"Не дивіться так, наче я прийшов вбивати": чому прірва між військовими і цивільними зростає і як це зупинити

Війна змінила не лише життя мільйонів українців, а й стосунки між людьми. Поки військові щодня живуть фронтом, частина цивільних дедалі гірше розуміє їхній досвід, страхи та реакції. Одні замикаються в собі після пережитого на фронті, інші відводять погляд, коли бачать людину у формі. Через це дистанція між цивільними та військовими зростає.

У рамках проєкту "Війна. Любов і терапія" 24 Канал поспілкувався з бойовим медиком Максимом Іванченком, який зізнається, що не може одягнути військову форму в Києві через реакцію людей. Також своєю історією поділився Іван – цивільний, який працює в оборонній сфері, щоб підтримувати військо, але постійно чує запитання: "Чому не воюєш?"

Разом із психологом вони розповіли, чому суспільство поступово віддаляється від війни та захисників і чи можна зменшити цю прірву.

"Люди мене бояться": як цю прірву відчуває військовий?

Бойовий медик Максим зізнався, що йому важко спілкуватися з цивільними через питання, які вони ставлять, або теми, які порушують. Часто цивільні скаржаться на мобілізацію, а деякі родичі телефонують, щоб позичити гроші, бо ж військові начебто багато заробляють. Через це військовий з часом почав уникати розмов з ними.

Але найгірше для нього, коли люди починають випитувати подробиці про війну, які Максим не хоче згадувати навіть у психолога.

"Мені важко згадувати, як я збирав руки-ноги побратимів. Мені важко розповідати, як я тампонував хлопців, щоб зупинити кровотечу. Не треба лізти мені в душу, якщо ви до цього не готові. Ви все одно не зрозумієте. Цивільна людина не зможе зрозуміти військового, як би не хотіла", – наголосив Максим.

На його думку, цивільним важко усвідомити, яким навіть є побут війни. Як це – спати вдесятьох в одному окопі та ділити останній шматок хліба. Саме тому дружина Максима не може зрозуміти, чому його стосунки з побратимом по-своєму ближчі, ніж їхні сімейні.

Чим довше я залишаюся у війську, тим більше бачу, що прірва між цивільними та військовими збільшується. Цивільні люди не хочуть розібратися з тим, що їх чекає, коли повернуться військові,
– зауважив Максим.

Суспільство мало вже давно підготуватися до повернення військових у цивільне життя. Є військові, які бачили жахи війни й змогли впоратися, а є ті, кого війна зламала, але вони з усіх сил намагаються повернутися до нормального життя. І їм потрібна підтримка.

Водночас Максим не може навіть одягнути форму в Києві, бо починає ловити на собі недоречні погляди оточення.

"Цивільні мають усвідомити, що я, як військовий, не несу для них небезпеки. Не потрібно на мене дивитися так, наче я прийшов їх вбивати. Я не можу спокійно одягнути військову форму в Києві, бо люди починають мене боятися. Не можу одягнути її на випускний до сестер у школі", – поділився військовий.

"Не треба шукати міфічних військових": як зменшити прірву?

Військові, повертаючись у цивільне середовище, часто перебувають у стані постійної напруги та виснаження. За словами клінічного психолога Володимира Багненка, пережитий на фронті стрес суттєво відрізняється від стресу, з яким стикаються цивільні. Частина військових також має ПТСР.

Володимир Багненко переконаний, що цивільні мають вчитися розпізнавати симптоми ПТСР та бути добрішими до реакцій військових, ставитися з розумінням. Проте не всі готові до цього.

Люди не хочуть розуміти, через що проходять військові. На мій погляд, прірва зростає. Військові бачать це й починають ізолюватися,
– зауважив психолог.

На його думку, цивільні мають бути якомога ближче до світу військових, до армії. Адже чим ближче людина до реальності військових, тим більше вона розуміє їх, і їй нічого не треба пояснювати.

"Важливо, щоб людина намагалася бути в контексті, в якому живе військовий. І не треба шукати "міфічних" військових. Знайдіть людину у вашому оточенні, яка вже воює. І просто час від часу запитуйте щиро, як вона, підтримуйте. У військових завжди є якісь банки, на які треба збирати щось – завжди чогось не вистачає", – підкреслив психолог.

