Як Бразилія виграла чемпіонат світу 2002 року: коли Роналдо, Рівалдо та Роналдіньо показали справжній клас

Три видатні нападники, сім перемог у семи матчах і п’ятий титул чемпіонів світу. Збірну Бразилії зразка 2002 року й досі згадують із захопленням, хоча від того турніру минуло вже майже чверть століття. Але чи справді тоді її вважали настільки грізною, якою вона здається нам сьогодні?

Можливо, вас це здивує

Бразилія — єдина збірна, яка брала участь у кожному чемпіонаті світу. Проте перед турніром 2002 року вона ледь не перервала цю унікальну серію.

У відбірковому циклі бразильці програли шість із вісімнадцяти матчів — Парагваю, Чилі, Еквадору, Уругваю, Аргентині та Болівії. У якийсь момент цілком реальною виглядала перспектива стикових матчів проти Австралії або навіть повного провалу кваліфікації. Перед останнім туром проти Венесуели команді була потрібна лише перемога, і вона впоралася із завданням, здобувши комфортну звитягу з рахунком 3:0.

Та загалом відбір став справжнім випробуванням. За цей період у складі збірної зіграли 65 футболістів, на тренерському містку змінилися п’ять наставників, а Роналдо не провів жодного матчу. Після одного з найгірших відбіркових циклів у своїй історії Бразилія все ж дісталася чемпіонату світу. Цікаво, що єдина кампанія, яку сьогодні можна назвати не менш проблемною, — це вже зовсім недавня.

Тренер

Коли Луїс Феліпе Сколарі очолив збірну, вона перебувала у відвертій кризі. Його першим завданням стало навести лад — як на полі, так і за його межами. Саме дисципліна мала стати фундаментом для виходу на чемпіонат світу. До цього Сколарі вже вигравав Кубок Лібертадорес із Греміо та Палмейрасом, але великої любові нейтральних уболівальників не заслужив. Його футбол часто вважали занадто прагматичним.

У збірній він зробив ставку не лише на талант, а й на характер. Гравців, які могли створювати проблеми в колективі, тренер без вагань залишав поза командою. Натомість шанс отримували маловідомі футболісти з бразильського чемпіонату. Сколарі прагнув створити справжню команду однодумців і протягом турніру задіяв практично весь склад, окрім резервних воротарів.

Підготовка до мундіалю була скрупульозною. Він годинами переглядав записи матчів суперників, вивчаючи найдрібніші деталі їхньої гри. А ще, за спогадами сучасників, нерідко продумував тактичні рішення під музику Bee Gees.

Перед стартом чемпіонату світу Сколарі залишався доволі непопулярною фігурою. Проте сам він був переконаний: бразильський футбол повинен змінюватися та відповідати вимогам нового часу.

"Тридцять років тому результат міг вирішити один або два геніальні футболісти. Сьогодні перемагає команда. Якщо у вас немає добре організованої групи, ви нічого не виграєте", — пояснював наставник.

Він визнавав, що бразильські гравці традиційно мають блискучу техніку та природну креативність, але наголошував: у сучасному футболі одного таланту вже недостатньо. Без структури, дисципліни та чіткого плану навіть найяскравіші виконавці не здатні привести команду до трофеїв.

Одним із найгучніших критиків Сколарі був легендарний Пеле. Після тріумфу на чемпіонаті світу тренер не втримався від гострої відповіді.

"Я вважаю, що Пеле нічого не розуміє у футболі. Як тренер він нічого не досяг, а його прогнози майже завжди виявляються хибними. Якщо хочете виграти титул, послухайте Пеле — а потім зробіть навпаки", — заявив Сколарі.

Тактика

До роботи зі збірною Сколарі зазвичай асоціювали з досить прямолінійним футболом. Його команди грали за класичною схемою 4-4-2, а попереду зазвичай діяв потужний центрфорвард, навколо якого будувалася атака. Але в 2002 році в його розпорядженні опинилися виконавці зовсім іншого рівня, і тренер проявив гнучкість. Замість того щоб підганяти зірок під свою систему, він створив систему під своїх зірок.

Коли стало зрозуміло, що саме задумав Сколарі, бразильська преса сприйняла його ідеї майже з подивом. Це була команда, яка не просто покладалася на талант окремих футболістів — вона була побудована так, щоб цей талант розкривався максимально ефективно.

