Темна історія Ватикану: союз із Муссоліні, угода з Гітлером і втеча нацистів

7 червня 1929 року офіційно з'явилася найменша держава світу — Ватикан. За майже століття існування Святий престол став одним із найвпливовіших релігійних центрів планети, але водночас навколо нього накопичилося чимало історичних суперечок. Найгучніші з них пов'язані з подіями Другої світової війни, коли Ватикан звинувачували у надто тісних контактах із фашистськими режимами, мовчанні щодо Голокосту та навіть допомозі окремим нацистам після падіння Третього рейху.

Народження Ватикану: держава, яку створив Муссоліні

7 червня 1929 року офіційно набула чинності угода, яка змінила політичну карту Європи. Саме цього дня з'явилася найменша суверенна держава світу — Ватикан. Проте мало хто згадує, що своєю незалежністю Святий престол значною мірою завдячує людині, яка згодом стане символом італійського фашизму — Беніто Муссоліні.

До цього майже 60 років папи Римські вважали себе "в'язнями Ватикану". Після захоплення Рима італійськими військами у 1870 році Папська область припинила існування, а конфлікт між Святим престолом і новою італійською державою отримав назву "Римське питання".

Розв'язати його вдалося лише після приходу до влади Муссоліні. 11 лютого 1929 року представники Святого престолу та фашистського уряду Італії підписали Латеранські угоди. Відповідно до них Італія визнавала повний суверенітет Ватикану, а папство визнавало Королівство Італія зі столицею в Римі. Після ратифікації документів 7 червня Ватикан офіційно став незалежною державою.

Для Муссоліні це була не лише дипломатична перемога. Він отримував підтримку найвпливовішої релігійної інституції країни та мільйонів католиків. Американський історик Девід Кертцер у книзі "Папа і Муссоліні" пише, що угоди 1929 року фактично стали основою нового союзу між Католицькою церквою та фашистським режимом.

Саме цей союз згодом стане одним із головних аргументів критиків Ватикану. Адже коли в Європі почнуть набирати силу нацизм і расова політика Адольфа Гітлера, Святий престол опиниться перед складним вибором: відкрито виступити проти тоталітарних режимів чи зберегти обережний нейтралітет. Дискусії про те, який шлях обрав Ватикан насправді, не вщухають і через майже сто років після його створення.

Угода з Гітлером: навіщо Ватикан домовлявся з нацистами

Якщо створення Ватикану стало результатом домовленостей із Беніто Муссоліні, то вже за кілька років Святий престол уклав одну з найсуперечливіших угод у своїй історії — конкордат із нацистською Німеччиною.

20 липня 1933 року Ватикан і Третій рейх підписали Рейхсконкордат — договір, який гарантував права Католицької церкви в Німеччині. Від Святого престолу документ підписав кардинал Еудженіо Пачеллі, майбутній Папа Пій XII, а від Німеччини — віцеканцлер Франц фон Папен.

Для Гітлера угода стала важливим дипломатичним успіхом. На думку історика Кертцера, вона допомогла новому нацистському режиму здобути міжнародну легітимність і продемонструвати готовність до співпраці зі Святим престолом.

У Ватикані ж пояснювали підписання договору прагненням захистити права мільйонів німецьких католиків. Однак уже невдовзі нацисти почали порушувати умови угоди, обмежуючи діяльність католицьких організацій і посилюючи тиск на духовенство.

Саме Рейхсконкордат і сьогодні залишається одним із головних аргументів критиків Ватикану, які вважають його символом компромісу між Церквою та нацистським режимом. Саме кардинал Пачеллі, який підписував цей документ, через шість років стане Папою Пієм XII — центральною фігурою суперечок про роль Ватикану під час Голокосту.

Папа Пій XII й головне звинувачення: мовчання під час Голокосту

Саме дії Пія XII під час війни вже понад 80 років викликають запеклі дискусії серед істориків, політиків та єврейських організацій. Його прихильники переконані, що понтифік допомагав жертвам нацизму непублічно, тоді як критики вважають, що Святий престол так і не наважився відкрито засудити злочини Третього рейху. Це протистояння оцінок триває й сьогодні, навіть після відкриття ватиканських архівів.

У березні 1939 року, за кілька місяців до початку Другої світової війни, кардинала Еудженіо Пачеллі обрали новим Папою під ім'ям Пій XII. До цього він багато років працював ватиканським дипломатом у Німеччині та добре знав політичну ситуацію в країні, де до влади вже прийшов Адольф Гітлер.

Головне звинувачення на адресу Пія XII полягає в тому, що під час війни він жодного разу публічно не засудив ані самого Гітлера, ані нацистський режим, ані Голокост як явище. У своїх зверненнях Папа говорив про страждання мирного населення, жертв війни та необхідність миру, однак уникав прямого згадування нацистів або переслідування євреїв.

