Битва за Кавказ: вірменське фіаско Путіна

7 червня маленька Вірменія стала ареною великого геополітичного протистояння. Від результатів парламентських виборів залежало, чи рухатиметься країна західним курсом, чи здійснить поворот у бік Росії — колишнього стратегічного союзника. Переконлива перемога прозахідної партії Нікола Пашиняна «Громадянський договір» стала черговим глобальним приниженням Кремля. З держави, яка колись заявляла про амбіції бути другим полюсом світу, путінська Росія деградувала до статусу регіонального гравця, який втрачає найближчих союзників.

Політичні сили, на які зробила ставку Москва, не змогли скласти гідну конкуренцію Пашиняну. Передвиборчі опитування фіксували впевнене лідерство прозахідної партії «Громадянський договір» Нікола Пашиняна у межах понад 30%. Тоді як основні опозиційні сили з проросійського табору — «Сильна Вірменія» Самвела Карапетяна, блок «Вірменія» Роберта Кочаряна, «Процвітаюча Вірменія» Гагіка Царукяна — суттєво відставали від лідера перегонів. Але були побоювання, що Росія спробує домогтися свого дестабілізацією та незаконними методами впливу на результати голосування. Також певної інтриги додавала значна кількість тих, хто не визначився.

Вибір пріоритетів у зовнішній політиці став одним із головних критеріїв політичного розмежування на виборах до парламенту 7 червня. Нікол Пашинян активно просував думку про те, що вірмени мають прийняти сучасну Вірменію в її нинішніх кордонах. Він попереджав: перемога опозиції може призвести до поновлення війни з Азербайджаном. І називав своїх головних суперників «триголовою партією війни». Лідер «Громадянського договору» агітував за збалансований підхід у зовнішній політиці, який передбачає нормалізацію відносин із Азербайджаном і Туреччиною та поглиблення співпраці з ЄС та США за одночасного підтримання зв’язків із Росією.

Його основний опонент — російсько-вірменський олігарх Самвел Карапетян — зосередився на критиці керівної влади та персонально прем’єр-міністра, який зрадив «національні інтереси». Інший проросійський опозиціонер Роберт Кочарян називав Нікола Пашиняна зрадником, який здав Карабах. Він є прихильником жорсткішої лінії щодо Азербайджану й відновлення тісної співпраці з Росією. А очільник «Процвітаючої Вірменії» Гагік Царукян переважно дорікав владі через економічні проблеми й обіцяв збільшити мінімальну зарплату удвічі та ВВП утричі за п’ять років.

Станом на ранок 8 червня після завершення підрахунку голосів партія Нікола Пашиняна набирає 49,8% голосів, що забезпечить їй 64 мандати. Друге місце посів блок «Сильна Вірменія» Самвела Карапетяна з результатом 23,3% та 29 мандатами. На третьому місці — блок «Вірменія» Роберта Кочаряна, котрий здобув 9,9% і 12 мандатів. Партія «Процвітаюча Вірменія» Гагіка Царукяна ледь подолала прохідний бар’єр у 4%.

Нікол Пашинян уже оголосив про перемогу на виборах. Він назвав її історичною, такою, що забезпечить виживання й розвиток країни. Прем’єр-міністр додав, що Єреван продовжить зближення із Заходом, але не відмовлятиметься від членства у Євроазійському економічному союзі. Серед озвучених планів — досягнення інституційного миру та підписання угоди з Азербайджаном, а також відкриття кордонів із Туреччиною. З іншого боку, в день виборів Пашинян намагався не загострювати протистояння з Росією і висловив переконання: напруга між двома державами є штучною, спровокованою діяльністю політичних опонентів. А ще запевнив, що має тісні стосунки з Путіним.

Кремль доклав максимум зусиль, аби зберегти Вірменію в орбіті російського впливу. Москва діяла за старою методичкою, апробованою на інших державах колишнього СРСР, зокрема й в Україні. Дезінформаційна кампанія у соцмережах, погрози від офіційних осіб включно з російським президентом, економічний шантаж, підкуп, спроби використати вірменську діаспору для впливу на результати голосування — весь цей арсенал засобів використала РФ, аби не допустити дрейфу Єревану в бік Європи та Заходу. Однак зусилля Кремля не були успішними. Вони радше справили зворотний ефект на вірменське суспільство, переконавши його в тому, що Москва — неадекватний, мстивий і небезпечний партнер.