Тріо Роналдо, Рівалдо та Роналдіньо — саме в такому порядку їх зазвичай згадували — отримало майже повну свободу в атаці. Вони залишалися ближче до центру поля, постійно змінювали позиції, комбінували між собою та шукали простір там, де вважали за потрібне.

Кожен із них у різні роки вважався найкращим футболістом світу. Роналдо — наприкінці 1990-х, Рівалдо — на рубежі тисячоліть, а Роналдіньо трохи пізніше. І хоча за взаєморозумінням вони, мабуть, поступалися легендарній збірній Бразилії 1970 року, було очевидно: грати разом їм подобалося.

Особливо виграв від повернення Роналдо Рівалдо. Під час тривалої відсутності форварда через травми він не завжди демонстрував свій найкращий футбол у збірній. Але коли дев’ятий номер знову очолив атаку, Рівалдо почав грати так, ніби повернувся у свої найкращі роки. Роналдіньо ж розташовувався трохи глибше, виступаючи своєрідною сполучною ланкою між серединою поля та нападом. Саму схему в різних джерелах описували як 3-4-1-2 або 3-4-2-1.

Такий футбол ідеально підходив для двох вінгбеків — Кафу та Роберто Карлоса. Як захисники вони були дуже хорошими, але саме в ролі вінгбеків ставали по-справжньому винятковими. Вони забезпечували ширину атак, дозволяючи трьом зіркам попереду залишатися ближче одна до одної. При цьому між ними існувало дивовижне взаєморозуміння. Нерідко один знаходив іншого довгими діагональними передачами через усе поле. Попри те, що вони діяли на протилежних флангах, їх цілком можна назвати справжнім дуетом.

Не менш цікавою була ситуація в центрі поля. Турнір Бразилія розпочала з Жилберто Сілвою в ролі опорника. Колишній центральний захисник відповідав за баланс і страхування партнерів, тоді як Жуніньйо Пауліста отримував більше свободи для підключень до атак.

Втім, як часто трапляється на чемпіонатах світу, ближче до вирішальних матчів команда пожертвувала одним із креативних футболістів заради більшої надійності. Жуніньйо поступився місцем Клеберсону. Той теж підтримував атаки, але водночас набагато більше працював без м’яча й додавав команді дисципліни в центрі поля.

У підсумку Жилберто Сілва та Клеберсон сформували пару півзахисників, про яку за межами Бразилії тоді мало хто знав.

Жилберто дебютував за національну команду лише восени 2001 року, а Клеберсон провів свій перший матч за збірну всього за чотири місяці до старту мундіалю. Багато європейських уболівальників навряд чи могли навіть назвати клуби, за які вони виступали — Атлетіко Мінейро та Атлетіко Паранаенсе.

Фактично обидва опинилися в основі через нещасний випадок із капітаном Емерсоном. Напередодні турніру він вивихнув плече на тренуванні, коли вирішив тимчасово стати у ворота замість голкіпера. Оборона ж була радше достатньо надійною, ніж справді непрохідною.

Роке Жуніор часто ставав об'єктом насмішок уболівальників Мілана. Лусіо вирізнявся жорсткістю та самовідданістю, але саме його помилка дозволила Майклу Оуену відкрити рахунок у чвертьфіналі проти Англії. А Едмілсон, який іноді сміливо підключався вперед, подарував один із найяскравіших моментів турніру. У матчі групового етапу проти Коста-Рики, який завершився перемогою Бразилії з рахунком 5:2, він забив розкішним ударом через себе — справжнє втілення знаменитого бразильського joga bonito, футболу, в якому результат поєднується з красою.

Головна зірка

Роналдо. Хоча до півфіналу увага була прикута не стільки до нього особисто, скільки до знаменитого тріо з трьох "Р" — Роналдо, Рівалдо та Роналдіньо.

На старті турніру саме вони були обличчям бразильської атаки. У перших чотирьох матчах і Роналдо, і Рівалдо незмінно відзначалися забитими м’ячами. У чвертьфіналі проти Англії Рівалдо знову продовжив свою результативну серію, а згодом настав момент Роналдіньо.

Саме його легендарний штрафний приніс Бразилії перемогу з рахунком 2:1. М’яч несподівано перелетів над воротарем англійців Девідом Сіменом і опинився в сітці. Минуло багато років, але суперечки не вщухають досі: чи справді Роналдіньо бив по воротах, чи все ж подавав у штрафний майданчик?

