Генерал, який повстав проти Петлюри: сто років від загадкового вбивства Володимира Оскілка

Вчитель за фахом, талановитий військовик, амбітний політик і невдалий заколотник, він пройшов шлях від народного педагога до одного з наймолодших українських генералів. Українська історія запам’ятало його через повстання проти Петлюри, але зрадником його складно назвати, враховуючи, що він прагнув очистити уряд від більшовицьких елементів. 

Більше про постать Оскілка, розповість Еспресо.

Від сільського вчителя до фронтового офіцера

Володимир Пантелеймонович Оскілко народився 16 липня 1892 року в селі Городок Рівненського повіту на Волині, в родині вчителя. Шлях, який тоді вважався цілком звичним для сина педагога, привів його спершу до гімназії, а потім до учительської семінарії. Паралельно він навчався і в духовній семінарії – поєднання, типове для освіченої провінційної молоді тієї епохи, коли школа і церква лишалися двома головними шляхами "вийти в люди". Здобувши фах, Оскілко вчителював у поліському селі Жадень – глухому, болотистому краю, де українська мова й народна культура жили майже не торкнуті імперською асиміляцією.

Цю спокійну вчительську кар'єру перервала світова війна. З 1914 року Оскілко служив у царській армії, воював на Західному фронті і за бойові заслуги був нагороджений Георгіївським хрестом – однією з найпрестижніших солдатських і офіцерських відзнак Російської імперії. 

До кінця війни він дослужився до офіцерського, за деякими даними – підполковницького звання. Тисячі українців пройшли той самий шлях: сільський учитель чи студент, мобілізований у 1914-му, повертався додому в 1917–1918-х уже бойовим офіцером — і саме з таких людей, що мали і освіту, і військовий досвід, і авторитет серед солдатів, складеться згодом командний костяк армій українських національних урядів.

Революція, Тула й повернення на Волинь

Лютнева революція 1917 року застала Оскілка далеко від рідних місць – у російському місті Тулі, де він став губернським комісаром Тимчасового уряду, увійшов до ради солдатських депутатів і очолив місцеву українську громаду. Саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Клавдією Костянтинівною. Та хвиля національного пробудження, що прокотилася імперією після падіння самодержавства, тягнула українських офіцерів і солдатів додому – і наприкінці 1917 року Оскілко з молодою дружиною повернувся на Волинь.

Тут розпочалася його, по суті, друга кар'єра – будівничого українського війська. 

Він активно долучився до українізації військових частин, тобто до перетворення розрізнених підрозділів колишньої царської армії на національні формування під синьо-жовтим прапором, і дуже швидко здобув серед солдатів неабияку популярність. У грудні 1917 року Центральна Рада довірила йому командування новоствореною Волинською дивізією, яка згодом брала участь у боях проти військ Денікіна та у придушенні більшовицького повстання на київському заводі "Арсенал". Коли більшовики все ж захопили Київ, українські частини, серед яких був і Оскілко, змушені були відступити.

На початку 1918 року він обіймав посаду комісара Центральної Ради в Рівненському повіті, а за часів Гетьманату Павла Скоропадського очолював охорону стратегічно важливого Коростенського залізничного вузла – ключової точки на залізничній мережі, що з'єднувала Київ із Заходом. Гетьманська влада на якийсь час його заарештувала, та невдовзі звільнила. 

Це не зупинило, а лише загартувало його антигетьманські переконання: у листопаді 1918 року Оскілко стає одним з організаторів повстання проти Скоропадського на Волині – того самого повстання, яке зрештою відкрило шлях до влади Директорії на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою.

Командувач Північної групи: вершина кар'єри

Після падіння Гетьманату кар'єра Оскілка пішла стрімко вгору. У грудні 1918 року він стає полковником військ УНР, а вже за місяць, у січні 1919-го, у віці лише двадцяти шести років отримує звання генерал-хорунжого і призначення командувачем Північної групи військ Директорії – об'єднання чисельністю близько 40 тисяч бійців. Це була одна з найбоєздатніших і найдисциплінованіших частин усієї армії УНР: вона досить успішно діяла на Волині й Поліссі, стримуючи і більшовицький наступ під час так званого Поліського повстання, і тиск з боку поляків.

Як командир Оскілко мав репутацію людини непримиренної до мародерства, корупції й казнокрадства – пороків, що роз'їдали тогочасну українську армію не менше за ворожі кулі. Відомий і показовий епізод: за симпатії до більшовицьких ідей він одного разу наказав віддати під суд цілий полк. Саме на території, яку контролював Оскілко, у квітні 1919 року, коли основні сили Директорії відступили під ударами ворогів з усіх боків, тимчасовою столицею УНР стало місто Рівне.

