Антигендерное сопротивление: почему Украина не выполняет требования ЕС по правам ЛГБТ+

Майже одинадцять років тому на "Європейській правді" вийшла моя публікація щодо проблем із законодавством про заборону дискримінації осіб з різною сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю (ЛГБТКІ+).

Така заборона була однією з обов’язкових умов запровадження Євросоюзом безвізового режиму для українців.

У листопаді того ж року в колонці "Гомодиктатура та інші міфи: що означає внесення "сексуальної орієнтації" до Трудового кодексу" я розвіював основні міфи про ЛГБТКІ+, які – як показує час – живуть і досі.

Тоді, будучи активістом і правозахисником, я не добирав слів, щоб дорікнути і Україні, і Європі за нерішучість та брак лідерства в захисті прав ЛГБТ+ спільноти.

Зрештою, із сьомої чи восьмої спроби український парламент зміг тоді ухвалити зміни до Трудового кодексу.

Сексуальну орієнтацію і гендерну ідентичність (СОГІ) додали до переліку ознак, за якими заборонено дискримінацію у сфері праці.

Сьогодні, дивлячись на систему зсередини, я розумію, наскільки важким іноді є процес ухвалення рішень.

І скільки зусиль вимагає кожна – навіть найпростіша – зміна.

Не меню на вибір.

Раніше, щоб зірвати підписання Угоди про асоціацію з ЄС, гомофобні гасла використовував медведчуківський "Український вибір".

Тепер ті самі гасла, але вже в новій обгортці "україноцентризму" і "захисту традиційної української ідентичності", не просто продовжують звучати, але й мають реальний вплив на процес ухвалення рішень.

Питання діяльності антигендерного руху в Україні я детальніше торкнувся у колонці для "Радіо Свобода".

А в цій статті хотів би приділити увагу зобов’язанням України перед ЄС в контексті прав ЛГБТ+ осіб.

Здавалося б, з усіх вимог щодо нашого вступу до Євросоюзу пов’язані з цими правами є найпростішими в реалізації.

Їх можна виконати майже миттєво, шляхом голосування в парламенті.

Ці зміни не потребують видатків з бюджету (а навпаки – потенційно збільшать надходження до нього) і – за своєю суттю – не є фундаментальними реформами, як, наприклад, зміцнення антикорупційної вертикалі чи "нескінченна" судова реформа.

Отже, в чому полягає домашнє завдання України, без якого остаточний вступ до ЄС буде вкрай проблематичним?.

Якщо загально, то потрібно розробити та ухвалити законодавство, яке забезпечило би три ключові елементи захисту і дотримання прав ЛГБТКІ+ людей:.

правове визнання одностатевих пар;.

гарантії рівних прав та захисту від дискримінації в усіх сферах життя (а не лише у сфері праці);.

дієвий механізм протидії злочинам на ґрунті ненависті та мові ненависті.

У цьому немає нічого складного.

Та й основну частину цієї "домашньої роботи" вже зроблено.

Відповідні законопроєкти давно написано, більшість із них зареєстровано у Верховній Раді.

І тут не йдеться про якийсь окремий "вид прав" чи "особливі преференції для однієї соціальної групи за рахунок інших".

Варто це підкреслити, бо таку брехливу тезу дуже часто використовують антигендерні активісти.

Йдеться про те, що повага до прав ЛГБТКІ+ людей є невід’ємною частиною основ Європейського Союзу: поваги до прав людини і захисту меншин.

І якщо хтось ще має сумніви, що одним з інтегральних компонентів цього "сніданку перед вступом до ЄС" є повага до прав ЛГБТКІ+ людей – може подивитись на жорстку реакцію інституцій ЄС на спроби звузити ці права в деяких державах-членах Євросоюзу, наприклад Угорщині й Польщі.

Та на відповідні рішення Європарламенту, Єврокомісії та Суду ЄС.

На жаль, як і десять чи двадцять років тому, довкола теми прав ЛГБТКІ+ людей існує безліч міфів і страхів.

Люди, які ухвалюють рішення, чомусь вважають, що дослухатися у цьому питанні потрібно не до тих, про чиї права йдеться (тобто до самої ЛГБТКІ+ спільноти) – а до антигендерних активістів із сумнівною репутацією та релігійних організацій, які у нас, нагадаю, відділені від держави.

Якими є критерії ЄС.

Пов’язані з правами ЛГБТКІ+ людей вимоги чітко вказані у цій публікації "Європейської правди".

Їх стосуються два критерії (бенчмарки) за переговорним розділом 23 "Основні права".

