Не Косово і не Корея: що Захід досі не зрозумів про війну РФ проти України

Як закінчити війну в Україні?

Відповідь на це питання могла б урятувати мільйони життів, відкрити шлях до масштабного відновлення, сприяти консолідації демократичних сил у Європі. Її шукають не тільки в урядових колах України та інших держав.

Нещодавно з’явилося відразу декілька думок політичних оглядачів, які стверджували, що для України відповіддю може стати косовська модель, або шукали аналогії з корейською, в’єтнамською та навіть із холодною війною. Так, берлінський журналіст Пол Хокенос у статті у Foreign Affairs проводив наполегливу паралель із Балканськими війнами та ситуацією навколо Косово, а про Корею і холодну війну говорив, зокрема, британський історик і письменник Ніл Ферґюсон у мережі Х. Такі недолугі порівняння є черговим підтвердженням того, що багато хто на Заході й досі перебуває в ілюзіях стосовно Росії, не розуміє причин цієї війни та її наслідків для світового порядку. Визнаючи глибокі зміни у глобальній архітектурі безпеки, спричинені найгіршою агресією в Європі з часів Другої світової війни, навіть прихильники України ніяк не можуть побачити різницю між нинішньою ситуацією та війнами минулого. Поява таких аналогій шкідлива в тому сенсі, що створює у громадськості ілюзію, ніби шляхи дипломатичного урегулювання є, просто Україна їх відкидає.

В Україні ніколи не було ідеологічного конфлікту, як у Кореї чи В’єтнамі, тим більше протистояння систем на кшталт часів холодної війни. В Україні не було громадянської війни і навіть найменшого силового конфлікту між українцями, що живуть у Києві й Донецьку, у Львові чи Криму. На території України не воювали й не воюють армії іноземних держав, навіть північні корейці гинуть за Путіна лише на російському боці. До вторгнення «зелених чоловічків» у Крим та провокацій бандитів Гіркіна в Донецьку 2014 року вихідці з півдня та сходу України обіймали ключові посади в урядових відомствах. Більшість визначних представників ділової еліти мала коріння саме на сході та півдні країни. Російська мова мала такий самий статус, як мови інших національних меншин, але ніхто нікому не забороняв спілкуватись, як зручно. Сумарний результат правих партій на виборах становив максимум 2%. Саме російська пропаганда та слабка реакція уряду, в якому працювало чимало агентів Росії, підживили штучно насаджений політичний порядок денний із вигадками про причини й наслідки Революції Гідності. Громадяни Росії на ключових посадах у державі зуміли намалювати картину конфлікту, якого насправді ніколи не існувало. Порівнювати ситуацію на Корейському півострові (де, до речі, так і не настав тривалий мир) або у В’єтнамі з Україною — вкрай несправедливо й небезпечно. Варто очікувати, що знайдеться ще якийсь експерт, який згадає про Турецьку республіку Північного Кіпру, де спрацював іще й релігійний чинник. Навряд чи щось може бути далі від реальності, якщо йдеться про Україну.

Порівняння Косова з Україною викликає обурення. Сербія не була й не є постійним членом Ради Безпеки ООН із найбільшим у світі ядерним арсеналом. Україна не була частиною Росії на початку війни. Незалежність і суверенітет України визнав світ, зокрема й сама Росія, ще з 1991 року. Між Україною та Росією було підписано сотні міжурядових угод, ратифікованих Державною думою. Косовський конфлікт радше можна порівняти зі спробою Чечні вийти з імперії — спробою, жорстоко придушеною тим-таки Путіним. Україна не має нічого спільного з цією моделлю, й тому неможливо збагнути, звідки беруться такі аналогії.

Хибне сприйняття Росії на Заході має глибоке коріння. Розпад Радянського Союзу помилково витлумачили у Вашингтоні як завершення холодної війни. Ейфорія від слабких проявів демократії у єльцинській Росії паралізувала спроможність Заходу до критичного аналізу. Насправді ж факти координації зовнішньополітичних питань між Росією та США впродовж єльцинського десятиліття свідчать про продовження імперської політики Росії у сфері впливу на пострадянському просторі навіть у «десятиліття демократії». І ця політика не зустрічала достатньо рішучої відсічі з боку Сполучених Штатів — навпаки, її заохочували. Проте Єльцин не викинув на смітник рештки Лєніна й Сталіна, він продовжував торгуватись із Клінтоном про улаштування пострадянського простору й вимагати за це гроші. Саме за часів Єльцина Росія і Китай уперше представили в ООН свою концепцію «багатополярного» світу. Саме слабкий на той час Пекін, а не потужний Вашингтон був справжнім союзником РФ. Будапештський меморандум міг стати історичним прикладом зусиль із роззброєння та денуклеаризації, проте нині він вважається найбільшим провалом. Жодна держава не піде на добровільне роззброєння, маючи перед очима такий прецедент.

