Як Бразилія виграла чемпіонат світу 1994 року: прагматизм Паррейри та геній Ромаріо

Чемпіонат світу 1994 року навряд чи можна назвати одним із найяскравіших в історії. Проте він подарував чимало моментів, які назавжди залишилися у футбольній пам’яті.

Легендарний сольний прохід Саїда Аль-Овайрана у матчі проти Бельгії. Емоційне святкування Дієго Марадони, за яким послідувала дискваліфікація через допінг. П’ять голів Олега Саленка у ворота Камеруну. Переможний удар головою Йордана Лечкова, що вибив Німеччину з турніру. Промах Даяни Росс з пенальті під час церемонії відкриття. І, звісно, фатальний промах Роберто Баджо у фіналі.

Цікаво, що серед усіх цих епізодів майже немає місця для футбольної магії Бразилії. Чому так сталося?

Тренер

Карлос Альберто Паррейра увійшов в історію чемпіонатів світу не лише завдяки тріумфу в США, а й завдяки винятковій кар’єрі. Він керував збірними Кувейту, Об’єднаних Арабських Еміратів, Саудівської Аравії та Південної Африки на різних мундіалях, а також двічі очолював Бразилію — у 1994 році та значно менш успішно у 2006-му.

Упродовж кар’єри Паррейра постійно поєднував роботу за кордоном із діяльністю на батьківщині. Він входив до тренерського штабу легендарної збірної Бразилії, яка виграла чемпіонат світу 1970 року, а у 1983-му навіть тимчасово виконував обов’язки головного тренера національної команди.

Коли у 1991 році його призначили на посаду, Бразилія вже понад двадцять років не могла повернути собі світову корону. Вболівальники вимагали не просто перемог, а видовищного футболу — і саме тут починалися проблеми. Паррейра віддавав перевагу обережному та дисциплінованому стилю, а покоління гравців, яке він отримав у своє розпорядження, не мало того творчого блиску, з яким традиційно асоціювалася бразильська збірна.

Популярності це йому не додавало. Під час оголошення складу перед матчами його ім’я нерідко зустрічали свистом. Одна з газет навіть взяла інтерв’ю у матері тренера — і вона теж знайшла за що покритикувати вибір футболістів.

Шлях до чемпіонату світу виявився непростим. Через дивний календар відбору Бразилія розпочала кампанію чотирма поспіль виїзними матчами, вигравши лише один із них. Лише після цього команда провела серію домашніх зустрічей і майже весь час була змушена наздоганяти конкурентів.

Особливо болючою стала поразка 0:2 від Болівії в Ла-Пасі. На високогірному стадіоні бразильці пропустили двічі в останні три хвилини. Удома цей результат сприйняли як справжню катастрофу: це була перша поразка Бразилії в історії відбіркових турнірів чемпіонату світу.

Зрештою команда все ж пробилася на мундіаль, але підходила до нього далеко не в ідеальній атмосфері. Федерація втручалася у кадрові рішення, всередині збірної виникали конфлікти між гравцями, а суперечки щодо преміальних стали звичною частиною підготовки.

Втім, у тому, що стосувалося організації роботи, Паррейрі майже не було рівних. Підготовка Бразилії до турніру була продумана до дрібниць. Команда привезла до США один із найбільших штабів серед усіх учасників, активно використовувала відеоаналіз і суворо дотримувалася внутрішньої дисципліни. Особливо тренер стежив за пунктуальністю. Навіть після перемоги у фіналі футболісти отримали наказ повернутися до своїх номерів не пізніше одинадцятої вечора.

Сам Паррейра згадував той період як один із найважчих у своєму житті. Ще до початку турніру він уже домовився про роботу в іспанській Валенсії.

"На мене тиснули неймовірні, майже нелюдські очікування, адже Бразилія не вигравала чемпіонат світу з 1970 року, — розповідав він у книзі World Cup Stories Крістофера Джонса. — Це виснажувало і психологічно, і фізично протягом багатьох років, навіть під час відбіркового циклу".