Особливо гостро це питання постало після подій жовтня 1943 року. Тоді німецькі війська окупували Рим і провели масштабну облаву на місцеву єврейську громаду. 16 жовтня нацисти заарештували понад 1200 римських євреїв. Більшість із них невдовзі депортували до концтабору Аушвіц. Після війни додому повернулися лише кілька десятків людей.

Історик Девід Кертцер стверджує, що керівництво Ватикану отримувало детальну інформацію про масові вбивства євреїв у Європі, але побоювалося відкритого конфлікту з нацистською Німеччиною. За його словами, Пій XII вважав, що публічні заяви можуть лише погіршити становище католиків на окупованих територіях і спровокувати ще жорсткіші репресії.

Саме цей аргумент сьогодні використовують захисники Пія XII. Вони наголошують, що Папа свідомо обрав дипломатичну обережність і намагався діяти через закриті канали, а не через гучні політичні заяви. На їхню думку, відкритий конфлікт із Гітлером міг призвести до окупації самого Ватикану та зірвати таємні операції з порятунку людей.

Втім, критики вважають таку позицію моральною помилкою. Американський журналіст і історик Джон Корнвелл стверджував, що мовчання Святого престолу фактично дозволило нацистам уникнути публічного осуду з боку одного з найавторитетніших релігійних лідерів світу.

Суперечки навколо Пія XII настільки гострі, що тривають навіть сьогодні. Коли у 2020 році Ватикан відкрив для дослідників архіви часів його понтифікату, багато істориків сподівалися отримати остаточну відповідь на питання, чи був Пій XII пасивним спостерігачем трагедії Голокосту, чи, навпаки, намагався допомагати жертвам нацизму непублічно. Проте нові документи лише додали аргументів обом сторонам дискусії.

"Щурячі стежки": як нацисти тікали з Європи через церковні канали

Суперечки навколо Пія XII не завершилися разом із Другою світовою війною. Якщо під час війни критики дорікали понтифіку за відсутність публічного засудження Голокосту, то після 1945 року на адресу Ватикану пролунало ще серйозніше звинувачення — нібито окремі представники Католицької церкви допомагали нацистам уникнути правосуддя.

Після падіння Третього рейху тисячі колишніх членів СС, гестапо та функціонерів нацистського режиму намагалися втекти з Європи. Частина з них опинилася на лаві підсудних у Нюрнберзі, однак багатьом вдалося зникнути. Саме тоді виникла мережа нелегальних маршрутів, яка згодом отримала назву "щурячі стежки" (ratlines). Через них колишні нацисти потрапляли до Аргентини, Парагваю, Бразилії, Сирії та інших країн.

Найчастіше в центрі цієї історії опиняється австрійський єпископ Алоїз Гудаль, який після війни працював у Римі. У своїх спогадах він фактично визнав, що допомагав окремим колишнім нацистам отримувати документи та залишати Європу. Свої дії Гудаль пояснював антикомуністичними переконаннями та бажанням допомогти "переможеним".

За даними істориків, через ці маршрути пройшли деякі з найвідоміших нацистських злочинців. Серед них — один з організаторів Голокосту Адольф Айхман, комендант табору смерті Треблінка Франц Штангль та лікар Аушвіца Йозеф Менгеле.

"Золото Третього рейху" і Ватиканський банк

Після війни Ватикан опинився в центрі ще одного гучного скандалу, який не вщухає досі. У 1990-х роках після розсекречення американських документів з'явилися звинувачення, що частина скарбів хорватського пронацистського режиму усташів могла пройти через структури Ватикану або навіть потрапити до Ватиканського банку.

У 1946 році американська розвідка повідомляла, що представники режиму усташів вивезли з Югославії значні обсяги золота, коштовностей та інших цінностей, конфіскованих у євреїв, сербів і ромів. В одному з документів Міністерства фінансів США зазначалося, що близько 200 мільйонів швейцарських франків могли опинитися у Ватикані "на зберіганні".

На підставі цих матеріалів у 1999 році група жертв Голокосту та їхніх нащадків подала позов проти Ватиканського банку. Позивачі стверджували, що частина скарбів усташів була переправлена до Рима за сприяння окремих католицьких священнослужителів, а згодом використовувалася для фінансування втечі воєнних злочинців так званими "щурячими стежками".

Втім, довести ці звинувачення в суді так і не вдалося. Американські суди зрештою відхилили позов переважно з процесуальних причин та через питання юрисдикції. Жоден суд не визнав факт причетності Ватиканського банку до відмивання нацистських активів, але й остаточно не спростував усіх підозр.

Саме тому історія із "золотом усташів" залишається однією з найбільш суперечливих сторінок в історії Ватикану. Одні дослідники вважають її недоведеною теорією, інші наголошують, що відкриття ватиканських архівів може дати нові відповіді на питання, куди зрештою зникли воєнні скарби одного з найжорстокіших союзників нацистської Німеччини.