Геополітична поразка Росії у Вірменії відбулася не 7 червня, а значно раніше. Тоді, коли Москва продемонструвала вірменам свою жалюгідну слабкість і звичку зраджувати союзників під час другої і третьої війни за Нагірний Карабах 2020 та 2023 року. Опитування громадської думки «Кавказький барометр 2024» продемонструвало драматичну геополітичну перебудову суспільної думки вірмен, яка досі триває. 2013 року 83% вірмен називали Росію головним другом серед інших держав світу. Зараз таких залишилося 14%. Натомість на перше місце у зовнішньополітичних симпатіях суспільства вийшла Франція з рейтингом довіри 37%. Також 28% вірмен були впевнені, що їхня країна не має справжніх союзників, а 80% сказали, що почуваються покинутими напризволяще з регіональними викликами.

Основною зовнішньою загрозою для вірмен є Азербайджан (56%) і Туреччина (28%). Та найбільше вражає перетворення Росії з надійного союзника на потенційного ворога. 10% респондентів назвали РФ головною загрозою, порівняно з лише 1% 2019 року. Стрімке падіння довіри до Москви поширилося на регіональні організації, очолювані Кремлем. Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ) стикається з особливим скептицизмом: лише 12% вірмен висловили їй довіру, тоді як 62% не довіряє цьому військово-політичному блоку.

Ще однією ознакою зменшення впливу Росії є те, що лише 9% вірмен зараз розглядають її як модель для розвитку. Паралельно з цим значно зросли симпатії до посилення співпраці із Заходом. Опитування IRI у лютому 2026 року показало: вірмени надають пріоритет миру та стабільності й висловлюють підтримку тіснішим зв’язкам із Європейським Союзом. Загалом 72% респондентів заявили, що підтримують можливе членство Вірменії в ЄС.

З огляду на швидку й радикальну трансформацію суспільних настроїв, парламентські вибори 7 червня перетворилися на своєрідний референдум про майбутній зовнішньополітичний курс Вірменії. Цікаво, що цього разу США та Європа виступили єдиним дипломатичним фронтом.

Американський президент Дональд Трамп особисто підтримав Нікола Пашиняна, назвавши політика «великим другом і лідером», котрий робить Вірменію «сильною, заможною та безпечною». Напередодні виборів закавказьку країну відвідав державний секретар США Марко Рубіо, який підписав із Єреваном важливі угоди про співпрацю. А у травні відбувся перший в історії саміт ЄС—Вірменія, який став потужним сигналом довіри до Пашиняна. Європа підтвердила стратегічну важливість партнерства з Єреваном. Окрім того, у Вірменії було розгорнуто спеціальну гібридну групу швидкого реагування, аби допомогти уряду Пашиняна відбивати масовані кібератаки й дезінформаційні кампанії, які координувала Росія.

Перемога Нікола Пашиняна на парламентських виборах — це серйозний удар по регіональних амбіціях Кремля. Російський вплив на Кавказі, який і так останнім часом серйозно зменшився, стане ще формальнішим. Місце Москви посядуть інші гравці. Водночас потрібно розуміти: вірмени голосували за Пашиняна не тому, що він — ідеальний політик, а тому що він є політиком, який має високий, але все ж таки найменший антирейтинг. Тоді як його опоненти дуже скомпрометовані корупційним минулим, олігархічним статусом і надто тісними зв’язками з Росією. Те, що Кремль зробив ставку саме на таких осіб, багато про що говорить.

Навряд чи шлях Вірменії на Захід буде легким і позбавленим перешкод. Перед урядом Пашиняна — багато викликів: від нормалізації відносин із Азербайджаном, конституційних змін до вирішення економічних проблем і подолання надмірної енергетичної й торговельної залежності від Росії. Вірменській владі доведеться балансувати, докладаючи максимум зусиль, аби диверсифікувати логістичні й економічні зв’язки та мінімізувати наслідки майже неминучих деструктивних дій Москви.