IBM 23.14 – Рівність та недискримінація: Забезпечено подальший прогрес у законодавчому узгодженні національного законодавства з acquis ЄС щодо рівності та недискримінації, включаючи рішення ЄСПЛ від 1 червня 2023 року;.

IBM 23.14.2 – Подальший прогрес щодо узгодження національного законодавства з acquis ЄС стосовно злочинів на ґрунті ненависті та мови ненависті.

Згадане рішення Європейського суду з прав людини від 1 червня 2023 року стосується справи "Маймулахін і Марків проти України".

Тоді ЄСПЛ вперше прямо визнав, що відсутність в Україні будь-якої форми юридичного визнання та захисту одностатевих пар становить дискримінацію.

Суд підкреслив, що одностатеві пари не мають доступу до шлюбу в Україні та їм недоступна будь-яка альтернативна форма правового визнання.

ЄСПЛ також наголосив, що надання правового визнання та захисту одностатевим парам не шкодить традиційним сім’ям, не обмежує права різностатевих пар на шлюб чи сімейне життя і не означає послаблення прав інших осіб або інших пар.

І згадка про конкретне рішення ЄСПЛ прямим текстом у передумовах вступу України до ЄС у рамках кластера 1 ("Основи") не залишає багато простору для маневру.

Цей рубіж рано чи пізно доведеться пройти.

На необхідність виконання саме цього рішення Суду також звернули увагу посольства 20 країн-партнерів України, разом із представництвами ЄС та Ради Європи, у нещодавній спільній заяві.

Зокрема, дипломати позитивно оцінили наявність законодавчих ініціатив, спрямованих на вирішення проблем у сфері протидії дискримінації та злочинам на ґрунті ненависті, а також щодо визнання реєстрованих партнерств.

Наголосили на потребі подальшого доопрацювання проєкту Цивільного кодексу задля забезпечення сильніших гарантій рівності та недискримінації.

У заяві згадано також "рішення української судової системи щодо юридичного значення одностатевих сімей у довготривалих стосунках".

Це – рішення судів трьох інстанцій щодо встановлення факту спільного проживання однією сім’єю з 2013 року (фактичних шлюбних відносин) двох чоловіків: мене та мого партнера Тимура Левчука.

Мова про рішення Деснянського районного суду Києва, який у червні 2025 року офіційно надав певні сімейні права одностатевій парі, створивши перший правовий прецедент.

Згодом це рішення підтвердили Київський апеляційний суд та Верховний суд.

Детально про юридичне значення цих рішень можна прочитати у колонці в "Юридичній газеті".

Ці рішення українських судів відзначено торік у звіті Єврокомісії щодо прогресу України в її підготовці до членства в ЄС.

Тобто Європейська комісія "зарахувала" цей крок як просування у виконанні відповідного критерію.

Що не так із законотворчістю.

Попри це, парламент досі не просунувся у розгляді двох законопроєктів про інститут реєстрованих партнерств.

Більше того – потенційний крок назад містить проєкт нового Цивільного кодексу.

У контексті виконання згаданих критеріїв для вступу в ЄС головна проблема цього законопроєкту полягає у звуженні поняття "сім’я" та в запровадженні нового терміну "фактичний сімейний союз" – який визначається виключно як спільне проживання двох осіб протилежної статі однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Такий крок назад ми не можемо собі дозволити – ні у контексті руху до ЄС, ні – насамперед – у контексті нашого розвитку як сучасного суспільства.

Політикам настав час продемонструвати політичну зрілість і лідерство.

Ми мусимо раз і назавжди позбутися маніпулятивних наративів антигендерного руху і впевнено йти вперед – туди, куди спрямовано наш цивілізаційний вибір.

Не можна заявляти про повернення до європейської родини і водночас.

копіювати правові підходи Москви,.

маскуючи їх під "захист традиційних цінностей".

Немає нічого страшного в ухваленні законодавства про правове визнання одностатевих пар, захист від дискримінації та протидію мові ненависті й злочинам на ґрунті ненависті за ознаками сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності.

І варто пам’ятати, що за кожним бенчмарком Брюсселя щодо осіб з різною сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю стоять долі людей.

Це українські ЛГБТКІ+ військові, які на передовій виборюють наше право на існування.

Це пари, які роками будують спільний дім, але залишаються не захищеними законом у власній країні.

Чергова спроба виключити одностатеві пари з правового поля – це намагання вдавати, що цих людей не існує.

Але ми є, і наше право на гідність, повагу до сімейного життя і захист від дискримінації уже підтверджено і в Страсбурзі, і в українських судах.

Неможливо будувати європейське майбутнє, чіпляючись за пострадянські забобони.

Автор: Зорян Кісь, дипломат і правозахисник.

Публікації в рубриці "Колонки" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору авторів.