Жриці кохання і різноманіття послуг: як у Києві та Львові 19 століття працювали борделі

Тема старовинних борделівв Україні майже ніколи не згадується під час уроків історії, культури та мистецтва. Однак вони були, і подекуди працювали легально. У Києві, Львові, Кам’янці-Подільському були свої «вулиці червоних ліхтарів», які мали чим похизуватися.

ТСН.ua зібрали найцікавіше про роботу домів розпусти, їхніх працівниць та що було з ними у старості.

Київські борделі 19 століття: як працював легальний бізнес

Мало хто знає, що в 19 столітті в Києві було доволі легко знайти собі інтимні послуги. Київ був переповнений борделями, а попит на «жриць кохання» був колосальним. Так звана «вулиця червоних ліхтарів» у Києві була прямісінько поряд з головною локацією київських паломників.

На каналі MR.KIRSANOV розповіли, що у 19 столітті Київ бурхливо розвивався через наплив заробітчан, еліти, жебраків та навіть різноманітних авантюристів. Наукова та творча інтелігенція приїжджали до центру Києва та нерідко жили біля Андріївського узвозу.

Інтелігенція мала свої смаки, тож навпроти щойно відкритого Київського національного університету у парку можна було доволі легко знайти собі «жрицю кохання». З часом явище стало настільки очевидним, що керівництво університету стало обурюватися.

У тогочасних великих містах України попит на проституцію був шаленим. Причиною цього були суспільні норми, за якими до шлюбу не можна було вступати в інтимні стосунки. Тож чоловіки шукали розваг у домах кохання. Також тогочасним чоловікам потрібно було спершу подбати про кар’єру та заробіток, перш ніж одружуватися. У шлюб вони вступали вже зрілими чи навіть старими.

Проституція у Києві 19 століття активно розвивалася і задовольняла будь-які забаганки. У місті були як дешеві притони, так і елітні заклади, де ніч могла коштувати цілого статку. Зокрема, у Києві можна було знайти доми розпусти на Андріївському узвозі.

Там мало хто хотів селитися, аби не ходити багато пішки, а ще були ризики зсуву будинків. Уночі в будинках на Андріївському узвозі розігрувалися буйні сексуальні дійства.

Таке сусідство подобалося не всім, надто паломникам, які були змушені проходити повз борделі. Духовенство закликало закрити місця розпусти поруч із церквами, однак чиновники з набитими гаманцями відкладали ці рішення в далекі шухляди. Вони й самі були частими гостями цих закладів.

Коли борделі таки перенесли вниз узвозу, київські куртизанки почали мститися церкві — вони ходили на сповіді до священників, де в найдрібніших подробицях розповідали, чим займалися вночі.

Ще одним осередком розпусти у Києві була вулиця Ямська, а на Хрещатику були найфешенебельніші заклади. Там працювали найкрасивіші жінки з освітою, а за послугами приходили лише багаті люди. У домах кохання на Хрещатику працювали лакеї, музиканти, співаки.

Попри релігійне значення Печерська, саме цей район став першим неофіційним осередком нічних розваг, де секс-працівниці обслуговували представників усіх суспільних верств — від студентів до військового командування. Робота місцевих закладів завершувалася чітко за графіком — із першими ранковими дзвонами Києво-Печерської Лаври.

У 19 столітті в Російській імперії проституцію визнавали терпимою, і жриць кохання зобов’язували ставати на облік поліції, проходити регулярні медичні обстеження та мати «жовтий квиток» — дозвіл на роботу. Також існували правила для власників борделів — чоловікам заборонялося мати у власності борделі.

Тож ставати власницями такого бізнесу могли лише жінки, старші за 35 років. Вони повинні були отримувати дозволи на роботу, згоду від власника нерухомості, утримувати заклади в чистоті та порядку і стежити, чи вчасно працівниці проходять медичні обстеження.

Привілейоване становище займали «кокотки» — неофіційні, освічені секс-працівниці, які копіювали паризьку моду, відвідували театри та виконували роль статусних супутниць для заможної еліти. Натомість найбіднішим сегментом були «мінерашки» — жінки, які працювали у нелегальних закладах, замаскованих під денні павільйони з продажу мінеральної води та квасу.

