Від особистої травми до фільму: історії, що стали «Слідами»

Жителька Запоріжжя режисерка-документалістка  Аліса Коваленко 2014 року поїхала на Донбас знімати фільм. Водій таксі здав її бойовикам на  блокпосту сепаратистів. Її затримали,  але відправили не на підвал, а утримували в окремій квартирі у Краматорську. Молоду красиву жінку  зґвалтував російський офіцер із позивним «Гром».  Він був із ФСБ.  Потім він їй сказав, мовляв, вона має подякувати, що її не вбили.

Аліса розповіла про це після показу стрічки на фестивалі Docudays,  що проходить зараз у Києві. Вона додала, що про її затримання дізналися журналісти. На той час росіяни і бойовики ще рахувалися з громадською думкою, тому мусили її відпустити.

Пізніше вона зняла документальний фільм «Аліса в країні війни», де розповіла про свій воєнний досвід, але там не було згадок про сексуальне насильство — говорила у своєму першому фільмі лише про спроби.  Вона мовчала два роки, а потім розповіла про реальний досвід правозахисній організації. Хоч у  мирну, хоч у воєнну  пору жінкам важко говорити про зґвалтування. Як виявилося, Аліса  стала першою жінкою в Україні, яка наважилася говорити публічно про такий досвід під час війни.

Через якийсь час Коваленко познайомилася з колишньою донечанкою Іриною Довгань. У 2014 році  фото з нею прогриміло на весь світ. Бойовики поставили її в Донецьку до стовпа, вставили в руки плакат із написом «Она убивает наших детей. Агент карателей». Місцеві гопники всіляко знущалися з неї. Момент, коли місцева жінка била її ногою,  зафіксував іноземний журналіст. Це фото було опубліковане в «Нью-Йорк Таймс». Ірина вважає, що ця публікація врятувала їй життя. Після п’яти жахливих днів у полоні її відпустили.

Я зустрічався тоді з Іриною Довгань на конференціях ОБСЄ, де вона розповідала про свій досвід. Вона була спокійна, незворушна, не піддавалася емоціям, здавалося, що вона дуже добре володіє собою. Вона ще тоді наголошувала, що її мета — покарати злочинців.

Ірина знайшла жінок, які зазнали сексуального насильства від окупантів, так само, як і вона. Переконала їх дати свідчення, говорити про це вголос. Утворила і очолила організацію «SEMA Ukraine», що  є частиною міжнародного правозахисного руху, який використовує досвід уцілілих з усього світу для боротьби з використанням сексуального насильства як зброї війни. Після знайомства з Алісою Коваленко народилася ідея зняти фільм про жінок, постраждалих від сексуального насильства з боку окупантів.

Співрежисеркою фільму виступила Марися Нікітюк. Продюсували Ольга Брегман і Наталія Лібет, фільм створений у копродукції України та Польщі компаніями 2Brave Productions  і Message Film (Польща). Ще на етапі виробництва права на показ стрічки придбав французький мовник Arte.

Треба пояснити, що юридична практика визначає сексуальним насильством не лише акт проникнення в жертву. Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії запровадив рішення, які встановили, що «сексуальне насильство» — це парасольковий  термін, який охоплює примусове оголення, торкання та погрози сексуального характеру, якщо вони мають на меті приниження людської гідності.

Важко сказати, чи це пов’язано з надзвичайною травматичністю теми, чи було свідомим режисерським задумом, але героїні фільму майже не присутні в кадрі. Вони розповідають про пережите поза екраном. Одна жінка згадує, як окупанти примушували її роздягатися. Інша розповідає про тортури та сексуальне насильство. Їхні голоси звучать за кадром, тоді як на екрані глядач бачить зруйновані війною пейзажі, понівечені будинки, сліди бойових дій або крупні плани рослин, які продовжують жити попри все.

Цей прийом виявився напрочуд сильним. Авторам вдалося поєднати голоси постраждалих із візуальним рядом так, що фільм справляє глибоке емоційне й травматичне враження. Руїни стають не просто ілюстрацією війни, а своєрідним відображенням людських доль, понівечених російським вторгненням.

Єдиним винятком є Ірина Довгань — головна героїня стрічки. Глядач бачить її в кадрі, спостерігає за її життям і боротьбою. Під час роботи над фільмом у неї виявили онкологічне захворювання. Вона проходить важке лікування і не боїться постати перед камерою після хіміотерапії — без волосся, без спроб приховати наслідки хвороби. Це додає її образу особливої сили та переконливості. Нині Ірина перебуває у стадії ремісії.

Однак фільм розповідає не лише про пережите насильство і не лише про травму. Однією з його головних думок є те, що самі по собі психологічні та терапевтичні практики не здатні повернути людині відчуття справедливості, якщо немає мети, заради якої варто рухатися вперед. Для героїнь такою метою є покарання тих, хто прийшов на українську землю чинити злочини та сваволю.

Усі жінки, чиї історії звучать у фільмі, дали свідчення правоохоронним органам. За фактами злочинів відкрито кримінальні провадження. Вони добре розуміють, що шлях до справедливості буде довгим і складним. Ідентифікувати злочинців надзвичайно важко. Більшість із них усвідомлювали, що чинять воєнні злочини, тому приховували свої обличчя, носили балаклави або інші засоби маскування. Минув час, частина свідків розпорошена війною, багато доказів втрачено або їх важко зібрати.

Проте героїні не втратили віри. Вони переконані, що злочинців можна встановити і притягнути до відповідальності. Саме навколо цієї мети Ірина Довгань об’єднала інших жінок, які пережили сексуалізоване насильство під час війни. Їх об’єднує не лише спільна травма, а й прагнення добитися справедливості. І в цьому сенсі «Сліди» є не тільки фільмом про біль, а й фільмом про гідність, солідарність, наполегливість і боротьбу за правосуддя. Ще Ірина наголошує: покарати треба не лише окремих злочинців, але і терористичну державу — Росію.

«Сліди» демонстрували на 76-му Берлінському  міжнародному  кінофестивалі, в секції Panorama Dokumente. Стрічка отримала  приз глядацьких симпатій секції Panorama, а також  Гран-прі журі в документальному конкурсі кінофестивалю Movies That Matter.