До речі, військовий Володимир з позивним "HI-FI" в інтерв'ю 24 Каналу підкреслив, що захисникам потрібне розуміння, що цивільні їх шанують і допомагають усім, чим можуть. Це неабияк морально підтримує військових, адже тоді вони знатимуть, що їм є за кого стояти й що люди це цінують.

"Рано чи пізно ми закінчимося": що мають зрозуміти усі цивільні?

Багато військових, як і Максим, добровільно стали на захист України, але вони вже втомилися. Їх треба міняти, проте дедалі менше людей готові добровільно долучитися до війська. Хоча можливостей для підготовки зараз набагато більше.

Є безліч курсів зі стрільби, управління дронами, тактичної медицини, де цивільні люди можуть підготуватися до спротиву ворогові. Але часто вони цього не роблять навіть для того, щоб у критичний момент надати першу допомогу собі або близьким.

"Рано чи пізно ми закінчимося або станемо людьми з інвалідністю. Нас потрібно буде замінити, а суспільство не хоче цього робити. Людям набридли постійні збори. Їх хвилюють інші питання. Інколи мені здається, що потрібно знову підпустити росіян до Києва, щоб люди зрозуміли: війна не десь там далеко, і це питання нашого виживання як нації", – наголосив військовий.

"Чому не воюєш?": про життя між військовими та цивільними

Іван (ім'я змінене на прохання співрозмовника) перебуває десь посередині між військовими та цивільними, тож дуже відчуває дистанцію, яка з'являється між ними.

Хлопцю було 22 роки, коли розпочалася повномасштабна війна. І коли він захотів долучитися до війська, йому відмовили – сказали, що занадто молодий. Але Іван прагнув допомагати військовим і у 2023 році почав працювати на оборонному підприємстві.

Я наче якась проміжна ланка між ними – "недовійськовий" і "перецивільний",
– розповів Іван.

Майже щодня він спілкується і з цивільними, і з військовими. Проте, зізнався хлопець, набагато легше з людьми, які мають такі ж погляди, як і в нього. Неважливо – цивільні це, чи військові. А ось виходячи зі своєї "бульбашки", він уже не раз стикався з осудом і конфліктами. Зокрема, нерідко чує у свій бік зневажливу фразу: "Чому не воюєш?" Вона лунає від людей, навіть незнайомих з ним.

"На думку багатьох людей, якщо ти чоловік і тобі понад 18 років, то ти маєш бути в окопі. І все", – сказав хлопець.

"Думають, хай воюють інші": про людей, які тікають за кордон

Величезна кількість людей працює, щоб забезпечити наших захисників усім необхідним. Зокрема, і оборонна галузь, яка постійно потребує працівників. Але частина людей натомість переховується чи тікає за кордон. Такий вибір, говорить Іван, розчаровує.

Хлопець пригадав, як у дитинстві з батьками та їхніми друзями пливли Дністром і співали патріотичні пісні. Нещодавно він дізнався, що син тієї сім'ї незаконно втік за кордон.

"Він не виїхав навіть, а вийшов десь через Карпати й вже рік у Нідерландах. Я дуже розчарувався – і в ньому, і в усій їхній сім'ї. Ми ж так близько спілкувалися. Вони разом з нами справлялися Дністром і співали патріотичні пісні. А наразі підтримують свого сина, який втік. Вони кажуть, що там безпечно, він будуватиме сім'ю, а воюють хай інші", – поділився Іван.

Перспектива мобілізуватися лякає багатьох людей, але страх – це нормально, зауважив Іван. Йому теж страшно, але він знайшов для себе спосіб бути корисним і переконаний, що цей шлях відкритий для багатьох. За його словами, прийти у військово-промисловий комплекс насправді не так складно, як більшість людей вважає.

"Просто бери й приходь. Потрапити у ВПК дуже просто, якщо ти, наприклад, не спілкуєшся кожного вечора з тіткою, яка живе в Москві, або після 2014 року їздив до Криму. Є різні ситуації, і кожна з них розглядається індивідуально", – підсумував Іван.

Поки одні люди живуть війною, інші щодня віддаляються від неї – втомлюються від зборів, перестають читати новини та думають, що війна десь далеко. У цей час прірва між ними лише зростає. Але зменшити її насправді доволі просто. Треба зробити крок назустріч. І почати хоча б із простого повідомлення знайомому, який зараз на фронті.

Головне – не відвертатися від військових, не боятися їх і не забувати, завдяки кому ця країна досі існує.