Зіткнення з Головним Отаманом

Симон Петлюра та Володимир Оскілко, фото: Вікіпедія

Саме в Рівному й визрів конфлікт, який назавжди вписав ім'я Оскілка в українську історію – уже не як здібного воєначальника, а як заколотника. 12 квітня 1919 року Петлюра сформував новий уряд УНР на чолі з українським соціал-демократом Борисом Мартосом, який виступав за соціалізацію землі. У цей період серед українських лівих партій активно дискутувалася ідея запровадження "платформи трудових рад" (як альтернативи більшовицьким радам) та пошуку компромісу для припинення війни. 

Консервативні сили та військові кола сприйняли появу лівого уряду Мартоса як пряму "більшовизацію" Директорії. Тут варто зупинитися й розставити акценти, бо саме в цьому місці народжується головне непорозуміння довкола постаті Оскілка. Ліві сили і частково "радянофільський" курс уряду Мартоса з можливістю домовитися з Москвою і призвів до апогею невдоволення.  Оскілко був переконаний, що більшовики ніколи не відмовляться від ідеї приєднання України до радянської Росії, а будь-яка спроба порозумітися з Москвою на її умовах закінчиться поглинанням української державності. Він вважав, що в державний апарат і навіть у командування армії проникли агенти ЧК, чия підривна діяльність і пояснює невдачі українських військ на фронтах. При цьому самого Петлюру Оскілко жодного разу не назвав агентом Москви – він бачив у ньому людину слабку, безхарактерну й непослідовну, що потрапила під вплив "генералів-зрадників" з його найближчого оточення.

Тож, Оскілко точно не був більшовиком. Він був одним із найрадикальніших антибільшовицьких голосів у тодішньому українському таборі, що належав до правих консервативних сил – Української партії соціалістів-самостійників та Української народно-республіканської партії. Щоправда, у спогадах Бориса Мартоса трапляється й інша, менш приємна для Оскілка версія: за словами голови повадженого уряду, генерал-хорунжий потрапив під вплив свого начальника штабу, генерала Агапієва – досвідченого й хитрого російського офіцера, метою якого нібито було не зміцнення української незалежності, а відновлення єдиної Росії. Ця оцінка, звісно, належить політичному противнику Оскілка і має сприйматися з обережністю, але вона нагадує: на тлі краху фронтів і відсутності єдиної державної ідеї навколо штабів Директорії крутилося чимало людей із зовсім різними, часом прихованими цілями.

20 квітня 1919 року представники правих партій вручили Петлюрі в Здолбунові меморандум із вимогою негайної відставки уряду Мартоса. Головний Отаман прилюдно розірвав цей документ. У ніч на 25 квітня ЦК партії соціалістів-самостійників ухвалив рішення усунути Петлюру з посади Головного Отамана і Голови Директорії, а мандат на проведення перевороту вручили саме Оскілку.

Переворот, що тривав одну ніч

Спершу заколот планували на 30 квітня. Та 28 квітня Петлюра, відчуваючи загрозу, наказав Оскілку передати командування генералові Желіховському – і це форсувало події. Вранці 29 квітня близько шостої години змовники підняли з ліжка голову уряду Бориса Мартоса й заарештували його, а невдовзі – і більшість інших міністрів, включно з керівником МВС Ісаком Мазепою. Арешт пройшов легко й безкровно: майже ніхто з урядовців не мав особистої охорони. Соратники радили Оскілку розстріляти заарештованих, але він на це не пішов. Уже на дев'яту годину ранку Рівне опинилося в руках повстанців.

Складніше було з самим Петлюрою, який перебував на залізничній станції Здолбунів. Двічі підрозділи, надіслані заарештувати Головного Отамана, зазнавали невдачі. Поки тривали ці спроби, Оскілко вже формував новий уряд, оголосив себе новим головнокомандувачем усіма збройними силами Наддніпрянської України, обіцяв селянам у відозвах роздати землю в приватну власність і навіть встиг надіслати до Варшави довірену особу з пропозицією припинити українсько-польську війну. Учасники заколоту вимагали призначити тимчасовим президентом голову уряду ЗУНР Євгена Петрушевича і скликати Установчі збори.

Петлюра відповів швидко й рішуче, а головне – мав ширшу підтримку у війську. Над Рівним з літака розкидали його звернення, в якому Оскілка оголошувалося зрадником українського народу, а вночі місто атакували корпус Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця разом із частинами польової варти та одним бронепотягом. На десяту годину ранку 30 квітня переворот зазнав повної поразки. Сам Оскілко зумів утекти і, переконаний, що на нього полює петлюрівська контррозвідка, певний час переїжджав з місця на місце, аж поки в травні 1919 року не здався представникам польського війська. Майже два роки після цього він провів в ув'язненні.

