Джордж Фрідман про ілюзію миру: "угода" США та Ірану не вирішує нічого

Три з половиною місяці війни з перервами між США та Іраном дали результат, який скидається на мир і майже напевно ним не є. У новому подкасті Geopolitical Futures Джордж Фрідман розвіює весь оптимізм. Жодної угоди немає, каже він, є лише 60-денна пауза, і жодне з питань, з яких почалася війна, так і не вирішене. Іран досі тримає свій ядерний матеріал, і це зараз його головний козир. Фрідман виносить і жорсткий урок з України: дрони зробили оборону смертоноснішою за наступ, і в Тегерані це розуміють. Найімовірніший шлях далі, попереджає він, веде назад до війни.

Вступ і огляд угоди між США та Іраном

Крістіан Сміт: Вітаю, це подкаст Geopolitical Futures, мене звати Крістіан Сміт. Після трьох з половиною місяців війни з перервами у нас, схоже, нарешті з'явилася перша домовленість про завершення конфлікту між США та Іраном - принаймні поки що. Ось що ми знаємо про цей меморандум про взаєморозуміння на цей момент - точніше, що ми думаємо, що знаємо, бо офіційно його не оприлюднено. Ормузька протока знову відкриється протягом найближчих 30 днів. Іран зможе експортувати свою нафту. Іран знову заявив, що ніколи не створить ядерної зброї. Іран також, можливо, отримає доступ до фонду розвитку на 300 мільярдів доларів, якщо виконає зобов'язання, пов'язані з його ядерною програмою. США пом'якшать санкції. І, що дуже важливо, остаточні умови угоди, зокрема щодо ядерної програми, узгоджуватимуть протягом 60 днів від моменту підписання - чи станеться це цього тижня, чи колись потім, підписання зараз заплановане на п'ятницю. То де ж ми опинилися? Сьогодні в подкасті ми розбираємо, що ця угода означає для всіх задіяних гравців і для геополітики Близького Сходу.

Зі мною Джордж Фрідман, засновник і голова Geopolitical Futures. Джордже, перше й очевидне питання: як ви оцінюєте угоду й те, що нам про неї відомо?

Джордж Фрідман: Жодної угоди укладено не було. Було 60-денне перемир'я, відкриття морських шляхів і таке інше. Але фундаментальні питання, через які почалася війна, лишилися без відповіді. Одне з питань: ми вступили у війну через загрозу ядерної зброї. За цим пунктом згоди зараз немає. Тож насправді у нас не взаєморозуміння й не угода. У нас 60-денна пауза у війні, пауза в перебоях з логістикою і так далі. І за ці 60 днів нам треба досягти угоди. Чи зможемо ми це зробити? Чесно кажучи, не візьмуся сказати. Але що я можу стверджувати: фундаментальну вимогу Сполучених Штатів виконано не було. Як і фундаментальну вимогу іранців - щоб їх передусім не атакували американці і щоб ізраїльтяни пішли з Лівану. Усе це так і не врегульоване. Це просто гарно виглядає переговорний період посеред війни, яку на час припинено, але жодної угоди не досягнуто.

Чому 60-денне перемир'я - це не постійний мир

Крістіан Сміт: Але хіба це не крок у правильному напрямку? Це краще за те, що було раніше, особливо в тому, що стосується Ормузької протоки.

Джордж Фрідман: Раніше ми вели переговори через пакистанців та інших посередників, а тепер сидітимемо за столами, можливо, питимемо каву і так далі. У цьому сенсі це покращення. Але переговори між США та Іраном через пакистанців та інших тривали весь цей час. Тож називати це врегулюванням - перебільшення, бо фундаментальне питання не врегульоване. Якщо умови такі - що вони зберігають свою ядерну зброю, а іранці певною мірою погодилися, що не закриватимуть Ормузьку протоку, - то це в найкращому разі тимчасове перемир'я.

Чи можна взагалі укласти угоду

Крістіан Сміт: Тоді дозвольте запитати - ми повернемося до цього докладніше трохи згодом, - але для початку: як ви вважаєте, угода взагалі можлива?

