100 років головної ілюзії ХХ століття: як Норма Джин вигадала Мерилін Монро

Як так вийшло, що серед сотень американських і не тільки кінозірок самеМерилін Монро набула статусу безперечної ікони шоу-бізнесу? Це питання ось уже багато років бентежить думки інтелектуалів найширших верств — від пролетарів розумової праці до маститих істориків культури.

До сторічного ювілею головної кінозірки минулого століття відповіді шукає ZN.UA.

Ідеальна кінозірка

За кілька тижнів після смерті Мерилін Монро, 4 серпня 1962 року, славетний нью-йоркський митець Енді Воргол створив свій знаменитий «Диптих Мерилін», узявши за основу рекламну фотографію до фільму «Ніагара» 1953 року. Досліджуючи теми масового споживання, гламуру та смерті, Воргол показав своєю роботою, як мас-медіа перетворюють людину на тиражований товар. Для художника найупізнаваніше обличчя Голлівуду стояло в одному ряду з банкою супу Campbell's або пляшкою Coca-Cola — це був продукт масового бажання та споживання.

Зрештою реалізація виявилася грандіознішою за задум. Воргол створив найпотужніший символ сучасної попкультурної міфології, й тим самим канонізував Мерилін Монро як абсолютну ікону шоу-бізнесу та головну кінозірку ХХ століття.

Іронічно, що вони не були знайомі й особисто ніколи не зустрічалися, хоча Воргол «колекціонував» селебрітіс. Але як митець він інтуїтивно зрозумів, що саме перетворило Мерилін Монро на головну кінодіву свого часу. Вона не була кінозіркою в загальноприйнятому розумінні цього слова. Глибока драматична актриса, прихильниця так званої системи, вона геніально зіграла кінозірку.

Цікаво, що за десятиліття після її смерті молодий музикант на ім’я Девід Боуї, який довго й марно намагався стати зіркою рок-н-ролу, досяг своєї мрії, втіливши на сцені образ рок-н-рольного ідола Зіггі Стардаста. Щоправда, шоу-бізнес поблажливіший до чоловіків, та й часи настали геть інші. А в п’ятдесятих роках жінка на ім’я Норма Джин стала заручницею зіркового образу Мерилін Монро і в певному сенсі його жертвою.

Білявка, яка зламала Голлівуд

Попри те, що змінилися стандарти жіночої краси, та й патріархальний світ, для якого образ Мерилін Монро став культовим, відходить у минуле, цей образ досі надихає й розбурхує уяву.

Лише за останні кілька років вийшло чотири присвячені їй документальні фільми та дуже суперечливий, але помітний (завдяки грі Ани де Армас) байопік Ендрю Домініка «Білявка». Усі вони по-своєму намагаються пояснити міф Мерилін Монро. Проте показаний у «Білявці» образ безпорадної жертви дитячих травм, впливових чоловіків і фатальних обставин має небагато спільного з реальністю.

Ще 2004 року американська культурологиня Сара Черчвелл у книзі «Багато життів Мерилін Монро» показала кінозірку розумною, начитаною й амбітною жінкою. У її особистій бібліотеці було понад 400 книжок, і судячи з позначок олівцем, найбільше актрису цікавили психоаналіз, класична література та філософія. На полях «Процесу» Франца Кафки зберігся такий напис: «Це в точності світ Голлівуду: довічний судовий процес, на якому ти ніколи не дізнаєшся реальних звинувачень».

Проте їй вдалося перемогти цей світ. Мерилін Монро стала однією з перших актрис, яка відкрито повстала проти найжорстокішої студійної системи, коли актори вважалися буквально власністю студій, позбавленою права голосу. І вона була першою, хто зламав хребет патріархальній монополії повоєнного Голлівуду.

Загалом це була блискуче спланована й розіграна корпоративна облога студійного гіганта 20th Century Fox, із яким актриса підписала типовий кабальний контракт. На початку 1954 року фільми за участю Мерилін Монро приносили студії гігантські прибутки, але їй платили тільки 1500 доларів на тиждень.

Зірка щойно знялась у стовідсотково комерційному хіті — комедії Біллі Вайлдера «Сверблячка сьомого року», коли отримала сценарій чергового ідіотського мюзиклу «Дівчина в рожевому трико», — і просто не вийшла на знімальний майданчик.

За контрактом, актриса належала студії до 1958 року, тому у відповідь очільник 20th Century Fox Дерріл Ф. Занук просто перестав платити їй зарплату. Але замість вибачень Мерилін Монро полетіла до Нью-Йорка, де заснувала власну продюсерську компанію спільно з фотографом Мілтоном Гріном, творцем канонічних світлин кінозірки.

Тим часом прогриміла прем’єра «Сверблячки сьомого року», що стала феноменальним касовим хітом. Спроби студійних босів замінити норовливу зірку іншими актрисами зі схожим типажем провалилися. Виходило, що поки Мерилін Монро в Нью-Йорку просуває свій кінобізнес, 20th Century Fox втрачає щомісяця мільйони доларів.

31 грудня 1955 року студія підписала з нею новий контракт. Його умови були нечуваними для акторок того часу: чотири картини за сім років із гарантованим гонораром 100 тис. дол. за кожен фільм і відсотком від касових зборів. Водночас вона мала право вирішального голосу у виборі режисера та головного оператора, а паралельно — можливість зніматись у власних фільмах.

Мерилін Монро не просто вибила зі студії більше грошей. Тепер вона могла розпоряджатися створеним нею образом кінозірки на власний розсуд.

