Переворот у цирку: як російський генерал Павло Скоропадський став українським гетьманом

Одного квітневого дня у Київському кінному цирку відбувся з’їзд українських хліборобів-землевласників. Його учасники вирішили, що Україну врятує гетьман і проголосили ним нащадка гетьманів, що управляли Українською козацькою державою у XVII-XVIII століттях. Можливо, за інших обставин це міг би бути смішний анекдот, або ж, з огляду на локацію, де все розгорталося, цілком вдалою цирковою постановою. Але все це – реальні події 29 квітня 1918 року в умовах ще триваючої Першої світової війни, більшовицької загрози та чинної окупації українських земель Центральними державами. Фокус розбирався у протистоянні українських інтелігентів та російського генерала, щоб дiзнатися, чому на початку XX століття в Україні вирішили відродити устрій двохсотрічної давності.

Історія, яка склалася в Києві весною 1918 року, показова в усьому. Вона продемонструвала, як сліпе наслідування актуальних трендів може завести в глухий кут, але водночас і всю небезпеку та абсурдність намагань відродити те, що вже давно померло.

Від занепаду до відродження

Українська козацька держава припинила своє існування у кінці XVIII століття. До цього вона десятиліттями животіла як тінь минулої славної історії, адже після програної у 1709 році Полтавської битви, козацька державність існувала лише на папері. Російська імперія просто підкупила козацьку еліту привілеями та матеріальними ресурсами. Держава припинила своє існування без бою, а козацька старшина стала російськими дворянами. Фокус присвятив цій епопеї цілий цикл статтей, де увесь цей процес детально розкладений по поличках.

Таке руйнування державності набагато страшніше для народу, ніж грубе завоювання. Адже в другому випадку залишається еліта, яка готова продовжити боротьбу іншими методами. Так сталося із поляками, які кілька разів упродовж ХІХ століття піднімали повстання проти своїх поневолювачів. На території сучасної України залишилися лише маси безграмотних селян, яких піддали кріпосній залежності у наджорстокій формі. У лише дуже дрібний прошарок творчих та освічених людей, які готові були розпочати процес відбудови нації з нуля. Мова йшла буквально про лічених особистостей у кількох поколіннях, які спромоглися за століття копіткої роботи зробити диво. Вже на початку XX століття ідея суверенної української держави була не плодом уяви кількох ентузіастів, а цілком оформленою теорією за яку вже були готові битися та помирати тисячі. Але подальші події продемонстрували, яка прірва існує між навіть досконало розробленою та обґрунтованою теорією та реальною практикою.

Коли в Росії весною 1917 року було повалено режим диктатури, який історики називають «третьочервневою монархією» (була встановлена після перевороту 3 червня 1907 року), українська інтелігенція, сповнена ентузіазму поринула втілювати свої ідеї, які повністю відповідали тодішнім загальноєвропейським трендам у життя.

Творчі інтелектуали проти дезертирів та пройдисвітів

Ідея в побудові по-справжньому «народної» республіки. Держава, де уся влада, контроль за ресурсами та наявність громадянських прав будуть належати усьому суспільству загалом, а не лише його частині, так званій суспільній еліті.

У своїх універсалах створена українською інтелігенцією Українська Центральна Рада (УЦР) проголосила землю власністю усього народу, а управління заводами та фабриками передавалося його робітникам. Але тут діячі Центральної Ради, які без сумніву були непересічними інтелектуально обдарованими особистостями зіткнулися із більшовиками, які набагато ефективніше доносили свої тези до широких мас робітників та селян, а що особливо важливо до солдатів. Замість складних науково обґрунтованих теорій більшовики спілкувалися з людьми короткими та усім зрозумілими лозунгами, візуальним оформленням плакатів (що особливо важливо у країні, де лише кожен десятий умів читати та писати) та безпосередніми промовами на численних мітингах.

Важливо Побилися на вокзалі і зруйнували імперію: як чеські легiонери спровокували громадянську війну в Росії

Більшовики поставили собі чітку ціль – захопити владу в країні «всерйоз та надовго» і не гребували методами для її реалізації. Вони не обтяжували і так втомлених солдатів, що поверталися з фронтів Першої світової війни складними теоретичними конструкціями, вони говорили їм те, що ті хотіли почути: мир уже сьогодні (і байдуже на яких умовах), загальну рівність (як би вона не виглядала), участь в управлінні державою (хай що б це означало) та найважливіше – фраза, яка стала крилатою: «взяти все й поділити».