Втім, того вечора він став не лише героєм, а й антигероєм. Незабаром після свого шедевра Роналдіньо отримав червону картку й був змушений пропустити півфінал. Рівалдо тим часом залишався суперечливою фігурою. Частина вболівальників не могла пробачити йому епізод у матчі групового етапу проти Туреччини, коли він вдав із себе потерпілого після м’яча, який влучив йому в ногу, а не в обличчя. У результаті турецький захисник Хакан Унсал був вилучений.

Та якщо відкинути цю історію, Рівалдо проводив блискучий турнір і за рівнем гри щонайменше не поступався Роналдо. Журнал World Soccer навіть назвав його "найстабільнішим і найкращим футболістом Бразилії протягом усіх семи матчів".

Проте вирішальні дні мундіалю належали Роналдо. У півфіналі проти Туреччини саме він забив єдиний м’яч у матчі. Його несподіваний удар носком застав зненацька воротаря Рюштю Речбера і приніс Бразилії путівку до фіналу.

А вже в головному матчі турніру Роналдо оформив дубль. Після цього сумнівів не залишилося — чемпіонат світу 2002 року став його турніром. Причин було дві. По-перше, вісім голів у семи матчах — найкращий результат на мундіалі з часів Герда Мюллера у 1970 році. По-друге, за цими голами стояла одна з найсильніших історій повернення в історії футболу.

Після фіналу чемпіонату світу 1998 року кар’єра Роналдо ледь не зупинилася через серію важких травм коліна. Від вересня 1999-го до товариського матчу напередодні мундіалю 2002 року він взагалі не забивав за збірну Бразилії. За три сезони до турніру нападник провів лише 17 матчів у Серії А за Інтер.

Складно пригадати іншого футболіста, який пропустив би настільки значну частину своєї кар’єри, а потім повернувся на вершину світового футболу.

Так, Роналдо вже не був тим вибуховим форвардом, якого світ бачив у Франції чотирма роками раніше. Але він виявився значно швидшим, гострішим і небезпечнішим, ніж очікували навіть найбільші оптимісти. А його вміння завершувати атаки залишалося просто винятковим.

Після фіналу Роналдо окремо подякував своєму фізіотерапевту Нілтону Петроне — людині, яка допомогла йому повернутися після численних операцій і довгої реабілітації. Наприкінці року Роналдо отримав свій третій Золотий м’яч, випередивши навіть партнера по збірній Роберто Карлоса. Багато хто вважав саме захисника фаворитом, адже той виграв і Лігу чемпіонів, і чемпіонат світу.

Проте голосування фактично стало визнанням того, що зробив Роналдо в Японії та Південній Кореї.

Його перемога була побудована майже виключно на виступі на мундіалі. За весь 2002 рік він забив лише дев’ять голів у чемпіонаті: чотири за Інтер до старту турніру та п’ять за Реал Мадрид після нього.

Саме перехід до мадридського клубу невдовзі після чемпіонату викликав обурення в Мілані. В Інтері три роки чекали, поки їхня головна зірка відновиться після травм, раділи його тріумфальному поверненню на світову арену, а потім побачили, як Роналдо майже одразу наполягає на трансфері до іншого клубу. Для Бразилії він назавжди залишився героєм. Для Інтера ж його історія завершилася значно складніше.

Фінал

Найдивовижніше у фіналі між Бразилією та Німеччиною було те, що це була їхня перша зустріч на чемпіонатах світу.

Здавалося б, неймовірний факт. На той момент саме ці дві збірні були найуспішнішими в історії турніру: Бразилія вже мала чотири титули, Німеччина — три. Але доля жодного разу не зводила їх на світовій першості до літа 2002 року.

Німеччина дісталася фіналу не завдяки яскравій грі, а завдяки характеру, дисципліні та кільком ключовим виконавцям. Найважливішим серед них був Міхаель Баллак. Саме він забив переможні м’ячі у чвертьфіналі проти США та півфіналі проти Південної Кореї.

Втім, у матчі з корейцями Баллак отримав жовту картку, яка стала для нього другою на турнірі. Через дискваліфікацію він пропускав фінал.

Для Німеччини це був майже смертельний удар. Без свого найкращого польового футболіста команда втрачала значну частину атакувального потенціалу. Щоправда, у її складі залишався інший герой турніру — воротар Олівер Кан. Напередодні фіналу саме його визнали найкращим гравцем чемпіонату світу.