Читайте також: Вигнали із семінарії і став вождем УНР, якого найбільше боявся Ленін: 147 років Симону Петлюрі

Полон, мемуари і повернення на Волинь

Вийшовши з-під польської опіки на початку 1920-х, коли Західна Волинь за умовами Ризького миру вже офіційно увійшла до складу Польщі, Оскілко не зник з публічного простору. Попри матеріальні нестатки, він узявся писати спогади, і у 1924 році вийшла його книга "Між двома силами" – спроба осмислити, чому зазнала поразки Українська революція 1917–1921 років. Лейтмотивом цієї книги стала думка, що формальне падіння імперських кайданів самодержавства ще не означало звільнення від імперської психології поневолення, яка, на переконання Оскілка, продовжувала штовхати "московську" сторону до підкорення України – погляд, який, з огляду на сьогоднішню війну, читається майже як пророцтво.

Тож у 1921 році Оскілко повернувся до рідного Рівного, де співпрацював із польською владою і почав видавати газету "Дзвін" – друкований орган Української народної партії, яку він фактично очолював у середині 1920-х. Це не було тихе доживання віку колишнього генерала: Оскілко лишався активним публічним діячем, голосом частини волинського українства, яке шукало для себе місце в нових кордонах між Польщею і радянською Україною.

Куля з темряви

фото: Вікіпедія

19 червня 1926 року, як і завжди після виходу свіжого номера "Дзвону", Володимир Оскілко повернувся з Рівного до рідного Городка, де мешкав із родиною. Близько одинадцятої вечора з відчиненого вікна пролунав вистріл. Професійний кіллер поцілив точно в серце і, скориставшись темрявою, зник без слідів. Оскілкові було всього тридцять три роки.

Слідство приписало вбивство агентові більшовицького ЧК – і в цьому є щось майже до болю показове. Менш ніж за місяць до того, 25 травня 1926 року, у Парижі від куль Самуїла Шварцбарда загинув Симон Петлюра – людина, проти якої Оскілко колись підняв зброю. Історики й донині сперечаються про ступінь причетності радянських спецслужб до вбивства Петлюри, але сама послідовність подій – два проводирі українського антибільшовицького руху, ще донедавна непримиренні політичні супротивники, гинуть від рук убивць практично одночасно, – свідчать про моторошну закономірність, яка за дванадцять років повториться знову. Адже у 1938 році в Роттердамі агент НКВС Павло Судоплатов підірве бомбою Євгена Коновальця, того самого командира Січових Стрільців, чиї частини колись придушили заколот Оскілка.

У цьому, властиво, і полягає найбільша іронія всієї історії Володимира Оскілка. Він роками будував свою політичну й військову біографію навколо однієї ідеї: будь-яка угода з більшовицькою Росією – це шлях до знищення української державності, а кожен, хто веде з нею перемовини, працює, свідомо чи несвідомо, на ворога. Саме це переконання штовхнуло його на заколот проти власного уряду навесні 1919 року. І саме від кулі того ж самого ворога він і загинув через сім років, ставши жертвою однієї й тієї ж мисливської ловчої сітки, яку радянські спецслужби розкинули на колишніх лідерів української революції в Європі 1920–1930-х років.

Тривалий час навіть місце його поховання лишалося невідомим, адже спільники приховували це з міркувань безпеки. Лише через десятиліття дослідники встановили, що Володимир Оскілко знайшов вічний спочинок на старому цвинтарі в селі Ходоси, недалеко від місць, де починався і закінчився його короткий, бурхливий і суперечливий шлях.

Патріот чи заколотник?

Сторічна дистанція не зробила постать Оскілка однозначною. Для одних він і досі насамперед заколотник, що в критичний момент удару по тилах власної держави завдав їй стільки ж шкоди, скільки й зовнішні вороги. Мовляв, це була людина, через амбіції чи помилкові розрахунки якої українська армія втратила дорогоцінні дні та сили в боротьбі за виживання. Аде для інших – це далекоглядний офіцер, який раніше за багатьох сучасників розгледів небезпеку компромісу з більшовизмом і поплатився за свою принциповість спершу ув'язненням, а згодом і життям.

Можливо, обидві оцінки не суперечать одна одній так сильно, як здається. Бо Оскілко був типовим продуктом своєї доби: сільський учитель, якого війна й революція за кілька років перетворили на генерала, здатного і будувати дисципліновану армію, і ризикувати всім заради політичного перевороту. А куля, що наздогнала його через двадцять п'ять днів після вбивства Петлюри, нагадує про одну річ, актуальну і в 2026 році: для тоталітарної Москви відмінності між українськими політичними таборами – гетьманцями, петлюрівцями, заколотниками й лояльними – мали значно менше значення, ніж сам факт того, що всі вони були українцями, які боролися за незалежну державу.

Читайте також: Головний нічний жах Сталіна: 135 років від народження архітектора українського спротиву Євгена Коновальця