«Ви можете бути спокійними»? Чому Лісовий залишився на посаді міністра і чому клюють НМТ

Можна нескінченно дивитися на три речі: як горить вогонь, як тече вода і як знімають із посади міністра освіти Оксена Лісового. Чутки про його відставку виникають із завидною регулярністю. Але якщо раніше ім’я наступника не звучало, то цього разу нардеп Ярослав Железняк поділився інсайдом: замість Лісового планують залишити в.о., і найбільші шанси на це має чинний заступник міністра освіти Микола Трофименко. «Але сказати, що і перше, і друге — це вже прийняте остаточне рішення, було б трохи передчасно», — наголосив нардеп.

Головна інтрига розгорталася довкола планів на вівторок, 9 червня. За словами Железняка, у порядку денному парламенту з’явилося загадкове «невідоме кадрове питання». «Настільки секретне, що вказали профільний комітет замість деталей», — пояснив інтригу депутат. Але напередодні голосування воно зникло. Ба більше, буквально за добу до парламентського засідання прем’єр-міністр Юлія Свириденко публічно запевнила Лісового: «Ви можете бути спокійними».

Що ж насправді сталося за зачиненими дверима?

Нарада на Банковій

Як розповідають наші співрозмовники в ОП, минулої п’ятниці, 5 червня, на внутрішній нараді в офісі президента питання відставки Лісового таки порушувалося. Його озвучив голова президентської фракції Давид Арахамія. Проте Володимир Зеленський цієї ініціативи не підтримав, прямо відповівши, що не бачить суспільного запиту щодо цього і не розуміє, чому це питання треба ургентно вирішувати.

А заодно президент нагадав, що в уряді два міністерства досі без очільників — Мінцифри та Мін’юст. От туди, мовляв, краще готуйте пакет пропозицій щодо кандидатур і вносьте в парламент. Прізвище Трофименка президент узагалі почув уперше й ніколи з ним особисто не зустрічався. Тобто оглядин імовірного кандидата в міністри навіть не було.

У відповідь на запитання, чи будуть у парламенті голоси за відставку Лісового, Арахамія підтвердив, що так. Однак, як стверджують наші співрозмовники в ОП, не було помітно, щоб глава президентської фракції був дуже зацікавлений у просуванні цього питання: він не був наполегливим, і складалося враження, що він просто виконував прохання когось із колег-депутатів.

Зрештою, для великої політики сфера освіти — це не про великі гроші чи вплив. Тому в принципі ім’я очільника МОН для Банкової, мабуть, не є аж таким принциповим. Якщо з висоти Печерських пагорбів здається, що в освіті усе більш-менш тихо, — то й добре.

Кому заважав Лісовий?

Не так уже й важливо, яке прізвище в того, хто попросив Арахамію запропонувати кандидатуру нового міністра. Набагато цікавіше простежити, кому це було вигідно й чиї інтереси тут зачеплено.

Міністерство освіти і науки критикують за реформу старшої профільної школи. А в парламенті періодично реєструють постанови про виклик міністра на килим і взагалі про його звільнення. Але навряд чи причина спроби поміняти Лісового на Трофименка в цьому.

Набагато гостріша боротьба відбувається навколо скорочення мережі закладів вищої освіти. У МОН запланували, що до 2030 року в нас залишиться близько сотні університетів замість 130 нинішніх. Звісно, це викликало спротив і колективів вишів, і насамперед ректорів, які, ясна річ, не хотіли потрапити під ніж укрупнення.

З іншого боку, для незадоволення були й об’єктивні причини: процес об’єднання університетів справедливо критикували за відсутність чітких критеріїв такого об’єднання — урядовий законопроєкт із цього питання досі не внесено до парламенту.

Об’єднання вишів було однією з причин, чому втратив свою посаду заступник Лісового Михайло Винницький. Свою відставку він назвав політичним рішенням під тиском «ректорсько-депутатської «шайки». І натякнув, що інтереси ректорів (нинішніх і колишніх) лобіюють депутати й депутатки, яким ці ректори «дякують» за політичні послуги. На думку Винницького, у 90% випадків проблеми з укрупненням університетів— це не протест колективу чи студентів, а боротьба за владу й ресурси з боку ректорів та їхнього оточення, які не готові відійти.

Про курс на скорочення університетів і про одіозних ректорів згадав у свіжому інтерв’ю Forbes і Оксен Лісовий. Воно вийшло у розпал інтриги про його можливе звільнення. Очевидно, міністр пішов ва-банк.

Однак укрупнення університетів — це об’єктивна необхідність і неминучий наслідок того, що в країні критично змінились і демографія, і економіка. Фінансувати порожні стіни держава просто не має за що. Міжнародні партнери, які фінансують освіту, також не палають бажанням фінансувати нераціональні рішення української влади. Тому донори готові активно підтримувати укрупнення університетів і давати солідні підйомні — по 1,5 млн дол. на сучасне науково-навчальне обладнання кожному об’єднаному закладу.

Отже, хоч би хто сидів у кріслі міністра освіти, йому однаково доведеться різати й скорочувати мережу. Питання тільки в тому, наскільки радикально. І чи стане цей процес прозорою хірургією на користь держави, чи перетвориться на кулуарну зачистку неугодних в інтересах «своїх».

Думаю, що й запеклі наїзди на НМТ, які зараз посилилися, теж є проявом боротьби університетів за виживання. Що слабший фільтр на вході до університету, то більше студентів він пропустить. Позбутися обов’язкової математики, яка зрізає значну частину вступників, — це теж із цієї опери історія. Організаційні чи технічні питання під час сесій НМТ були завжди. Їх критикували, але ще ніколи за останні роки так голосно не звучало: «Нащо нам таке знущання над дітьми?».  І всі ці маніпуляції чудово лягають на страхи вступників і їхніх батьків. Та ще й приправляються турботою про молодь і про те, щоб вона не їхала з України.