Показово, що критика не зникала навіть після великих перемог. Коли Бразилія розгромила Болівію з рахунком 6:0 у матчі кваліфікації, Паррейру все одно дорікали за надто жорстку і механічну систему гри.

Тактика

Це була вже не та безтурботна й натхненна Бразилія, яка зачарувала світ на чемпіонаті світу 1970 року. Але невдачі наступних десятиліть, особливо болісний провал команди 1982 року, показали: старий рецепт більше не гарантує успіху.

Паррейра обрав інший шлях. Його команда грала в футбол, який багато бразильців вважали занадто "європейським". Водночас тренер відмовився від експерименту з ліберо, що не спрацював на чемпіонаті світу 1990 року, і повернувся до класичної четвірки захисників — схеми, яку сама Бразилія свого часу популяризувала ще на мундіалі 1958 року.

У центрі оборони поруч з Алдаїром спочатку грав Марсіо Сантос. Уже під час першого матчу проти росії, який завершився перемогою 2:0, травму отримав Рікарду Роша, і саме Сантос остаточно закріпився в основі.

На флангах захисту також не обійшлося без змін. Ліворуч турнір розпочинав Леонардо — технічний та елегантний футболіст, який більше нагадував півзахисника, ніж класичного захисника. Однак у матчі 1/8 фіналу проти США він був вилучений за удар ліктем Таба Рамоса, після чого його місце зайняв Бранко.

Праворуч чудовий турнір проводив Жоржиньйо, залишаючи на лаві молодого Кафу. Проте вже у фіналі він отримав травму на старті зустрічі, тож більшу частину матчу довелося відіграти саме Кафу. Тоді ніхто ще не знав, що це буде лише перший із трьох поспіль фіналів чемпіонатів світу в його кар’єрі.

Формально Бразилія грала за схемою 4-4-2. Хоча інколи її описували як 4-2-2-2, адже крайні півзахисники постійно зміщувалися в центр, а два опорники майже ніколи не підключалися до атак.

Багато хто вважав, що одночасна присутність Дунги та Мауро Сілви — це занадто обережне рішення. Але обидва бездоганно виконували свою роботу. І хоча Дунгу часто згадують виключно як руйнівника атак суперника, насправді він регулярно просував м’яч вперед. Саме він віддав розкішний пас зовнішньою стороною стопи на Ромаріо в матчі проти Камеруну.

Втім, найцікавіше відбувалося не в центрі поля, а на флангах. Перед турніром багато говорили про Раї — капітана збірної та молодшого брата легендарного Сократеса. Він міг видати момент справжньої магії, але стабільності йому бракувало. До того ж у ПСЖ він переживав далеко не найкращий період.

Паррейра захищав свого капітана й випустив його в усіх трьох матчах групового етапу. Але коли почався плей-оф, тренер ухвалив непросте рішення: Раї опинився в запасі, а його місце зайняв Мазіньйо. Капітанську пов’язку отримав Дунга.

Перед матчем зі США Паррейра пояснював свій вибір просто:

"Мазіньйо добре проводить цей чемпіонат світу, і я хочу скористатися його нинішньою формою. Він швидкий і може бути корисним на правому фланзі півзахисту.

Втім, до цього Мазіньйо зазвичай виходив на заміну замість одного з опорних хавбеків. Він не був класичним вінгером. Швидше таким універсальним, працездатним футболістом, якого сьогодні можна порівняти з Федеріко Вальверде. Насправді це рішення ще більше зміцнювало командну структуру.

На лівому фланзі діяв Зіньйо. Попри дев’ятий номер на спині, він зовсім не був нападником. Це був працьовитий півзахисник, який відіграв усі сім матчів турніру, не записавши на свій рахунок ані гола, ані результативної передачі.

Його найважливіший внесок, мабуть, залишився непомітним для багатьох. У чвертьфіналі проти Нідерландів, одному з найвидовищніших матчів турніру, він багато допомагав Бранко стримувати небезпечного Марка Овермарса. Той поєдинок Бразилія виграла з рахунком 3:2.

