На першому метрі марафону: як не застрягнути на півдорозі до Євросоюзу

Відкриття першого переговорного кластера «Основи»сигналізувало про офіційний запуск реальних переговорів щодо вступу України до Європейського Союзу. Але це лише початок нашого євроінтеграційного марафону, а не фінішна пряма. Все тільки починається.

Від етапу політичних декларацій і технічної підготовки Україна та ЄС переходять до етапу системної роботи над досягненням критеріїв і стандартів членства. Йдеться вже не лише про те, чи ухвалює Україна правильні закони, які відповідають духу і букві стандартів та критеріїв ЄС. Головне питання полягатиме в іншому: наскільки ефективно та якісно ці закони виконуються, як працюють інституції, чи є сталість державної політики й чи здатна держава діяти за правилами ЄС як в умовах війни, так і в умовах миру.

Після відкриття Кластера 1 подальша логіка процесу виглядає так: Україна має виконувати дорожні карти й проміжні індикатори у сфері верховенства права, демократичних інституцій, публічного адміністрування, судової системи, антикорупційної політики, публічних закупівель, фінансового контролю та статистики. Ці проміжні індикатори офіційно передані українській стороні, і саме за їх виконанням вимірюватимуть прогрес України не лише в кластері «Основи», а й у всіх інших переговорних кластерах.

Особливість першого, умовно кажучи, «демократичного» кластера полягає в тому, що він відкривається першим і закривається останнім. Суть такого підходу в тому, що країна-кандидат має засвідчити ефективне дотримання демократичних стандартів протягом усього переговорного процесу. Оскільки традиційно переговори тривають більш як один виборчий цикл у країні-кандидаті, це також тест на тяглість демократичної системи. Інакше кажучи, ЄС перевірятиме, чи залежить відданість європейській меті від особистості конкретного президента або конкретної парламентської більшості, чи це справді загальнонаціональна платформа.

Очікується, що найближчим часом, можливо, вже в липні, можуть бути відкриті й решта п’ять переговорних кластерів: внутрішнього ринку, конкурентоспроможності, зеленої трансформації, ресурсів і сільського господарства, а також зовнішніх відносин.

Швидкість переговорів насамперед залежатиме від динаміки впровадження Україною реформ і на законотворчому, і на імплементаційному рівнях. Саме виконання, а не лише ухвалення законів, буде ключовим критерієм. Прикладом є Львівська декларація Качки—Кос, схвалена у грудні 2025 року, яка визначила десять першочергових пріоритетів реформ у сфері верховенства права та демократичних інституцій. За більш як пів року Україна спромоглася виконати лише обмежену частину цих зобов’язань — і ті з великою політичною поблажкою з боку партнерів. Замість того щоб виконувати необхідне і рухатися далі, українська сторона часто голосно вимагала членства вже з 1 січня 2027 року, аргументуючи це війною. Але політичний і психологічний шантаж — це хибна стратегія на шляху до членства в ЄС. Такий підхід свідчить про небезпечне нерозуміння суті переговорів: ми сприймаємо їх як виконання побажань ЄС, а не як програму необхідних перетворень в українському суспільстві, економіці та політиці.

Членство України в ЄС — це насамперед про реформи в Україні, а не лише про політичні рішення європейських столиць. Самі реформи не гарантують автоматичного політичного рішення, але й політичне рішення не здатне ні підмінити реформи, ні взагалі з’явитися без них. Тому цей процес є взаємопов’язаним і взаємозалежним: Україна має демонструвати якість змін, а ЄС — політичну готовність відповідати на цей прогрес.

Процес вступних переговорів має базуватися на кількох принципах. Перший — «прогрес за заслуги», тобто динаміка переговорів має залежати від реальних досягнень України у виконанні індикаторів. Другий — інклюзивність. Євроінтеграція — це не проєкт однієї партії чи одного уряду, а національна платформа трансформації, до якої мають бути залучені всі політичні сили, громадянське суспільство, бізнес, експертне середовище, місцеве самоврядування та громадяни. Третій — готовність самого ЄС до прийняття нових держав-членів. Саме тому паралельно з українськими реформами потрібно активізувати й дискусію про реформу Європейського Союзу.

Основні ризики для просування України до членства можна умовно поділити на внутрішні та зовнішні. З українського боку одним із головних ризиків є відсутність внутрішньої політичної єдності, яка може підривати ефективність законотворчої роботи та впровадження європейських стандартів. Євроінтеграційне законодавство має бути максимально захищене від політичних маніпуляцій. Воно повинно стояти над внутрішньою політичною конкуренцією і не може перетворюватися на інструмент політичної боротьби. Ще один серйозний ризик — брак доброчесності щодо самого євроінтеграційного процесу. Якщо під європейськими гаслами протягуватимуть рішення, які насправді суперечать європейським принципам, це швидко зруйнує довіру партнерів. ЄС оцінюватиме не лише формальну відповідність законів, а й політичний контекст їх ухвалення, якість процедур, інклюзивність і реальний вплив на інституції.