Але хочу нагадати, що альтернатива НМТ — це іспити в університетах. Із усіма можливостями для корупції, несправедливості та непрозорості. Така регресія вигідна виключно недоброчесним університетським кланам, які прагнуть відновити контроль над фінансовими й людськими потоками, але вона б’є в спину українську молодь.

Це правда, нам важливо, щоб молодь залишалася в Україні. Але це не означає, що вона має бути позбавлена права на якісну освіту, а країна — позбавлена якісно підготовлених фахівців. Ми звикли вважати, що університетський диплом — ледь не обов’язковий атрибут успішної молодої людини. Але варто вже прощатись із цим стереотипом. Країні потрібні й сині комірці. І профтех теж відкриває можливості для гідної роботи.

Чому Микола Трофименко?

У контексті цієї війни навколо об’єднання університетів кандидатура Миколи Трофименка, який прийшов на місце Винницького і міг замінити Лісового, виглядала як ідеальний компроміс із ректорським лобі.

Адже Трофименко — частина ректорського середовища. Він був не просто ректором Маріупольського державного університету, а заступником голови та членом президії ГО «Спілка ректорів України». Очолює її, до речі, Петро Куліков, — ексзаступник одіозного міністра освіти Дмитра Табачника. Той самий, який колись називав бидлом студентів — учасників протестів проти Дмитра Табачника.

Попри молодий вік (йому 41 рік), Микола Трофименко примудрився двічі стати фігурантом плагіатних скандалів. Науковці-активісти стверджують, що в обох його дисертаціях знайшли запозичення (9% у докторській та 19% у кандидатській), зокрема і з російських джерел. Про це було подано дві скарги до НАЗЯВО — по одній на кожну дисертацію. Але в агентстві розглянуть лише одну — щодо можливого плагіату в докторській. Провадження щодо кандидатської призупинено, бо вона потрапляє під мораторій для дисертацій, захищених до 6 червня 2014 року.

Зате Трофименко має орден «За заслуги ІІІ ступеня» і звання «Заслужений працівник освіти».

До речі, потрапив він до ректорського корпусу в досить молодому віці — у 35 років (очолив Маріупольський державний університет) — і став наймолодшим ректором країни. А до того працював там само проректором. От тоді й почалися справжні дива. Бо проректором Микола Трофименко став у 26 років, одразу після аспірантури й захисту кандидатської. Чи багато ви знаєте проректорів із науково-методичної роботи — вчорашніх студентів?

Цікавий нюанс: молодий аспірант Трофименко взяв собі в наукові керівники не якогось пересічного викладача, а ректора університету Костянтина Балабанова. Це якраз одна з тих дисертацій, на яку лежить скарга в НАЗЯВО. А коли пізніше Трофименко став ректором МДУ, Балабанов перейшов у статус радника. Отака зворушлива династія.

На посаді в МОН у публічних інтерв’ю Трофименко наголошує, що треба створити ефективну мережу ЗВО, а не утримувати порожні приміщення й стільці. Але бачить це так: «Свідомі керівники ЗВО будуть визначати, як виглядатиме мережа університетів. Ми з ними говоримо про здоровий глузд і можливі союзи. … Ми хочемо, щоб рішення з оптимізації приймали самі команди університетів». Цікаво, як пан Трофименко планує відокремлювати «свідомих» ректорів від «несвідомих»? За виразом очей чи якось інакше? А можливо, тут йому допоможе Спілка ректорів. Адже на одній із зустрічей з її представниками вже як заступник міністра Трофименко заявив, що варто подумати над «зміцненням інституційної спроможності» Спілки.

Юлія Гришина (членкиня комітету з питань освіти і науки і, до речі, одна з ініціаторів законопроєкту про скасування обов’язкового НМТ з математики) називає Миколу Трофименка «молодим, прогресивним та ефективним».

Проте в інтерв’ю пан Микола озвучує мантру, яку я здавна чула на всіляких конференціях і круглих столах у виконанні консервативних ректорів: «Рівень освіти у нас такий самий або вищий, ніж в Європі, просто там гуртожитки й аудиторії кращі».

Коли система переконує себе, що «все добре», то й змінювати нічого не треба. Але це ілюзія. Більшість українських університетів залишаються радянськими за своєю суттю. Їм потрібен не косметичний ремонт гуртожитків, а капітальна модернізація управління. Інакше про конкурентоспроможну освіту можна забути, навіть якщо поставити джакузі в кожну студентську кімнату.

Замість висновку

Те, що Микола Трофименко сьогодні не став в.о. міністра, — це не принципова перемога реформ, а просто технічне рішення Банкової не створювати собі зайвого головного болю там, де дірка ще не зяє. Але Трофименко уже в обоймі — у МОН. І він уже бере участь у процесах реформування освіти.

Лісовий, як він і сам не раз наголошував публічно, за крісло не тримається. Як нам відомо з власних джерел, він готовий був написати заяву на звільнення вже за кілька місяців після свого призначення. Але цього питання так і не вирішено. Та коли він все ж таки піде, на заміну йому, очевидно, підберуть когось молодого, фотогенічного й керованого. Але хотілося б, щоб це була людина з візією, яка б будувала українську освіту з поглядом у майбутнє, а не в минуле імені умовного Поплавського.

Українська освітня система переживає одну з найглибших криз за весь час Незалежності. Вона потребує людей, здатних мислити стратегічно, планувати в довгу, ухвалювати непопулярні рішення і брати за них відповідальність. Помилки в освітній політиці помітні не відразу. Але за них доведеться платити найдорожчим — інтелектуальним знекровленням країни.