А попереду все було значно простіше. Бразилія фактично віддала атаку в руки двох людей — Ромаріо та Бебето, дозволивши їм самим вирішувати долю матчів.

Головна зірка

Ромаріо. Після кількох років, коли Бразилії бракувало нападника світового рівня, він став саме тим футболістом, навколо якого могла будуватися команда. Невисокий навіть за мірками форвардів — лише 167 сантиметрів — Ромаріо часто проводив значну частину матчу так, ніби його взагалі не цікавить те, що відбувається на полі. Але варто було м’ячу опинитися в штрафному майданчику, як він миттєво перетворювався на хижака.

Його талант завершувати атаки був справді винятковим. І сам Ромаріо чудово це усвідомлював. Напередодні турніру одна з газет навіть вийшла із заголовком: "У Ромаріо менше скромності, ніж таланту".

Втім, шлях до чемпіонату світу для нього був непростим. За кілька років до мундіалю він серйозно посварився з Паррейрою. Нападника переконали повернутися до Бразилії на товариський матч, хоча він був не готовий фізично, а потім узагалі не випустили на поле. Ромаріо сприйняв це як особисту образу й фактично зник зі збірної майже на рік.

Ситуація змінилася лише тоді, коли Бразилія опинилася на межі провалу відбору. Перед останнім матчем кваліфікації проти Уругваю команді була потрібна тільки перемога. Паррейра змушений був повернути Ромаріо, і той одразу нагадав усім, чому його вважають особливим: забив обидва м’ячі у переможному матчі 2:0. Відтоді його місце в основі вже ніхто не ставив під сумнів.

Є й ще один важливий контекст. Цей чемпіонат світу стартував трохи більше ніж через місяць після трагічної загибелі легендарного автогонщика Айртона Сенни — національного героя Бразилії.

"Після смерті Сенни в країні утворилася порожнеча, — говорив Ромаріо перед початком турніру. — Якщо я приведу Бразилію до четвертого чемпіонського титулу, то цілком можу стати людиною, яка хоча б частково її заповнить.

На полі він був просто неймовірним. У першому матчі проти росії Ромаріо відкрив рахунок, а згодом заробив пенальті, після якого Бразилія забила вдруге. У грі з Камеруном він холоднокровно реалізував вихід сам на сам. У заключному матчі групового етапу проти Швеції обіграв воротаря після ефектного проходу та несподіваного удару носком — гол, який багато років потому нагадуватиме переможний м’яч Роналдо у півфіналі ЧС-2002 проти Туреччини.

У плей-оф він не зупинився. У чвертьфіналі проти Нідерландів Ромаріо замкнув передачу Бебето, а в півфіналі зі Швецією забив єдиний м’яч матчу ударом головою на дальній стійці. Показово, що всі п’ять його голів на турнірі ставали першими в матчах і відкривали шлях до перемоги.

Після завершення чемпіонату Ромаріо отримав Золотий м’яч найкращому гравцеві турніру, а наприкінці року був визнаний найкращим футболістом світу за версією ФІФА.

Вас може здивувати, що...

Якщо Бразилія Паррейри захищалася вісьмома футболістами й атакувала фактично двома, то була одна проблема: ці двоє, схоже, не дуже любили одне одного.

Ромаріо та Бебето мали складні стосунки задовго до чемпіонату світу. Ромаріо регулярно висловлювався про те, кого Паррейра повинен ставити до складу. Найчастіше він просував свого близького друга Едмундо. А з Бебето в нього були старі рахунки.

Коли Ромаріо залишив Васко да Гама та переїхав до ПСВ, саме Бебето став його заміною. Для вболівальників це був гучний і суперечливий трансфер, адже він перейшов із складу принципового суперника — Фламенго. Бебето допоміг Васко вперше за п'ятнадцять років виграти чемпіонат, а також отримав звання найкращого футболіста Південної Америки. Ромаріо це відверто дратувало.

