратегічно це ще й прояв певної конкуренції, яку Польща вбачає з боку України. Адже Польща давно позиціонує себе як східний щит Європи та головна держава регіону, орієнтована на Захід. І тут Україна зі своїм протистоянням Росії, новітніми технологіями, європейськими амбіціями також претендує на важливу роль. Тому, коротко кажучи, мій висновок такий: усе це надовго. Незалежно від того, хто очолюватиме Україну чи Польщу, ця тема періодично виникатиме знову.

Очевидно, будуть проблеми і з ратифікацією вступу України до Європейського Союзу з боку Польщі. Причому всі ці історичні питання використовуватимуться як привід, тоді як реальна причина, на мою думку, полягатиме в тому, що Польща побоюється посилення ролі України в межах ЄС. Наприклад, того, що Україна претендуватиме на більшу частку європейських субсидій.

Коротше кажучи, головна причина — це конкуренція України та Польщі як двох найбільших держав регіону. Тому що інші східноєвропейські держави значно менші. Навіть серед країн ЄС це так. Ні Словаччина, ні Чехія, ні Угорщина, ні навіть Румунія. Хоча Румунію ще можна вважати певною мірою співставною з Україною та Польщею. Усі інші держави значно менші й мають принципово іншу геополітичну роль. Тому з Польщею нам буде непросто ще багато років.

Щодо практичних наслідків нинішнього загострення, то, наскільки я розумію, заяву щодо Starlink та інших подібних питань зробив віцеспікер польського Сейму, який представляє партію "Конфедерація". "Конфедерація" — це найбільш антиукраїнська і водночас найбільш проросійська партія Польщі. Тому такі заяви не є чимось дивним. Але, наскільки я розумію, він безпосередньо на урядову політику не впливає.

З боку польського уряду також були критичні заяви на адресу України, але поки що вони не виглядали надто різкими. Тут важливо пам’ятати, що Польща — парламентсько-президентська республіка, як і Україна. І прем’єр-міністр там є самостійною політичною фігурою, незалежною від президента. На сьогодні уряд у Польщі формують політичні сили, які перебувають в опозиції до президента. І поки що якихось різких заяв про принципову зміну політики щодо України вони не робили. Так, вони говорять, що Україна діє неправильно в тих чи інших питаннях, але про кардинальні зміни не йдеться.

Треба розуміти й складність внутрішньої польської політики. Урядові партії зараз перебувають у непростій ситуації. З одного боку, повністю підтримати президента означає посилити свого політичного опонента. З іншого — якщо його не підтримувати, їх одразу звинувачуватимуть у тому, що вони недостатньо захищають польські інтереси.

Тому попри всі ці заяви, глобально якихось різких змін поки що не буде. Просто тому, що Польща чудово розуміє ризики та загрози, які для неї створює Росія. Водночас, повторюся, на етапі євроінтеграції України ця тема періодично повертатиметься.

Вже в середині червня можуть бути відкриті переговорні кластери щодо вступу України до ЄС. Теоретично нинішня ситуація може на вплинути на процес, але поки що не було заяв про намір блокувати відкриття цих кластерів. Історія ще не завершена, тому будемо дивитися, як розвиватимуться події. Україна наразі займає достатньо спокійну та виважену позицію. Зокрема, звернення Андрія Сибіги було доволі позитивним і апелювало до спільних цінностей.

Я думаю, що на цьому етапі ситуація може й не позначитися на переговорах щодо вступу України до ЄС, але під час безпосередньої ратифікації членства проблеми з боку Польщі, найімовірніше, виникнуть. І, на мою думку, причина буде саме в конкуренції між Україною та Польщею. Не випадково постійно спливає тема польських фермерів — це один із проявів побоювань, що Україна після вступу до Євросоюзу претендуватиме на значну частину європейських субсидій і впливу в регіоні.

З іншими державами, ймовірно, таких масштабних труднощів не буде — там усе залежатиме від ухвалення політичного рішення. Але якщо говорити про інших сусідів України в Європейському Союзі, то традиційно складною залишається ситуація з Угорщиною. Там постійно лунають заяви щодо угорської меншини, хоча фактично йдеться про спроби тиску на Україну під приводом "захисту прав". У Будапешті, зокрема, критикують мовну політику України, хоча вимоги, які інколи висуваються, виглядають абсурдними — аж до того, щоб громадяни України фактично не вивчали українську мову.

Не до кінця зрозумілою залишається й ситуація в Румунії, де очікуються вибори та можливі політичні зміни. Також зберігається фактор прем’єра Словаччини Роберта Фіцо, хоча останнім часом він значно зменшив градус заяв щодо України. Тобто певні проблеми потенційно можуть виникати практично з усіма сусідніми державами.

Втім навряд чи це матиме визначальний вплив на загальну позицію Європейського Союзу щодо України. Причина проста: східноєвропейські країни не формують політику ЄС одноосібно. Більшість із них є дотаційними економіками, тоді як ключову роль відіграють великі західноєвропейські держави — передусім Німеччина. Саме їхня позиція буде вирішальною.

І тут теж не все однозначно. З одного боку, Німеччина підтримує Україну, але з іншого — у Європі дедалі частіше звучать сигнали про те, що питання вступу поки що "не на часі". Тому ключове значення матиме позиція великих держав Західної Європи, а не окремі конфлікти між сусідами у Східній Європі.

До того ж, у самому регіоні історично існує велика кількість взаємних претензій. Угорщина конфліктує майже з усіма сусідами через питання меншин. У колишній Югославії досі залишаються невирішені територіальні суперечки — наприклад, між Словенією та Хорватією. Тобто в ЄС чудово розуміють специфіку Східної Європи, де країни мають довгу історію конфліктів і взаємних образ.

На цьому тлі інтеграція України виглядає навіть простішою, ніж євроінтеграція Західних Балкан. Адже там ідеться одразу про Сербію, Чорногорію, Албанію, Північну Македонію, Косово, яке досі не визнає Сербія, а також низку інших складних суперечностей. У порівнянні з цим українсько-польські чи українсько-угорські конфлікти виглядають значно менш масштабними.

Тому нинішні суперечки з Польщею — точно не останні. Але водночас ситуація може дуже швидко змінюватися під впливом безпекових факторів. Наприклад, якщо Росія піде на нову ескалацію і спробує створити загрозу Сувалкському коридору, який є стратегічно важливим для Польщі та НАТО, то пріоритети Варшави можуть миттєво змінитися. У такому разі всі нинішні суперечки з Україною відійдуть на другий план, тому що безпекове питання стане для Польщі головним.

Світ зараз змінюється дуже швидко, і прогнозувати розвиток подій надовго вперед складно. Польща може дозволити собі жорстку політичну риторику, допоки почувається відносно захищеною завдяки НАТО та американській військовій присутності. Але навіть цей фактор сьогодні вже не виглядає абсолютно стабільним і гарантованим.

Петро Олещук, політолог, викладач КНУ імені Тараса Шевченка, спеціально для Главреду