То як тоді закінчити війну в Україні, якщо жоден історичний досвід не є застосовним? Було б важливо доводити й довести до наших партнерів і західних інтелектуалів декілька простих тверджень, які не потребують доказів. Для українців це аксіоми. По-перше, війна — це природна форма існування російської держави. Вона розуміє тільки силу, а будь-які спроби дипломатії сприймає як слабкість. Так було завжди, а за правління царя Путіна — тим більше. По-друге, для Росії будь-який мир є продовженням війни іншими засобами. У проміжках між актами агресії вона виробляє зброю, промиває мізки власному населенню, здійснює шпигунські провокації й готується до наступного. По-третє, жодним домовленостям із путінською Росією не можна довіряти. Вони брешуть постійно. Врешті-решт, вони десятиліттями намагалися, але так і не змогли побудувати індустріальну економіку, здатну виробляти щось значуще, крім зброї.

Олігархія, наближена до Кремля, породжує колосальну — одну з найбільших у світі — прірву між купкою багатіїв і збіднілою масою. Саме тому вони не можуть змиритися з власним злиденним становищем і руйнують будь-яку спробу сусідніх країн побудувати процвітаюче цивілізоване суспільство. Росія відкрито протистоїть людським цінностям, демократії та решті засад ліберального світового порядку. Діючи в унісон з іншими ревізіоністськими державами — Китаєм, Північною Кореєю та Іраном, — вона змогла зруйнувати світовий порядок. Це триватиме доти, доки путінський режим не буде знищено. Це слова путінських ідеологів: світ, у якому Росія не є великою, не має існувати.

Захід та його партнери мають нарешті усвідомити, що жодна політика умиротворення щодо Росії не спрацьовує. Жодне штучно нав’язане врегулювання, умовний мир чи просто перемир’я не забезпечать стабільного миру, поки цей режим у Росії не буде демонтовано. Замість того, щоб втрачати дорогоцінний час на обговорення персон Шредера чи Меркель як можливих переговірників, сваритися через формат переговорів і склад учасників, необхідно терміново створювати нову й потужну коаліцію європейських держав у формі військового альянсу, здатного протистояти будь-яким спробам Росії відновити агресію після війни. Кістяком такої коаліції мали б стати скандинавські та балтійські держави (і нарешті вони про це вже серйозно говорять), Польща, Румунія, Велика Британія та Німеччина, Франція й Нідерланди, Туреччина. Україна має бути її частиною та бути готовою направити армію на допомогу будь-якому іншому члену альянсу в разі нападу на нього. Нещодавні опитування свідчать, що більшість українців підтримує цю ідею.

Проте країна не може бути сильнішою ззовні, ніж вона є всередині, як казав Джон Кеннеді. Жахливі корупційні скандали, які не отримують адекватної відповіді, хаотична й безсистемна політика міжнародного співробітництва у галузі оборонної промисловості, перевага піару над здоровим глуздом, коли йдеться про виробництво перспективних видів озброєння — насамперед ракет і дронів (чого варті нескінченні інтерв’ю Штілермана про наші нинішні й майбутні ракети на межі чи за межею розголошення державної таємниці) — все це чинники, що роз’єднують суспільство і стримують іноземних партнерів.

У наших ключових симпатиків, включно з Великою Британією, Італією, Німеччиною, Францією, у потилицю нинішнім лідерам дихають праві проросійські сили, котрі, як це вже сталось у Болгарії, можуть прийти до влади. Про напругу з Польщею треба говорити окремо, як і про те, що очікує нас у відносинах з Угорщиною. У такій ситуації українське суспільство мало б бути зразком єднання й очищення. Натомість відбувається неначе навмисне створення нових зон напруги, зокрема у сфері культури й історичної пам’яті.

Чергова конференція з відбудови й чергова урядова програма економічного зростання не замінять радикальної політичної реформи, нової конституції та формування моделі майбутньої успішної України шляхом діалогу між основними політичними силами та громадянським суспільством. Але про це вже писали й говорили всі, хто спроможний писати й говорити. Не чують. Залишається лупати сю скалу і не кохатися з москалями.