Згодом вони стали конкурентами і в збірній, і в Іспанії. Бебето виступав за Депортіво Ла-Корунья, Ромаріо — за Барселону. У сезонах 1992/93 та 1993/94 вони по черзі ставали найкращими бомбардирами Ла Ліги. А коли Бебето починав сперечатися з арбітрами, Ромаріо кепкував з нього, називаючи "плаксою".

Особливо болісним для Бебето став фінал чемпіонських перегонів сезону 1993/94. Депортіво втратив титул в останньому турі після незабитого пенальті Мірослава Джукіча у матчі з Валенсією. Гра завершилася нульовою нічиєю, а чемпіоном стала Барселона Ромаріо. Багато хто тоді вважав, що до м’яча мав підходити саме Бебето.

І все ж на полі вони створювали майже ідеальний дует. Коли Ромаріо був відсторонений від збірної, саме Бебето несподівано підтримував його повернення. Втім, вдячності це не принесло. Ромаріо продовжував ставитися до партнера досить прохолодно.

Незадовго до вильоту збірної до США він навіть заявив на пресконференції, що не збирається сидіти поруч із Бебето в літаку. Це, щоправда, зовсім не заважало їм регулярно асистувати один одному та вирішувати долю матчів.

Чутки про їхній конфлікт були настільки популярною темою для преси, що напередодні півфіналу федерація організувала спеціальну пресконференцію за участю обох нападників, щоб продемонструвати: між ними все гаразд.

"Ми просто різні люди, — пояснював Ромаріо. — Бебето — сімейний чоловік, любить проводити час удома. А я вуличний кіт. Я дуже його поважаю. Він знає, як добре я до нього ставлюся. Усе, що говорять навколо, ніяк не впливає на нашу гру. Спільного в нас лише те, що ми обидва забиваємо голи. Бебето постійно перебуває в грі й стежить за всім, що відбувається на полі. А моя сила в тому, що багато хто думає, ніби я сплю".

На тлі цієї історії Едмундо, головний фаворит Ромаріо, не потрапив до складу через проблеми з формою та дисципліною.

А ще в заявці був 17-річний форвард на ім’я Роналдо. Тоді на його футболці ще красувався напис "Роналдіньо". На полі він так і не вийшов жодного разу.

Але саме йому судилося стати головною зіркою двох наступних чемпіонатів світу.

Фінал

Напередодні фіналу мало хто сумнівався: двома найкращими нападниками турніру були Ромаріо та Роберто Баджо. Втім, обидва підійшли до вирішального матчу не в оптимальному стані. До останнього залишалися сумніви щодо їхньої готовності, і хоча лікарі дали добро на участь у грі, на полі було помітно, що вони далекі від своєї найкращої форми.

Ромаріо бракувало звичної вибуховості, а Баджо не міг похвалитися фірмовою технікою та легкістю в роботі з м’ячем. У другому таймі він створив собі хороший момент після швидкої стінки, але удар вийшов невдалим.

Як і фінал між Західною Німеччиною та Аргентиною чотирма роками раніше, цей матч запам’ятався не видовищем, а напругою. Голів не було, яскравих моментів теж небагато, але при цьому одна команда все ж виглядала сильнішою за іншу. І це була Бразилія.

Саме бразильці створили всі по-справжньому небезпечні нагоди. Найкращу з них змарнував Мазіньйо. Після штрафного Бранко та сейву Джанлуки Пальюки м’яч опинився просто перед воротами, де на передачу чекали одразу троє партнерів. Здавалося, залишалося лише віддати пас на порожні ворота. Натомість Мазіньйо взагалі не влучив по м’ячу.

Пізніше Мауро Сілва потужно пробив здалеку, а Пальюка насилу перевів м’яч у стійку.

Навіть коли гра вже невблаганно котилася до серії пенальті, Бразилія була ближчою до перемоги. Один із прострілів Кафу знайшов Бебето, але той не зміг як слід підлаштуватися під м’яч. Згодом ще одна передача Кафу фактично відрізала воротаря від епізоду, проте Ромаріо, витягнувшись у підкаті, пробив повз ворота.

