Удар по Лаврі. Час думати ось про що

Сьогодні моє серце, як і мільйонів українців по всьому світу, обливається кров’ю. Ми стали свідками не просто чергового акту агресії.

Це звірячий, сатанинський замах на саму душу нашої нації, на наш генетичний код і духовну основу. Російський «Шахед», який понівечив святиню святинь – Успенський собор Києво-Печерської лаври, цілив не в камінь. Ворог цілив у нашу тисячолітню історію, в нашу пам'ять, в наше право бути собою на своїй Богом даній землі.

Подивіться на цей глибокий, трагічний символізм. Це вже втретє за останні 100 років руйнування Великої церкви Лаври. Ті самі варвари, загорнуті в різні ідеологічні обгортки, приходять на наші святині, щоб посіяти пустку. Руйнування церков – це, очевидно, історична професія росіян.

Згадайте січень 1918 року, коли криваві більшовицькі банди Муравйова підійшли до Києва. Їхня артилерія нещадно й прицільно розстрілювала хрести Києво-Печерської лаври, лишаючи глибокі шрами на стінах Успенського собору. Минуло трохи більше ніж двадцять років, і в листопаді 1941 року, втікаючи з Києва, комуністи підірвали знову цей унікальний собор, залишивши від шедевра українського бароко лише купу каміння. Тоді вони намагалися цинічно списати свій злочин на нацистів, так само як сьогодні їхні жалюгідні нащадки брешуть світу про «уламки» чи «випадковості».

Минуло понад три чверті століття, український народ підняв цей собор із руїн, вдихнув у нього життя, повернув туди рідну молитву. І ось у 2026 році та сама московська орда знову б'є по тих самих хрестах. Це очевидна спадковість зла. Це один і той самий ворог, який не може змиритися з тим, що Україна жива, що вона молиться своєю мовою і йде своєю дорогою.

Коли ми аналізуємо цю безумну ненависть до нашої святості, ми повинні нарешті усвідомити масштаби тієї історичної катастрофи, яку приніс на наші землі комуністичний режим. Радянська імперія поставила собі за мету фізично витерти Бога з пам'яті українців. Мало хто замислюється над страшними цифрами: станом на 1917 рік в Україні діяло понад 14 тисяч храмів. А вже наприкінці 1930-х років радянські безбожники ліквідували та закрили майже 90 відсотків із них!

Понад шість тисяч українських церков за один тільки сталінський наказ були приречені на повне знесення та розбирання на цеглу. Вони підривали Михайлівський Золотоверхий, вони палили унікальні дерев’яні козацькі церкви. А в 60-х роках хрущовська кампанія обернулася для України закриттям ще половини з тих храмів, що дивом уціліли.

Загалом за XX століття радянська влада зрівняла з землею від 8 до 10 тисяч українських сакральних споруд. Це був справжній культурний геноцид, який сьогодні продовжує сучасна Росія.

Але я хочу, щоб ми подивилися на цей виклик не крізь сльози, а крізь призму нашої вічності. Буквально за декілька років, уже за якесь десятиліття, наша нація буде відзначати великі, сакральні ювілеї – тисячоліття Чернігівського Спасо-Преображенського собору та тисячоліття нашої духовної твердині – Софії Київської. Задумаймося над цим! Ці стіни бачили орду, нацистів і більшовиків.

Де тепер ті завойовники? Вони згнили на смітнику історії. А Спас Чернігівський і Свята Софія зустрічають своє тисячоліття під синьо-жовтим стягом.

Сьогодні перед нами, перед цим поколінням українців, стоїть великий історичний обов’язок. Це наш іспит перед предками, які будували цю державу, і перед нашими дітьми, які успадкують її волелюбний дух. Ми не маємо права схилити голову. На тлі цих жахливих подій, які ми переживаємо сьогодні в Печерській лаврі, ми маємо не просто думати про ліквідацію руйнувань. Ми повинні мислити стратегічно й масштабно, як велика нація.

Настав час серйозно замислитися над відновленням нашої історичної Десятинної церкви – першого кам'яного храму Київської Русі, нашої праматері, символу початку нашої християнської державної традиції, який колись так само затято нищили і східна орда, і радянські більшовики. Повернення цього храму з небуття стане нашою найпотужнішою духовною відповіддю ворогу.

Тому я звертаюся до кожного з вас, дорогі мої співвітчизники: жоден російський обстріл, жоден прояв їхнього передсмертного безсилого сказу не завадить нам відзначати наші великі тисячоліття та відроджувати свою спадщину. Вони можуть пошкодити старовинну цеглу, але вони безсилі проти нашої історичної пам'яті.

Ми вистоїмо. Ми відбудуємо Успенський собор, ми піднімемо з попелу Десятинну церкву. Україна була, є і буде країною великої культури, глибокої віри та непереможного світла.