Джордж Фрідман: Усі війни закінчуються. Вони закінчуються або розгромом противника, або переговорами. Я не думаю, що Сполучені Штати здатні без величезних втрат у людях розгромити іранців, які цілком можуть себе захистити. Але й іранці, я не думаю, здатні розгромити США. Тому, раз усі війни закінчуються, ця закінчиться переговорами. Чи вкладуться вони в ці 60 днів - що ж, можливо. Але водночас ми поки отримали лише домовленість вести переговори й тимчасово припинити бойові дії. А іранці чітко дали зрозуміти: якщо до цієї домовленості не ввійде припинення ізраїльської присутності в Лівані, угоди не буде. Ізраїльтяни на це поки не погодилися. Тож навіть питання про те, чи відбудуться ці 60 днів, лишається відкритим.

Крістіан Сміт: До Ізраїлю ми повернемося пізніше, бо це дуже цікаве невирішене питання. Багато хто дивиться на це й каже - і це, зрозуміло, упереджена точка зору, але цього тижня її висловила Елізабет Воррен, - що США не отримали від цього нічого. Якщо подивитися, що сталося: ми отримали домовленість вести переговори щодо ядерного питання, Ормузька протока відкрита (а вона й до війни не була закрита), і при цьому, за наявними даними, три чверті іранських ракет або їхніх пускових установок досі цілі. Для США це виглядає кепсько, чи не так?

Джордж Фрідман: США у військовому плані виклали на стіл далеко не всі свої карти. Це одна з їхніх переваг на переговорах - у запасі в США ще багато силових важелів. Водночас усередині Сполучених Штатів немає апетиту до цієї війни. Тож ситуація складна, і 60-денна пауза з переговорним періодом - безперечно, покращення. Але це не гарантує, що все закінчиться угодою.

Роль Пакистану і закулісна дипломатія

Крістіан Сміт: Ви згадали Пакистан. Як ви оцінюєте його роль?

Джордж Фрідман: Його роль була дуже вагомою. Успіхом вона не увінчалася, але саме так здебільшого й ішов діалог. Іранці й американці не зустрічалися напряму й не сідали за стіл - пакистанці були посередниками. Підозрюю, що цю роль могли виконувати й інші країни. Але фундаментальна проблема в тому, що в цій війні щоразу, коли з'являлися натяки на зрушення, виходили вони зазвичай від третьої сторони, не задіяної у війні, або часом від Сполучених Штатів, які хотіли щось собі записати в актив. Тепер, гадаю, будуть предметніші й офіційні переговори, і якесь врегулювання буде досягнуто. Іранці сильно постраждали від цієї війни. Сполучені Штати постраждали менше - однак Трамп постраждав політично. Тож гравців з усіх боків вистачає.

Внутрішній тиск на всіх трьох гравців

Крістіан Сміт: Пакистану довелося непросто. Одне з найцікавішого в цій війні - тиск, під яким перебувають усі три головні гравці. Як це впливає на те, де ми зараз і куди рушимо далі?

Джордж Фрідман: Треба поглянути на трьох гравців - США, Іран та Ізраїль. Кожен із них під певним тиском, політичним і внутрішнім. Трамп під величезним тиском, бо заявляв, що не встряватиме в ці нескінченні війни в Східній півкулі, - і встряв. Тож тиск на нього йде не лише від демократів, а й від членів Республіканської партії. Усередині Ізраїлю Нетаньягу під тиском Трампа, а також з боку багатьох ізраїльтян, які виступають проти нього й проти його манери завершувати подібні речі - яка їх не завершує, а лише веде до нового витка. Тож він теж під тиском, і наближаються вибори. Що ж до Ірану, тут нам менш зрозуміло, у чому саме тиск. Але всередині КВІР (Корпусу вартових ісламської революції) точно є фракції - одна зацікавлена в завершенні війни, інша налаштована до цього вкрай вороже.

Тож, на відміну від багатьох переговорів, де уряд кожної країни говорить від її імені й здатен іти на поступки, в усіх цих країнах є внутрішній політичний тиск, який окреслює межі того, що вони можуть робити або змушені робити. Це не ті звичайні переговори, які були б, скажімо, у США та Китаю, де Трамп і Сі сидять у кімнаті й мають широке поле для обговорення й поступок. У цьому випадку всі троє лідерів постійно озираються на своїх прихильників.

Крістіан Сміт: З погляду США - одне з міркувань, яке, наприклад, завжди висловлював Китай: вони знають, що часто можна дочекатися наступного президента, у якого може бути інша позиція, перш ніж іти на серйозну поступку. Чи може Іран зробити тут те саме, чи він під таким тиском, що не може собі цього дозволити?