Окремим викликом є неналежна інформаційно-роз’яснювальна робота з українським бізнесом та громадянським суспільством. Євроінтеграція не може бути закритим бюрократичним процесом. Люди та бізнес мають розуміти, що саме змінюється, які переваги це дає, які ризики виникають і як найефективніше скористатися новими можливостями. Без такої комунікації навіть правильні реформи можуть наштовхуватися на нерозуміння, спротив або втому.

Не можна ігнорувати й руйнівних наслідків війни. Вони вимагатимуть значних фінансових, адміністративних і часових ресурсів для того, щоб вивести інфраструктуру, економіку, соціальні системи та державне управління на прийнятний для членства рівень. Але війна не може бути універсальним поясненням для невиконання реформ. Навпаки, вона робить якісні інституції ще необхіднішими.

Із боку ЄС головний ризик — це нереформованість самого Союзу. Україна є великою країною за територією, населенням, аграрним потенціалом і безпековим значенням. Її вступ неминуче вплине на бюджет ЄС, аграрну політику, фонди згуртованості, баланс голосів, інституційну архітектуру та механізми захисту від демократичного відкоту нових членів. Якщо ЄС не просуватиметься у власній реформі, це може стати об’єктивним гальмом для вступу України.

Другий зовнішній ризик — право вето окремих держав-членів. Процес розширення залишається політично чутливим, і окремі країни можуть використовувати переговори для просування власних інтересів у двосторонніх відносинах. Це може стосуватися сільського господарства, національних меншин, економічної конкуренції, історичних питань або внутрішньополітичного порядку денного в самих країнах ЄС. Зміна урядів у ключових державах-членах також може впливати на темп і атмосферу переговорів.

Є і ще один ризик, про який не варто мовчати: потенційна зміна позиції Росії щодо членства України в ЄС. Протягом тривалого часу Москва концентрувалася на блокуванні членства України в НАТО, але з огляду на стратегічне зближення України з ЄС не можна виключати, що Росія намагатиметься політично атакувати і європейський трек. Проблема не в тому, що Росія матиме формальне право вето, бо вона його не має. Проблема в тому, що частина європейських політичних сил залишається чутливою до російської позиції і може використовувати її як аргумент для уповільнення українського вступу.

Варто дуже обережно ставитися до будь-яких конкретних дат вступу України до Європейського Союзу. Підписання Договору про вступ — це не просто документальне підтвердження того, що Україна виконала необхідні критерії та стандарти. Це значно складніший політичний і юридичний процес. Насправді Договір про вступ є своєрідним підсумком багаторічних переговорів. У ньому фіксується не лише готовність країни-кандидата до членства і її відповідність критеріям. Там також визначаються перехідні періоди, спеціальні умови, можливі винятки та застереження, на яких можуть наполягати окремі держави-члени. Інакше кажучи, це не лише формалізація успіху, а й формалізація компромісів, яких вдається досягти з усіма партнерами у Європейському Союзі.

Після завершення переговорів потрібні згода Європейського парламенту, одностайне рішення Ради ЄС, підписання договору й ратифікація всіма державами-членами та Україною. Сам лише цей етап може додати ще приблизно півтора-два роки. Тому реалістичне вікно для підписання й ратифікації Договору про вступ — орієнтовно 2030–2032 роки. Швидше це можливо лише за дуже сильного політичного рішення ЄС і надзвичайно високої якості реформ в Україні.

Окремий ризик — проміжний формат інтеграції без повноцінного членства. В ЄС уже обговорюють різні моделі поетапної інтеграції: участь у програмах і політиках ЄС, статус спостерігача, ранній доступ до окремих секторів, участь у безпековій та оборонній політиці без права голосу. Самі собою ці ідеї не є негативними. Навпаки, вони можуть дати Україні практичні переваги ще до вступу.

У цьому контексті варто відзначити імпульс, який канцлер ФРН Фрідріх Мерц надав дискусіям у ЄС щодо розширення й майбутнього членства України. Важливо, що саме Німеччина чітко заявляє про кінцеву мету — повноправне членство України в ЄС — і підтверджує готовність працювати над її досягненням. Але проблема виникає тоді, коли проміжний формат починає перетворюватися не на інструмент прискорення вступу, а на його заміну. Тому українська позиція має бути дуже чіткою: не «асоційоване членство» замість вступу, а прискорена передвступна інтеграція на шляху до повноправного членства. Будь-який проміжний формат має бути юридично прив’язаний до повного членства, мати чіткі критерії переходу до наступного етапу, реальні права, ресурси та реформаторські зобов’язання. Він не може стати політичною «стелею» для України.

Україна має вести переговори одночасно у двох площинах. Технічно — максимально швидко та якісно виконувати критерії. Політично — не дозволити ЄС замінити перспективу повного членства комфортною для нього проміжною конструкцією і будувати складні багатошарові компроміси з європейськими столицями.

Загалом сьогодні треба думати не лише про те, коли ми перетнемо фінішну пряму й чи не зависнемо десь посередині. Треба думати про те, як подолати кожен наступний кілометр цього шляху якісно і без втрати українських довгострокових інтересів. Тоді вступ до ЄС буде справжньою історичною перемогою України.