Норма Джин проти Мерилін Монро

На відміну від багатьох колег по цеху, Норма Джин чудово усвідомлювала, що Мерилін Монро — це костюм, який вона надягає за потреби, як супергерої в коміксах. Відомий хрестоматійний випадок, описаний в автобіографії Емі Грін — дружини партнера по Marilyn Monroe Productions, Inc Мілтона Гріна.

«Я ніколи не забуду той день, коли ми з Мерилін гуляли Нью-Йорком, просто насолоджуючись гарною погодою, — згадувала Емі Грін. — Вона обожнювала Нью-Йорк, тому що там до неї ніхто не чіплявся, як у Голлівуді. Вона могла вбратись у найпростіший, непоказний одяг, і ніхто її не помічав. Їй це дуже подобалося. І ось ми йдемо Бродвеєм, вона повертається до мене й каже: «Хочеш побачити, як я стану нею?» Я не зрозуміла, що вона мала на увазі, але відповіла: «Так», — і тут я це побачила. Не знаю, як пояснити, що саме вона зробила, але вона увімкнула щось усередині себе, схоже на магію. І раптом машини почали пригальмовувати, люди зупинялися й оберталися, щоб подивитися. Вони впізнавали в ній Мерилін Монро, ніби вона зняла маску, хоча секунду тому її ніхто не помічав. Я ніколи раніше не бачила нічого подібного».

Більшість актрис того часу працювали в межах цілком конкретних одномірних архетипів. Вероніка Лейк була холодною фатальною жінкою, Одрі Гепберн — витонченою аристократкою, Джейн Менсфілд — відвертою й навіть карикатурною секс-бомбою. Норма Джин розуміла, що секрет створення успішного образу — в його амбівалентності. Тож образ Мерилін Монро став ідеальним дзеркалом, що відображало будь-які проєкції. Навіть якщо вони здавалися взаємовиключними: згадаймо знамениту фотографію вульгарної білявки з томиком «Улісса».

Це було бездоганно точне психологічне калібрування образу: збуджувати бажання у чоловіків, водночас не провокуючи жінок на агресію чи заздрість. Мерилін Монро досягла цього ефекту завдяки масці дитячої вразливості. Парадоксальний образ загубленої дитини із зовнішністю сексапільної жінки знезброював жіночу аудиторію, пробуджуючи материнський інстинкт або співчуття. У підсумку кожен отримував власну ілюзію — як фанати, так і фанатки.

У комедії «Як вийти заміж за мільйонера» героїня Мерилін Монро сліпа, як кріт, але категорично відмовляється носити окуляри в присутності чоловіків, постійно натикаючись на меблі. З одного боку, це класичний ґеґ епохи. З іншого — постмодерністська метаіронія. Аби здаватися звабливою, патріархальний світ вимагав від жінки бути в буквальному сенсі безпорадною та сліпою.

Глядачі-чоловіки в кінотеатрах сміялися до сліз, навіть не підозрюючи, з чого саме вони, власне, сміються. Справжній сенс цього бездоганного жарту розуміла лише Норма Джин.

Мистецтво вчасно піти

У Голлівуді амплуа часто приростало до актора. Але у випадку Мерилін Монро вийшла трагічна невідповідність ідентичності екранній масці — й це спричинило руйнівний конфлікт між комерційним продуктом і живою людиною з дитячими травмами, клінічною депресією та важким тягарем спадкових психічних розладів. Кульмінацією стали зйомки останнього фільму за її участю «Неприкаяні», поставленого за сценарієм чоловіка кінозірки Артура Міллера. Він переніс глибоку особисту та сімейну кризу кінозірки просто на екран, і камера режисера Джона Г’юстона фіксувала вже не гру, а реальний психологічний розпад актриси.

До речі, саме Артур Міллер через витончені інтриги домігся, щоб Мерилін Монро звільнила з продюсерської компанії свого партнера Мілтона Гріна, який був локомотивом її бізнесу, — і після одного фільму компанія тихо сконала. Так до внутрішнього розладу помітно доклали руку близькі, від яких вона очікувала захисту.

Важкий емоційний стан посилювався наркоманією. Щоб актори витримували виснажливу роботу на знімальному майданчику, студійний лікар цілком законно виписував амфетаміни. А щоб поринути в сон увечері, коли стимулятори буквально розривали організм на частини, доводилося вживати барбітурати. У Мерилін Монро, крім іншого, на тлі хронічного безсоння була мила звичка запивати снодійне келихом шампанського. Іноді вона забувала, що вже встигла випити ліки.

Джуді Ґарленд у такому режимі дотягнула до 47 років, але ще за десятиліття до смерті в неї було вкрай підточене здоров’я. «Бразильська бомба» Кармен Міранда померла від розлогого інфаркту в 46 років. Мерилін Монро було лише 36.

Хоч як це цинічно, але доведеться визнати, що смерть поставила ідеальну драматургічну крапку в історії Мерилін — буквально за мить до того, як вичерпався її історичний час. Наставала доба контркультури, другої хвилі фемінізму та сексуальної революції, яка безжально обнулила сам архетип наївної та поступливої білявки в діамантах. А головне — на черзі було жорстке, принципово інше кіно Нового Голлівуду. Здається, сам час остаточно довершив останніми штрихами цей штучний образ ідеальної кінозірки: вона пішла на піку, не встигнувши нікого розчарувати. І навіть обставини смерті Мерилін Монро стали частиною її легенди.