Пушкінобісся. Як Росія відзначила День російської мови на окупованих територіях

Оригінал публікації на сайті Реальної газети за посиланням

Свято під назвою День російської мови було засноване в Росії 6 червня 2011 року. Цікаво, що запровадив його тодішній президент Дмитро Медведєв, який нині щодня робить внесок у розвиток «живої російської мови», публікуючи у своєму телеграм-каналі такі добірні лайки, що знайдуться не в кожному словнику. Із 2015 року Кремль розширив святкування на окуповані українські території — Донецьк і Луганськ, а після початку повномасштабного вторгнення — і на нові окуповані регіони.Ми проаналізували репортажі місцевих медіа й спробували з’ясувати, які наративи (і до кого) вони намагаються донести.‌‌

“Мороз и солнце, день чудесный! Без дронов наш Донецк прелестный” ‌‌

«У Донецьку до Дня російської мови з’явилися плакати зі віршами Пушкіна про наше місто», — пишуть у  інстаграм-акаунті chp_donetsk. Є там і інша творчість «на злобу дня»:‌‌

Я вам набрал

Воды пять литров, может,

Моя любовь угасла не совсем.

Но пусть вода вас

Больше не тревожит

Я бочку вам поставлю без проблем

(оригінальну пунктуацію збережено)

«Пушкін» натякає на кризу водопостачання в Донбасі, ніби даючи зрозуміти: такі дрібниці, як вода, мають відійти на другий план, коли поруч — велика російська поезія.‌‌

Можливість читати Пушкіна, яку до приходу Росії нібито відібрав у місцевих жителів «український режим», у всіх матеріалах про День російської мови подається як найвища цінність, поруч із якою тьмяніють усі побутові проблеми. ‌‌

Цей наратив, що сягає корінням у радянське минуле, до речі, перегукується з нещодавньою заявою російського пропагандиста, ідеолога «русского мира» Олександра Дугіна, який запропонував відключати росіянам гарячу воду, щоб урятувати цивілізацію. За його словами, постійний доступ до гарячої води перетворює людину на «примата», а щорічні відключення допомагають людям мислити й перемагати в собі «мавпу». ‌‌

“Маленькі трагедії” російської мови на Донбасі‌‌

Поки Пушкін і Дугін «рятують цивілізацію», у Маріупольському драматичному театрі, зруйнованому російськими бомбами в березні 2022 року, а згодом перетвореному на пропагандистську вітрину окупованого міста, показують… звісно, Пушкіна. ‌‌

— Символічно, що в день народження Пушкіна, 6 червня, у відновленому з руїн Маріупольському драматичному театрі однією з перших на сцені було зіграно виставу “Маленькі трагедії”, — каже репортер каналу «Маріуполь 24». ‌‌

Назва «Маленькі трагедії» справді звучить символічно й особливо цинічно в місті, яке пережило зовсім не «маленьку», а величезну трагедію. Проте в репортажі це подається як кров’ю здобуте право насолоджуватися Пушкіним. А допомогли й продовжують допомагати цьому “щастю”, звісно, люди з Москви. ‌‌

У сюжеті розповідається, що «Маленькі трагедії» поставила московська театральна режисерка Ніка Косенкова. Вона ж у День російської мови провела в Маріуполі майстер-клас: «Любителі театрального мистецтва отримали унікальну можливість опанувати секрети роботи над мовленнєвим апаратом».‌‌

Місцеві жителі в репортажі кажуть, що Пушкін проїжджав через Маріуполь і написав поему «Руслан і Людмила» саме після відвідин цього міста.‌‌

— Ми захистили право Донбасу говорити рідною російською мовою». Тепер наше завдання — передати чистоту й велич російського слова, щоб майбутні покоління так само черпали силу з цього невичерпного джерела, — заявив з нагоди Дня російської мови ватажок незаконно створеної «республіки» Денис Пушилін./  ‌‌

Втім, передати «чистоту й велич» не завжди вдається без помилок. У підводці до пропагандистського репортажу каналу «Росія» з Луганська йдеться про те, що в місті до Дня російської мови відкрили експозицію «Два крила российской словесТности».‌‌

Основний наратив репортажу — наратив «культурного визволення»: мовляв, російська мова була пригнічена, фактично знищена, але Росія відновила «надбання Донбасу». Герої сюжету розповідають, як страждали до приходу Росії. Наприклад, працівниця однієї з бібліотек Оксана Ковтун говорить, що «йшла на роботу, як на каторгу», книги російською була змушена ховати, але любов до російської поезії перемогла.‌‌

Інша героїня репортажу розповідає про жахи «київського режиму»: «Приходили й питали: а яка тут бабуся в селі вірші пише?»‌‌

Водночас численні підтвердження того, що наратив про знищення мови є хибним, дуже легко знайти. Наприклад, у 2010 році в Луганську в межах російської Федеральної цільової програми «Російська мова (2006–2010 рр.)» відбулася Школа молодого викладача російської мови. А в 2012 році — III Міжнародна конференція «Розвиток, популяризація російської мови та російської культури в Україні» (матеріали про це досі є у відкритому доступі). ‌‌