В основному на початках більшовикам вдавалося залучати до своїх лав мародерів та дезертирів, але це були люди, які мали зброю та вміли нею користуватися. Натомість у Центральній Раді взагалі вели дискусії, чи має права держава формувати свою власну армію. Наскільки це відповідає етичним нормам «нового суспільства».

Тож коли постала реальна загроза взяття Києва більшовиками, його пішли захищати школярі та студенти, а представники Центральної Ради відбули до Берестя (сучасного Бреста, Білорусь) аби заручитися підтримкою Центральних держав (до складу Четвертного союзу входили Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Османська імперія, але реально дотичними до української політики були лише перші дві держави).В Центральної Ради були особисті контакти із депутатами Австро-Угорського парламенту – теж українцями з іншої сторони фронту. Але реально в цьому союзі заправляли німці.

Мир в обмін на ресурси

У Берліні прагнули отримати доступ до українських ресурсів аби мобілізувати та спорядити численну армію для того, щоб врешті зламати хід війни на свою користь – черговий проект генерального штабу, далеко не перший за чотири роки кривавої війни. У Центральної Ради не було виходу, тож вони погодилися. Українська народна республіка за мирним договором, підписаним у Бересті в лютому 1918 року фактично ставала протекторатом Німеччини. В обмін за наданий захист, УНР зобов’язувалася надати Центральним державам достатньо продовольства для забезпечення харчами їх армій.

Німці досить швидко виконали свої зобов’язання. Вже на початку березня у тому ж Бересті (Брест-Литовськ у більшовицькому варіанті) було укладено мирний договір із більшовиками, за яким вони визнавали УНР у кордонах, в яких її проголосила Українська Центральна рада в листопаді 1917 року.

Тепер справа залишалася за УЦР – у наступні два місця потрібно було провести посівну кампанію аби зібрати урожай достатній для внутрішнього споживання та виконання своїх зобов’язань перед Центральними державами. І от тепер німецькі генерали помітили, що у Центральної ради немає жодної реальної влади над територіями, де вони задекларували свій суверенітет. Керівники УЦР видавали красиві декларації, писали якісні тексти для державотворчих документів, але можливості примусити людей провести весняно-польові роботи, а тим паче потім відібрати частину урожаю для Центральних держав, не проглядалося.

Селяни-господарі проти сучасних трендів

На початку XX століття імперська влада здійснила суттєву реформу у сільському господарстві. Прем’єр-міністр Петро Столипін сформував систему, яка дозволила ініціативним та працьовитим селянам отримати землю для сільськогосподарського обробітку. З’явився цілий прошарок селян середнього рівня достатку. Вони за задумом глави уряду мали стати порою самодержавства, адже саме царській владі вони завдячували своїм статусом, проте парадокс історії в тому, що українські селяни, отримавши нарешті вперше за багато століть свою землю у реальну власність стали тим самим суспільним станом, який сформував український державотворчий потенціал.

Важливо Помилки УНР, які виправляємо зараз: що не так зробили українці 100 років тому

Але йому, природно були чужі ідеї УЦР із суспільною власністю на землю. Люди, які нарешті у своєму житті відчули себе справжніми господарями на своїй землі не хотіли прощатися з цим статусом всього через десятиліття свого ґаздування. Вони таки стали опорою самодержавства, але не російського, а власного українського, хоча певний посил до імперського минулого все ж зберігся.

В той день, коли УЦР нарешті презентувала конституцію УНР (29 квітня 1918 року) у Києві в приміщенні Київського цирку відбувся Всеукраїнський хліборобський конгрес. Його учасники заявили, що Україні потрібна сильна рука, яка відповідно до крайніх на той момент державотворчих традицій, зможе навести лад у країні.