У 1843 році, після офіційної легалізації проституції в Російській імперії, мапа розважальних закладів Києва зазнала змін. Публічні будинки почали концентруватися на Андріївському узвозі, а також на вулицях Еспланадній, Нижньому Валу, Малій Васильківській та Саксаганського, які містяни через постійний шум прозвали «вулицями сирен», пишуть L’Officiel.

Часто так звані «будинки терпимості» маскувалися під магазини, бари і кав’ярні. Крім Києва, шалена кількість борделів також була у Харкові, в Одесі та Львові.

Старовинні борделі Львова

Наприкінці XIX та на початку XX століття Львів належав до найбільших осередків проституції в Центрально-Східній Європі, конкуруючи з Варшавою, Одесою та Неаполем. За часів Австро-Угорщини цей промисел був офіційно легалізованим, а секс-робітниці підлягали обов’язковому щотижневому медичному огляду, пише Zaxid.net.

У той період у місті офіційно працювали близько 400 повій. Головними локаціями секс-індустрії були будинки розпусти у північній (єврейській) частині міста, а також на вулицях Сербській, Шпитальній та Ужгородській. Там торгівля тілом велася відкрито, у вітринах.

Вулична ж проституція охоплювала проспект Шевченка, територію біля готелю «Жорж» та залізничні вокзали. Дослідники зазначають, що більшість секс-робітниць походили з сіл.

Вони приїздили до Львова у 15-річному віці як домашня прислуга, а за кілька років через бідність або тиск родини переходили у секс-сферу. Зазвичай такий заробіток тривав від 17 до 25 років, після чого жінки залишали місто.

Архівні записи свідчать, що міська влада не лише знала про них, а й фінансувала утримання закладів із міської каси. Бордель вважався частиною міської економіки та навіть приносив дохід.

Ціни на послуги були відносно низькими: у XVIII столітті вони становили приблизно денний заробіток робітника або менше. Попри це, заклади залишалися частиною міського життя.

У 1885 році в Австро-Угорській імперії ухвалили закон, який обмежив проституцію та запровадив медичний контроль і територіальні заборони. Це фактично витіснило легальні борделі з міського простору, хоча явище не зникло.

Історики зауважують, що старі борделі часто можна було впізнати за плануванням будівель — приховані входи, подвійні виходи, складна внутрішня структура. Подекуди ці архітектурні «підказки» зберігалися у львівських будинках ще у XX столітті.

На початку ХХ століття Львів уже мав складнішу й суперечливішу систему. Легальні заклади існували поряд із підпільними, а міська влада періодично намагалася впорядкувати явище. Навіть розглядали ідею створення окремої «вулиці розпусти» на Шпитальній, однак мешканці відмовилися переселятися, і проєкт не реалізували. Водночас обмеження для повій ставали жорсткішими: їм забороняли працювати в центрі, біля готелів і представницьких установ.

Система регулювання була доволі формалізованою. Уже з XV століття частина доходів із таких закладів надходила до міської скарбниці. У добу Австрії та Польщі діяли медичні книжки, регулярні огляди та територіальні обмеження: жінки мали жити подалі від шкіл, церков і державних установ. Контроль був жорстким і постійним, а порушення каралися забороною діяльності або штрафами.

Основними клієнтами були міські низи, тоді як заможні мешканці зазвичай користувалися приватними зв’язками поза офіційною системою.

Що було з працівницями, коли вони старіли

Доля жриць кохання в українських домах розпусти була доволі різною. Найчастіше вони втрачали можливість працювати у 30–35 років, адже борделі мали вимоги щодо віку.

У таких випадках жінок виключали з реєстрів. Держава не пропонувала їм допомоги чи соціальних гарантій.

Тому такі жінки мали самостійно шукати собі роботу та влаштовувати життя далі.

Дослідження про проституцію у Львові кінця XIX — початку XX століття показують, що значна частина жінок була бідного походження і не мала соціального захисту, тож після завершення активної роботи часто опинялася в ще більш уразливому становищі — як наймані працівниці, кухарки, доглядальниці, служниці або жінки на випадкових заробітках.

Історики додають, що проституція для тогочасних жінок в Україні була долею бідних жінок, а не «вибором кар’єри».

Міша Кацурін, Надя Дорофєєва та Даша Кацуріна Iris-T SLS Mk4 / © Defense Express Як позбутися слимаків і равликів в саду / © pexels.com Андрій Пишний, керівник Національного банку України / © ТСН