— Звісно, на цих територіях ніхто ніколи нікому не забороняв розмовляти російською. Це просто кришталево чиста брехня, — каже лінгвіст, автор книжки “Світ мов, що зникають” Рустам Гаджієв. — Російська мова була широко поширена на Півдні та Донбасі України, нею вільно говорили, газет і книжок нею було безліч.‌‌

За словами Гаджієва, після написання книжки про смерть мов він досі перебуває під сильним враженням від історій про реальні випадки утисків мовних прав. ‌‌

— Ставити в цей ряд ситуацію з російською мовою в Україні — це просто верх нахабства. Якщо якась мова там і страждала, то це українська, — підсумовує він.‌‌

Гаджієв вважає, що така груба пропаганда розрахована передусім на внутрішню аудиторію, і насамперед — на молодь.‌

«Просто Олександр Сергійович — це все для нас»‌‌

Справді, у репортажах про День російської мови на окупованих територіях часто фігурують діти. Наприклад, у Мелітополі 6 червня провели конкурс: його учасники у російських  національних костюмах мали за три хвилини продекламувати вірші Пушкіна. Один із учасників, маленький хлопчик, постає перед глядачами в образі самого Пушкіна, з бакенбардами й кучерями, і в інтерв’ю місцевому телебаченню каже: «Розумієте, просто Олександр Сергійович — це все для нас».‌‌

— Це жорстокий, але, треба визнати, грамотний підхід окупантів, — каже Рустам Гаджієв. — Це довга робота з незрілими, гнучкими умами, яким легше нав’язати ідею російської ідентичності, “споконвічності”. І ось уже через 5–10 років у вас сформоване покоління, готове виконувати нові (або старі) накази Кремля. Ми цей утилітарний підхід могли бачити, коли після початку повномасштабного вторгнення Росія використовувала чоловіче населення окупованих Донецької та Луганської областей як ресурс для примусової мобілізації, відправляючи тисячі чоловіків на фронт проти України.‌‌‌                                                                   ‌‌

Поки діти в костюмах, а подекуди чомусь і в піонерських краватках декламують на час вірші Пушкіна, дорослі — представники окупаційної влади й активісти — збираються біля бюста поета в Мелітополі, щоб знову заявити, що Пушкін — це «культурний код російської людини, державотворчий і об’єднавчий».‌‌

При цьому святкування Дня російської мови подається як початок нової традиції, що символізує перехід до великого майбутнього. У хід іде наратив про незламність «русского мира». ‌‌

— Упевнений, що Пушкінський фестиваль “Русское Приазовье” матиме велике майбутнє. І цим ми всім показуємо: росіян не зламати. Ми віримо у свою долю й у нашу Батьківщину! — каже представник окупаційної влади («Заксобрання» Запорізької області) Олег Слюсаренко.‌

Все буде… котлетник‌‌

Окупаційна влада Криму, окрім Пушкіна, зосереджується на більш «модних» темах — наприклад, на забороні англіцизмів. У березні в РФ набрав чинності закон, який запроваджує відповідальність за використання іноземних слів в офіційній документації та публічному спілкуванні. А нещодавно один із депутатів російської Думи запропонував перейменувати непатріотичний бургер на «котлетник» або «кокошник».‌‌

«Парламентська газета» розповідає про те, як у Криму готуються до чергового, вже дев’ятнадцятого за рахунком, Міжнародного фестивалю «Велике російське слово». І хоча в публікації йдеться про загрози й утиски російської мови до приходу Росії, нескладні підрахунки показують: якщо фестиваль дев’ятнадцятий, тут явно щось не сходиться.‌‌

Голова програмного комітету Міжнародного симпозіуму «Російська мова в полікультурному світі» Володимир Орєхов згадує війну 1812 року, коли в столиці, до якої наближалися французи, модні крамниці, перукарні та магазини були «прикрашені» вивісками французькою. ‌‌

— У серпні 2024 року бойовики ЗСУ, оснащені Заходом, вторглися в Курську область, — обурюється Орєхов. — І водночас вулиці міст, не так уже й віддалених від фронту, рясніли рекламними щитами з нескінченними market, sale, barbershop, massage room, spa… Війна яскраво висвітлила “мораль” поклоніння “західним партнерам‌‌‌‌

Пушкін, війна 1812 року, «Велика Перемога» та інші події минулого — усе це свідчить про те, що порядок денний Росії на окупованих територіях є глибоко декадентським, підсумовує лінгвіст Рустам Гаджієв:‌‌

— Якийсь некрофільський альбом спогадів виходить, чесне слово. І не дуже складно передбачити, що чим гірше складатиметься ситуація для Росії на окупованих територіях — економічно, гуманітарно, у військовому сенсі — тим сильніше вона розігруватиме цю емоційну карту “порятунку російської мови й російськомовних”. У Криму немає бензину, на трасі між Маріуполем і Мелітополем горять цистерни й вантажівки, інфраструктуру добили, а інтернет не працює? Зате ти “нарешті” можеш вільно говорити російською!