Джордж Фрідман: Я не знаю в деталях внутрішню кухню КВІР, і коли я питаю тих, хто мав би знати, картина дуже розмита. Інакше кажучи, річ не в тому, що є дві формальні структури, які сперечаються між собою, як учинити. Питання в тому, як довго вони зможуть витримувати війну - а така здатність, гадаю, є в них на якийсь час. Це пов'язано з речами ідеологічного штибу. Інакше кажучи: чи можемо ми капітулювати перед іншою стороною? У Трампа проблема в тому, чи може він продовжувати цю війну, не втрачаючи влади в Сполучених Штатах. У Нетаньягу проблема в тому, що він розв'язав цю масштабну війну - не лише в Лівані, а й заради того, щоб збільшити глибину території Ізраїлю, яка невелика. Значною мірою ЦАХАЛ, ізраїльська армія, виснажений, бо воює вже два роки, і через це Ізраїль втратив багатьох союзників у світі. І є серйозне питання щодо здатності Нетаньягу укласти угоду - чи не укласти. Дивина в тому, що в усіх трьох країнах внутрішня політика - то помітна, то ні - і є визначальним чинником того, як вони можуть це закінчити. І це робить завершення війни значно складнішою справою.

Військове становище Ірану і внутрішня стабільність

Крістіан Сміт: Відступімо на крок і подивімося на ширшу геополітику самого Ірану - на країну, а не на КВІР чи внутрішніх гравців. До війни, у лютому, ми говорили в цьому подкасті, і Geopolitical Futures багато писала про те, що за останні кілька років Іран був значно ослаблений, і удари по "Хезболлі" та ХАМАСу відіграли в цьому велику роль. Як ви вважаєте, Іран досі такий самий ослаблений, як був, залишається там само, де був на початку 2026 року? Чи, як припускають деякі, ця війна поставила його в куди сильнішу позицію на Близькому Сході - тим паче що Ормузька протока дала йому важіль, про який ми, можливо, раніше не здогадувалися?

Джордж Фрідман: Із суто військового погляду в них є перевага того, хто обороняється, а не атакує. Ми засвоїли на прикладі України, що природа війни тепер ставить нападника - у тому випадку це була Росія - у слабшу позицію, бо йому доводиться зосереджувати війська й просувати їх уперед, а дрони можуть ці війська вразити й знищити. Тож, з огляду на природу цієї війни, де раніше діяв принцип "найкраща оборона - це напад", зараз той, хто обороняється, нехай і виснажений, просто утримує свої позиції. І вони не вступають у бій, бо щойно формується маса для атаки - за наявності супутникової розвідки вони її побачать, а дрони за 15 хвилин. Тож перевага Ірану - у зростанні сили оборони й спаданні сили наступу. Ізраїль це відчуває на собі, а Ліван - уже якийсь час. І американці чудово усвідомлюють цю проблему.

Тож якщо іранці готові нести величезні втрати й завдавати величезних втрат, вони у вигіднішому становищі. З іншого боку, хоч би якою була твоя ідеологія, помирати сьогодні по обіді тобі не дуже-то хочеться. І треба підтримувати бойовий дух, усю систему постачання й розвідку, щоб усе це працювало. Тож я даю їм невелику перевагу в плані оборони - але оборона теж обійдеться іранцям дуже дорого. Я не намагаюся ухилитися від питання, просто кажу, що судити й справді важко. Почасти це залежить від бойового духу розгорнутих сил. Чи готові вони нести втрати й продовжувати?

Крістіан Сміт: Як ми багато разів пересвідчувалися в історії, одна річ - захищати свою країну, і зовсім інша - реалізовувати свою перевагу за межами власного кордону. Іран останні пару десятиліть витратив на те, щоб поширювати вплив по регіону через проксі на кшталт "Хезболли" та ХАМАСу. Як гадаєте, чи зможе він робити це знову, скажімо, через рік-два, коли війна вляжеться? Чи економічні проблеми, з якими він зіткнувся, настільки серйозні, що він уже не зможе?