Повернення «золотого віку»

В кінці 1764 року російська імператриця Катерина II ліквідувала посаду гетьмана в Українській козацькій державі. Після цього наступні двадцять два роки царська адміністрація ліквідовувала залишки української державності уніфікуючи місцеві закони та суспільний лад в цілому з імперським. Створена Богданом Хмельницьким у середині XVII століття козацька держава була передовоюу своєму часі, адже в ній не було кріпосного права, широко розвиненим був інститут вільнонайманої праці та приватної власності на землю, що було рідкістю для тогочасної Європи. До кінця XVIII століття імперська влада все це ліквідувала, запровадивши велике поміщицьке землеволодіння та перетворивши більшість українського населення у безправних рабів. Цікаво, що більшість поміщиків, які володіли цією землею це були колишні козацькі старшини. Вони погодилися із ліквідацією Козацької держави в обмін на те, що російська влада перетворить майже все українське населення у їхніх персональних рабів (формально кріпаків).

Тепер українські селяни, які знову отримали землю у свою власність, хотіли відновити давні козацькі традиції і почати вирішили із повернення до одноосібної влади гетьмана. Кандидатура на гетьмана була досить колоритної та неоднозначною – це нащадок «класичних» гетьманів кінця XVII, початку XVIII століть. Але водночас він був російським генералом, ад’ютантом останнього російського імператора Миколи II. Його звали Павло Скоропадський.

Він легко виграв вибори гетьмана, які організували на цьому ж конгресі, та урочисто вступив на посаду на Софіївській площі, отримавши благословення архієпископа.

Цікаво, що німецьке командування, яке ще минулого року воювало проти новоспеченого гетьмана, підтримало переворот і не захистило УЦР, яка сама ж і привела німців до Києва. Насправді у цьому бла логіка: німцям потрібне було українське зерно, а хто ж його міг реально (а не на словах) надати, як не реальні землевласники? Крім того, німецькому генералітету, який сам складався із вельмож та великих землевласників зовсім не подобалася ліва повістка УЦР, а ідея одноосібної влади гетьмана цілком відповідала їхньому менталітету. Тож захопити владу Павлу Скоропадському було зовсім не складно.

Світло й тіні нового гетьмана

Новоспечений гетьман розпустив Центральну раду та переформатував УНР в Українську державу. Він зумів зібрати для німців необхідне продовольство за що отримав лояльність німецької адміністрації.

Українська держава виходила за межі кордонів сучасної України на заході, півночі та сході (зокрема до неї входило сучасне російське місто Бєлгород). Скоропадський домовився про входження до її складу Криму та вів переговори про приєднання Кубані.

Гетьман проводив суцільну українізацію освіти та державної служби. Культуру він фактично будував з нуля – в роки його правління як гриби після дощу росли різноманітні українські культурні установи. Було засновано українські університети у Києві та Кам’янці, а також Всеукраїнську академію наук на чолі із Володимиром Вернадським.

А найважливіше – він забезпечив сталий мир на українських землях.

З іншої сторони, він відмовився вимагати автономії українських земель у складі Австро-Угорщини, про що було домовлено із владою УНР у Бересті. Державний апарат гетьман формував із вчорашніх царських чиновників, які ще кілька років тому переслідували все українське, а тепер «перевзулися» і клялися, що «з дитинства були за Україну». Таке буквально заявляв сам Павло Скоропадський, який постійно наголошував, що зростав на українських традиціях у сім’ї, яка постійно гордилася своїм давнім козацьким походженням.

Проте опоненти його ловили на неоднозначних заявах, які гетьман начебто робив у спілкуванні із лідерами російського руху. Час від часу з’являлися «зливи» конфіденційних переговорів гетьмана в яких він навпаки наголошував, що є справжнім росіянином, згадував своє служіння імператору та переконував «колег», що вся ця українізація здійснюється лише на догоду німцям, які є справжніми господарями становища.

Кому має належати земля

Особливо складним було соціальне питання. Адже землю в результаті Столипінської реформи отримала лише незначна частка селян, а переважна більшість ледве зводила кінці з кінцями. Очевидно, що гетьман планував законсервувати їхнє становище.

Найгіршим було те, що німці не дозволили Скоропадському сформувати власне військо. А коли Центральні держави програли Першу світову війну у гетьмана залишилося занадто мало часу аби сформувати численну та ефективну українську армію.