"Це була шахова партія, — згадував Паррейра. — Для людей, які розуміють тактику, це був дуже красивий матч".

Схоже, більшість уболівальників із ним не погодилася. Матчу відверто бракувало швидкості та технічної якості. Свою роль відіграла і виснажлива спека. Фінал проходив на стадіоні "Роуз Боул" у Пасадені та розпочався о 12:30 за місцевим часом — просто посеред каліфорнійського літнього дня.

Певне пожвавлення в додатковий час приніс Віола, який вийшов на заміну. Його дриблінг і робота ногами виглядали ефектно, але завершальні удари були далекими від ідеалу. Зрештою за 120 хвилин команди так і не забили. Вперше в історії фінал чемпіонату світу перейшов до серії пенальті.

Навіть там точність не була на висоті. Із дев’яти ударів реалізували лише п’ять. А чемпіонську крапку поставив момент, який назавжди став одним із найвідоміших кадрів в історії футболу: виснажений Роберто Баджо пробив значно вище поперечини, подарувавши Бразилії четвертий титул чемпіона світу.

Визначальний момент

Здавалося б, відповідь очевидна — промах Баджо в серії пенальті. Але якщо говорити саме про футбольний момент турніру, то ним, мабуть, став штрафний удар Бранко у чвертьфіналі проти Нідерландів.

Той матч багато хто вважає найкращим на всьому чемпіонаті. І долю зустрічі вирішив справжній шедевр. М’яч після удару Бранко різко змінив траєкторію, просвистів повз захисників, влучив у дальню стійку й залетів у сітку. У цьому голі навіть можна побачити своєрідний прообраз знаменитого штрафного Роберто Карлоса проти Франції, який світ побачить через три роки.

Особливо символічно, що Бранко взагалі опинився в основі лише через дискваліфікацію Леонардо.

Пізніше він згадував:

"Перед ударом я подивився на табло. До кінця залишалося десять хвилин. І раптом відчув: це саме той момент. Ідеальний момент".

Втім, є ще один епізод, який згадують значно частіше за цей гол. Коли Бебето забив Нідерландам після передачі Ромаріо, захисники суперника майже зупинилися, вважаючи, що нападник перебуває в офсайді. Але тодішнє трактування правила "не втручається в гру" ще було відносно новим, тому гол зарахували.

Після цього Бебето побіг святкувати народження свого сина Матеуса, якому на той момент було всього два дні. Разом із Ромаріо та Мазіньйо вони виконали знамените святкування "колиска", яке миттєво стало культовим.

Можливо, саме в цій миті було більше бразильського духу, ніж у всьому футболі команди Паррейри. Згодом Матеус також став професійним футболістом і провів понад сотню матчів у чемпіонаті Португалії. Але навіть це блякне на тлі кар'єри синів Мазіньйо — Тьяго та Рафіньї Алькантари, які разом виграли п'ятнадцять титулів у провідних європейських лігах.

Чи справді Бразилія була найкращою командою турніру?

Складно знайти переконливі аргументи проти цього. Італія дісталася фіналу багато в чому завдяки індивідуальному генію Баджо, але її гра часто була надто обережною та скутою. Швеція й Болгарія стали справжніми героями своїх країн, діставшись півфіналів, проте навряд чи хтось серйозно стверджуватиме, що вони заслуговували на більше. Нідерланди періодично демонстрували дуже якісний футбол, але в особистій зустрічі поступилися Бразилії цілком закономірно.

Проблема цієї збірної полягала в іншому. Її постійно порівнювали з легендарними бразильськими командами 1958, 1962 та особливо 1970 років.

І так, команда Паррейри поступалася їм за видовищністю, талантом і романтикою футболу. Але для того, щоб стати чемпіоном світу, їй і не потрібно було бути настільки великою. Вона просто виявилася найкращою саме тоді, коли це було найважливіше.

The Athletic