Джордж Фрідман: Ми просто не знаємо. Треба пам'ятати, що якраз перед тим, як почалися удари, всередині Ірану пройшли масові антиурядові демонстрації. Їх придушили по-справжньому жорстоко, убивши багатьох людей. Ця опозиція, найпевніше, нікуди не поділася - вона просто нажахана й боїться себе проявити. Слабкість Ірану, поряд з його силою, у тому, що ми бачили ці демонстрації, і вони були справжні. А отже, є значна частина населення, яка, ймовірно, перебуває у стані війни з режимом. Зараз вони залякані.

Тож в армії два завдання: захищати країну й підтримувати внутрішню стабільність країни. Це велике навантаження, великий розподіл праці, і це ризиковано. Тож я б припустив - якщо припустити, що всі, хто раніше виходив на демонстрації, ще живі й не надто залякані, щоб щось вчинити, - що розкол усередині Ірану є. Але вони ефективніше його придушують, ніж Конгрес США здатен притиснути тих, хто проти цієї війни. У кожній країні глибокий розкол. У кожної країни різні можливості з ним давати раду, і це впливає на те, як усе розгортатиметься.

Ормузька протока: ринки, ланцюги постачання і світова економіка

Крістіан Сміт: Подивімося на Ормузьку протоку, особливо з економічного погляду - вона вийшла на перший план як один з найвагоміших підсумків цього конфлікту. Протока - це вузьке місце, вразливості якого виявилися значно серйознішими, ніж ми розуміли раніше. Але, з іншого боку, урок історії - і ланцюгів постачання, особливо того, що ми засвоїли від часів COVID і війни в Україні, - у тому, що світ адаптується. Світова економіка й глобальні ринки знаходять інші шляхи, і ми вже бачимо, як вибудовуються альтернативи в обхід цієї протоки. Як гадаєте, чи не вийде так, що Ормузька протока, яку зараз сприймають як величезну перевагу Ірану, через прагнення відійти від залежності від неї років за п'ять виявиться не такою вже важливою?

Джордж Фрідман: Одна з цікавих проблем така: Ормузька протока завжди вважалася вузьким місцем. Морська піхота США багато років поспіль щороку проводила навчання з розблокування Ормузької протоки. Але змінилося ось що: загроза для протоки тепер походить не від піхоти чи військово-морських сил - це дрони, які намагаються топити судна. Це одна зміна. Інша проблема в тому, що в діловій спільноті, як я помічаю, війни вважають чимось винятковим, а не звичним явищем. Але світ постійно повний воєн. Це одна з найприродніших речей. Питання, з мого погляду, було не в тому, чи закриють Ормуз, а в тому, коли станеться війна, яка його закриє.

Тож це не дивний епізод, що виник нізвідки. Це одна з вразливостей. І одна з проблем - змиритися з тим, що війна, і не лише в американській історії, а в усьому світі, справа буденна. Можливо, така ж рідкісна, як торнадо. Але якщо живеш на Середньому Заході США, торнадо в тебе буде. У середовищі планування, економічного й не тільки, завжди є припущення, що тертя в цих речах мало, особливо в логістиці. Тож ми засвоїли - і з мого боку було б зухвальством називати це очевидним, - що в якийсь момент Ормузька протока стає вузловою точкою. Той, хто нею володіє, закриває й відкриває її, матиме величезне значення. Тож якось усвідомлювати, що в якийсь момент війна через це неодмінно станеться, і готувати альтернативи - запасні маршрути й інше, витрачаючи гроші на цю ймовірність, - було б у якомусь сенсі розумно.

Дивно було те, що у військовому середовищі закриття Ормузької протоки багато разів обговорювали і як стратегію, і як спосіб їй протистояти. Але це не стикувалося з тим, що думали решта. Їх застали зненацька. Тож, гадаю, Трамп був здивований закриттям Ормузької протоки. Я з ним не знайомий і не вмію читати його думки, але думаю, що він і його оточення гадали, нібито іранці не зуміють себе захистити або вирішать не поводитися більш оборонно. Хай там як, те, що вони відповіли саме так, було майже неминуче. Не виключено навіть, що, якби й не було війни, вони все одно спробували б захопити Ормузьку протоку, бо могли б брати величезну плату за прохід. Гадаю, вони в будь-якому разі про це подумували. Але якщо подивитися на світ, війна чомусь сприймається як щось дивне, небажане й уже точно непередбачене - невдача чи щось таке. А це геть не так.