Життя без союзників

Втративши підтримку союзників, Павло Скоропадський опинився віч-на-віч із союзом переможців – Антантою. Природно там вважали гетьмана німецьким посіпакою, тобто їхнім ворогом, адже саме він кілька місяців тому нагодував армію, яка йшла штурмом на Париж. Тож позиція свіжоспечених переможців світової війни була безапеляційною: Українська держава має утворити федерацію з білими силами Росії, тобто прихильниками відновлення дореволюційного порядку. Порядку, за якого Росія була частиною Антанти, а українцям відмовляли у праві на існування.

Не бачачи можливості опиратися переможцям, гетьман видає грамоту про федерацію з Росією, тобто фактичне згорання національної революції. Цим він підписав смертний вирок свої політичній кар’єрі та Українській державі у тому форматі, в якому вона існувала з квітня. Ліві сили, які гетьман переслідував сформували директорію на чолі з одним із керівників УЦР Володимиром Винниченком, яка негайно організувала повстання проти гетьмана. До неї долучилися січові стрільці на чолі із майбутнім засновником ОУН Євгеном Коновальцем.

Це був підрозділ, сформований із фронтовиків – вояків Австро-Угорської армії, які в ході Першої світової війни потрапили у російський полон. Проти них в особисто вірних гетьману сердюків (де-факто військових найманців) шансів не було. Січові стрільці розгромили сердюків, взяли Київ та привели до влади директорію в грудні 1918 року. Остання проголосила відновлення УНР. Українська держава гетьмана Павла Скоропадського не проіснувала і восьми місяців.

Зараз спадок останнього українського гетьмана оцінюють по-різному. Ніхто достеменно не може вказати яких саме поглядів він дотримувався насправді. По суті гетьман говорив кожному те, що той хотів від нього почути: російським патріотам — що він російський генерал, який прагне відродити знищену більшовиками Російську імперію; українським патріотам – що завжди прагнув відродити Українську козацьку державу. Німцям вказував, що він їх відданий союзник, а представникам Антанти нагадував, що відчайдушно воював проти німців на фронтах Першої світової війни.

Ймовірно, його захлиснула ідея особистої влади. Ми щось схоже бачили у новітній історії України, коли українська більшовицька верхівка хотіла збудувати маленький Радянський Союз під синьо-жовтими стягами. Гетьман же хотів збудувати маленьку Російську імперію під тими ж синьо-жовтими прапорами.

Проте чи була в нього альтернатива? Ким замінити імперських чиновників? Місяці правління УЦР показали що буде якщо створити владний вакуум. Опір змінам? А чи правильно відбирати землю у їх законних власників? Чи ефективними управлінцями промислових підприємств стали б їхні робітники? Такі ідеї були справжнім хайпом того періоду. Але подальше їх впровадження на українських землях призвело до однієї із найбільших трагедій в історії людства – цілих трьох голодоморів, які пронеслися на українських землях за наступні три десятиліття після повалення влади гетьмана. Натомість він сам примудрився розрахуватися з німцями, але не допустити голоду у своїй державі.

Чи міг російськомовний генерал імператорської армії збудувати справжню Українську державу? Ми цього вже ніколи не дізнаємося. Але за кілька місяців його правління для української справи було зроблено більше, ніж за увесь час Української національної революції, принаймні на території колишньої Російської імперії.

Директорія, яка повалила гетьмана, так і не змогла протистояти більшовикам самостійно, прирікши більшу частину України на десятиліття терору, тоталітаризму та геноциду голодом. А західну частину України віддала полякам, сама опинившись у скрутному становищі, не знайшла сил опиратися обставинам.

Можливо, якби гетьман об’єднав сили директорії, Української галицької армії та інших бойових одиниць, які перебували в той час на території України, він би зміг відбити напад більшовиків — яких Павло Скоропадський точно щиро ненавидів, у цьому сумнівів немає ні в кого. Проте Антанта примусила його до федерації з Росією, чим розколола українське суспільство. При цьому у самих російських «білих» структурах ніхто ні про яку федерацію й чути не хотів: лише повне приєднання України в статусі безправних територій.

Чи можна було протистояти всемогутній, здавалося б Антанті? По той бік Чорного моря інший генерал армії країни, яка мала припинити своє існування довів, що таки, можна. Але це вже зовсім інша історія. 

Важливо 100 років СРСР. Як українці зіпсували свято Путіну