Але фінали того періоду дивним чином полюбляли перетворювати головних героїв на головних невдах. У 1994 році таким став Роберто Баджо, у 1998-му — Роналдо. У 2002-му черга дійшла до Кана. На початку другого тайму Рівалдо пробив із-за меж штрафного майданчика. Удар не був особливо складним, але німецький голкіпер несподівано випустив м’яч із рук. Роналдо миттєво опинився в потрібному місці й добив його у ворота.

Це був момент, після якого фінал фактично почав схилятися на бік Бразилії. Німці майже не створювали небезпеки біля воріт Маркоса. Найкращим моментом став штрафний удар Олівера Нойвілля, після якого бразильський воротар перевів м’яч у стійку.

Загалом Бразилія контролювала гру без особливого блиску, але й без зайвих ризиків. Другий гол став чи не найкрасивішою комбінацією матчу. Клеберсон, який, можливо, був найкращим футболістом фіналу, віддав передачу в центр. Рівалдо елегантно пропустив м’яч між ніг, а Роналдо другим дотиком відправив його в сітку.

Цей гол остаточно закріпив відчуття, що фінал належить саме йому. Коли пролунав фінальний свисток, кубок над головою підняв Кафу. Для капітана це був особливий момент. Він став першим і досі єдиним футболістом в історії, який вийшов на поле у трьох фіналах чемпіонатів світу поспіль.

Піднявшись на церемоніальний подіум, що помітно хитався під натиском святкувань, Кафу тримав трофей у руках у футболці з написом "100% Jardim Irene" — на честь району, де він виріс. А потім, дивлячись у камери, беззвучно промовив дружині: "Я люблю тебе".

Так Бразилія здобула свій п’ятий і поки що останній титул чемпіона світу. "Бразилія — чудова команда. Вона заслужила стати чемпіоном світу", — визнав після матчу головний тренер німців Руді Феллер.

Момент, який запам’ятався найбільше

Попри дубль у фіналі, головним символом турніру для Роналдо став, мабуть, його гол у півфіналі проти Туреччини. Так, воротар Рюштю Речбер припустився помилки. Як і Олівер Кан у фіналі, він провів чудовий чемпіонат, але запам’ятався одним фатальним епізодом.

Проте справа була не лише в помилці голкіпера. У тому моменті Роналдо раптом знову став тим самим Роналдо, якого футбольний світ полюбив наприкінці 1990-х. Він опустився нижче, отримав м’яч, різко розвернувся, продемонстрував чудове прискорення і несподівано для всіх пробив носком.

Цей удар навіть нагадував фірмові завершення атак Ромаріо — героя чемпіонату світу 1994 року, який через травму пропустив турнір 1998-го, а до складу на мундіаль 2002 року так і не потрапив через рішення Сколарі.

Втім, яскравих моментів у цієї Бразилії вистачало. Удар через себе від Едмілсона проти Коста-Рики. Холоднокровний гол Рівалдо у ворота Англії після чергового футбольного фокусу Роналдіньо. І, звісно, той самий штрафний Роналдіньо, після якого світ досі сперечається, чи був це геніальний задум, чи щасливий збіг обставин.

Чи справді це була найкраща команда турніру?

Без жодних сумнівів. Бразилія виграла всі сім матчів чемпіонату світу, жодного разу не довівши справу ані до додаткового часу, ані до серії пенальті. Сам по собі цей факт говорить дуже багато.

Водночас варто визнати, що обставини теж склалися для неї доволі вдало. Головні фаворити турніру провалилися один за одним. Франція та Аргентина, які підходили до чемпіонату світу з блискучими результатами та вважалися головними претендентами на титул, не змогли навіть вийти зі своїх груп.

Італія та Іспанія, які також котирувалися вище за Бразилію в букмекерських прогнозах перед стартом турніру, поступилися господарям із Південної Кореї. У підсумку з традиційних футбольних грандів бразильцям довелося пройти лише Англію та Німеччину. І жодна з цих збірних на той момент не переживала свого золотого покоління.

Звісно, це не применшує заслуг команди Сколарі. Проте варто пам’ятати: попри всю красу атаки, ця збірна мала певні слабкі місця. Просто на дуже незвичному чемпіонаті світу 2002 року, який подарував безліч яскравих сюжетів, але не так багато справді великих команд, ніхто так і не зміг ними скористатися.

The Athletic