Битва за Вірменію. Після України – Кавказ: де Кремль програє наступну битву

7 червня – можливо, один із найважливіших днів для майбутнього того, що залишається від пострадянського простору. Тривіальні, здавалося б, парламентські вибори у Вірменії Кремль перетворив на справжню битву – з погрозами, забороною продуктів і десантом російських мешканців з вірменськими паспортами для підтримки партії російського бізнесмена без вірменського паспорта. Якийсь повний треш – але в Путіна так завжди!

Проте якщо уважно подивитися на історичний контекст, буде очевидним, наскільки важливим для господаря Кремля є контроль над Південним Кавказом. З нашої памʼяті якось стерлося, що події в Радянському Союзі, якщо говорити про громадські рухи у союзних республіках, насправді починалися не з Литви, а з Вірменії. З комітету «Карабах». І от що важливо: КДБ радо використав настрої, що тоді панували у суспільстві, відчуття несправедливості у звʼязку з тим, що територія з вірменською більшістю знаходиться у складі Азербайджану і що хтось ззовні хоче змінювати територію Азербайджану для того, щоб буквально зіштовхувати народи лобами й таким чином будувати ідеальну пастку і для азербайджанців, і для вірмен – а до того ж сприяти дестабілізації ситуації у Радянському Союзі й демонструвати неефективність і безпомічність партійного керівництва.

Коли комуністична імперія остаточно зруйнувалася і люди з КДБ (тепер ФСБ) почали підбиратися до влади в Росії, двері кавказької мишоловки залишалися міцно зачиненими. Ба, більше – коли новий президент Азербайджану Гейдар Алієв, сам колишній голова КДБ Азербайджанської РСР, зробив спробу вирватися і домовитися зі своїм вірменським колегою Левоном Тер-Петросяном, колишнім головою комітету «Карабах», Кремль організував військовий переворот у Вірменії і передав владу своєму ставленикові й колишньому президентові самопроголошеної Нагірно-Карабаської республіки Роберту Кочаряну. По суті, у Вірменії тоді відбулося те, що 1994 року сталося в Україні – тільки Кочарян був не Кучмою, а радше відразу Медведчуком.

Але не Януковичем. Якщо продовжувати ці паралелі – Януковичем був наступник Кочаряна Серж Саргсян, який намагався дружити з Москвою, але водночас отримувати гроші на Заході. Путін практично одночасно добився і від Саргсяна, і від Януковича відмови від Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Янукович втратив владу протягом кількох наступних місяців. На вірменське суспільство відмова від європейської асоціації такого враження не справила. Проте позбавлений можливості маневру Саргсян все більше перетворювався на дрібʼязкового провінційного диктатора – і втратив владу через чотири роки після Януковича в результаті справжньої революції. Можна сказати, що у Вірменії «ефект Зеленського» тоді спрацював за рік до Зеленського – бо з усіх пострадянських лідерів Зеленський за типажем і стилем більш за все схожий на колишнього журналіста Нікола Пашиняна.

Щоправда, Путін у цій ситуації залишався Путіним без змін. Російський диктатор почав мститися вірменам так, як до цього мстився українцям, і зайняв нібито підкреслено нейтральну позицію у другій Карабахській війні, що прирекло розкрадену двома проросійськими режимами Вірменію на поразку. Але, як і у випадку з Україною, путінська помста призвела до зворотного результату – вона відкрила вірменам очі на Росію так, як вона відкрила їх українцям. Навіть ті з вірмен, які вважають, що звʼязки з Москвою треба підтримувати, обстоюють цю ідею не з любові, а з безвиході і страху перед сусідами. І Пашинян, який ще не посварився з Путіним остаточно, але вже шукає інших друзів і створює умови для миру (нехай і прохолодного) з недавніми ворогами, виглядає для багатьох просто взірцем здорового глузду.

Тому Кремль сьогодні веде у Вірменії битву, приречену на поразку. Головним елементом його шантажу була зовсім не вода «Джермук» і не вірменський коньяк, а контроль над Карабахом, який остаточно відновлений Азербайджаном. Так, через трагедію тисяч людей, що змушені були залишити рідні місця, – але росіяни десятиріччями робили все можливе, щоб довести справу саме до такої біди.

Якщо Москва втратить контроль над Вірменією (а вона втратить), то вона позбудеться і контролю над Кавказом. Більшовики недаремно повернулися в цей регіон сто років тому: вони хотіли не просто тримати в руках вірмен, азербайджанців і грузин, а й за змоги шантажувати Туреччину й Іран, згодом навіть частково окупований Радянським Союзом. Москва не випадково почала дестабілізувати Кавказ у 1990-ті, підбурювати народи. Їй потрібно було, щоб саме Росія – головний дестабілізатор цього регіону – здавалася тут головним «стабілізатором». Не кажучи вже про ту неприховану зневагу, з якою самопризначені колонізатори ставилися до давніх великих цивілізацій – для мене взагалі секрет, як вірмени чи грузини могли все це сторіччями зносити: то або безвихідь, або гіпноз якийсь.

Але тепер пастка майже зруйнована. Росія неодмінно піде з Південного Кавказу – цього разу назавжди. І я дуже сподіваюсь, що у майбутньому нам скажуть за це слова вдячності.

Бо якби не українській опір, невідомо ще, скільки років Росія тримала б Кавказ за горло.