Книга-пауербанк, коли зовсім немає сил

Історія Ії Морели, її роману «На вулиці Солоній» та читачів, які шукають світло посеред війни

Третя ночі. Київ знову переживає чергову масовану атаку. У бомбосховищі тихо: люди сидять уздовж стін, гортають новини, читають повідомлення про чергові вибухи та рух ракет.

«Всі в телефонах. Лише одна пані тримає в руках книгу.

От якби не книга. Важко о третій ночі в бомбосховищі впізнати людину, яку бачила лише на фото.

Це Ія Морела, що видала зовсім недавно свій перший роман "На вулиці Солоній". А я той роман якраз купила!»

Можливо, саме в цьому епізоді найкраще пояснення того, чому ця книжка так швидко знайшла своїх читачів. У час, коли ми живемо між сиренами, новинами та тривогами, історія про літо, дитинство і відчуття дому раптом виявилася потрібною дуже багатьом людям.

Саме про це говорили під час зустрічі в київській книгарні «Сяйво Книги», де цими днями відбулася презентація роману та розмова з авторкою Ією Морелою.

Пам’ять дитинства як спільний досвід

Під час зустрічі письменниця говорила не лише про сам роман, а й про пам’ять, дитинство, український гумор та про те, чому сьогодні людям особливо потрібні історії, які повертають відчуття щастя.

«Я вже належу до того покоління, яке свого часу думало, що наше дитинство було якимось не таким. Тому я його сховала і вирішила, що нікому показувати не буду, бо воно якесь дивне, нестандартне. А потім раптом з’ясувалося, що так виросла вся Україна.

У відгуках люди пишуть: “Боже, та це ж та сама вулиця. Це ж я так росла”. І для мене це було справжнім відкриттям».

За словами авторки, найціннішим стало те, що роман однаково відгукується і дорослим, і молодшим читачам.

«Моєму синові цього року буде сімнадцять років. І він одного разу сказав: “Мамо, я пам’ятаю, як ми з дідом їздили у Грушівку продавати вишні. Я пам’ятаю той дощ.

Тих жаб і вужів біля Каховського водосховища”.

Потім він сказав, що найщасливіший момент його дитинства — це коли він босим вийшов у двір після літнього дощу. Він уже не пам’ятає всіх деталей, але пам’ятає саме відчуття.

І мені здається, це універсальна річ. Ми так росли. Наші діти так росли. І дуже хочеться вірити, що так само ростимуть і їхні діти».

Коли в батарейці майже закінчилося щастя

Окремо письменниця пояснила, чому взагалі взялася за написання «На вулиці Солоній» саме під час війни.

«За роки війни я раптом відчула, що в моїй внутрішній батарейці майже закінчилося щастя. Його залишилося зовсім трошки. І я намагалася якось його повернути.

Тому вирішила: якщо вже писати книжку, то обов’язково таку, яка буде смішною. Таку, яка дасть людям можливість бути хоча б трішечки щасливішими.

Я навіть взяла епіграф: “Ви вже були щасливі, просто забули”.

Мені дуже хотілося, щоб ця книжка була таким собі пауербанком. Коли зовсім немає сил. Коли здається, що день ніколи не настане. Коли здається, що зима ніколи не закінчиться. Треба до чогось підключитися.

Тому я вирішила написати саме такий пауербанк, який дасть людям можливість хоча б на хвилинку стати щасливішими».

Український гумор як спосіб вистояти

Неодноразово під час презентації звучала тема українського гумору. Авторка переконана: саме здатність сміятися допомогла українцям пройти найважчі роки.

«Я почала писати ще й тому, що вважаю український гумор однією з наших найкращих рис. Ми дуже смачно готуємо, ми робимо класну зброю і ми вміємо сміятися із себе.

Якщо згадати 2022 рік, то в нас було дві головні емоції. Ми плакали, бо нам було страшно. І ми сміялися, бо інакше просто не вижили б».

Особливою частиною зустрічі стала розмова про брата письменниці Дмитра — військовослужбовця 71-ї окремої бригади Десантно-штурмових військ України.

Під час служби він отримав важке поранення у бойовому виході.

«Після двох місяців служби наступив на протипіхотну міну», — коротко розповідає Дмитро.

Втім навіть про власне поранення він говорить із гумором:

«Лікарі кажуть, що є варіант: якщо то була молочна стопа, то ще корінна може відрости».

Ія Морела усміхається і зізнається, що завжди ставилася до молодшого брата по-особливому.

«Я на дев’ять років старша. Мені, звичайно, хотілося заховати його в кишеню і нікому не віддавати».

Навіть під час служби брат і сестра продовжували підтримувати одне одного жартами.

«Ти хотіла рум-тур? Ну ось я тобі його роблю. Оце так виглядає ліс», — показував Дмитро свій бліндаж на відео.

«Я ніколи ні з ким так не сміюся, як із ним. Ніхто мене не розуміє так, як він», — говорить письменниця.

Ненормальна нормальність війни

Наприкінці зустрічі Ія Морела зізналася, що навіть на таких світлих подіях війна залишається поруч.

«Навіть у такі моменти, як Книжковий Арсенал чи презентація книжки, я все одно відчуваю війну. На жаль, це наша реальність зараз. Така наша нормальність — ненормальна нормальність».

Можливо, саме тому роман «На вулиці Солоній» сьогодні знаходить такий відгук у читачів. Це книжка про літо, дитинство і сміх. Але водночас — про людей, які попри все продовжують шукати світло, берегти пам’ять і вірити, що щастя можна не лише згадати, а й повернути.