Крістіан Сміт: Тоді, мабуть, питання таке: як гадаєте, у бізнесі, на ринках, у цих колах цю потенційну загрозу недооцінили? Чи її розуміли, але вважали, що мало що можна вдіяти, - через що постає питання, чи зможуть вони щось вдіяти в майбутньому?

Джордж Фрідман: Що ж, вони могли б дещо вчинити - наприклад, створити великі резерви нафти, підготуватися фінансово, щоб поглинути витрати, які насуваються, і так далі. Але проблема в тому, що ти витрачаєш масу грошей і часу, а війна не приходить, і всі ці гроші викинуто намарно. Тож як бізнесмен ти маєш бути обачний. З іншого боку, обачність коштує чималих грошей. І ось у цьому проблема. Тож надовго до цього треба бути готовим - але довгий строк може виявитися дуже довгим. А ймовірність перекриття Ормузької протоки не сходить з порядку денного відтоді, як упав шах. І це було давно. То як же тут бути? Ось у чому питання.

Ядерні переговори і важіль Ірану

Крістіан Сміт: Не надто обнадійливо. Подивімося на ядерний бік переговорів, які попереду. Цього тижня були повідомлення, що директор ЦРУ Джон Реткліфф не цілком задоволений цим і, зокрема, вважає, що Іран насправді не має наміру відмовлятися від своїх ядерних можливостей. Як ви це оцінюєте, Джордже?

Джордж Фрідман: Що ж, відмовлятися від них він точно не має наміру. Можливо, його до цього змусять. Власне, тому й ведуть війну - що той, інший, відмовлятися не хоче. Як я вже казав в ефірі, американцями рухала загроза ядерного 11 вересня; а куди ймовірнішим сценарієм, якби в них були ракети в Ірані, була ядерна атака на Ізраїль - саме цього ізраїльтяни й боялися. Так от, це дає іранцям колосальну переговорну силу, бо США дуже хочуть, щоб вони від цього відмовилися. І я не думаю, що Трамп може закінчити цю війну, лишивши в них у руках безконтрольні ядерні ракети, - бо тоді війна не досягла б своєї головної мети. Тож вони використовуватимуть ці ядерні можливості як розмінну карту, і ціна за позбавлення від них буде високою.

Ось у чому проблема, коли показуєш свої страхи. Коли демонструєш, що по-справжньому боїшся цих речей, їхня цінність на переговорах зростає. І навіть якщо у самому відомстві й деінде скажуть: "Послухайте, нічого по-справжньому серйозного в цьому немає, у нас буде купа часу з цим розібратися", - все одно на цьому етапі лишити цю ядерну зброю в руках іранців без зовнішнього контролю - означає сильно вдарити по позиціях Трампа в Сполучених Штатах.

Ризик ескалації: чи може війна відновитися

Крістіан Сміт: Це підводить до моєї наступної теми - чи можемо ми й справді повернутися до війни. Як ви кажете, ціна за відмову від ядерного матеріалу може виявитися високою. Але якщо вона виявиться надто високою для США, як гадаєте, чи вистачить в обох сторін апетиту повернутися до конфлікту?

Джордж Фрідман: Захотіти повернутися до конфлікту досить лише одній стороні. Проблема в тому, що, якщо показуєш страх - "не хочу встрявати, домовмося про що завгодно", - ти ведеш переговори зі слабкої позиції. Насправді одна з особливостей Ірану в тому, що йому треба закінчити війну. Вона висотує Іран по-різному - б'є і по людських ресурсах, і по економіці. Але оскільки в них є те саме ядерне питання, що стало стрижнем війни, у них дуже сильна розмінна карта. Їхня позиція, гадаю, така: гаразд, ми це віддамо, але ви за це багато дасте. І дещо ми вже бачили - а саме розкол між американцями та ізраїльтянами.

Ізраїльтяни вторглися в Ліван, щоб дістатися до "Хезболли" і знищити її. Сполучені Штати хочуть закінчити цю війну. Іранці зажадали, щоб однією з умов було відвести ізраїльтян з Лівану. Ізраїльтяни вважають, що не можуть цього зробити, бо їм треба дістатися до "Хезболли". Якщо війни немає, то змушувати їх доведеться Трампу. Інакше кажучи, якщо подивитися на переговорну диспозицію, в іранців є перевага. Між тим, чого хочуть ізраїльтяни й американці, багато суперечностей. І ті, і ті хочуть позбутися ядерної зброї - а отже, ціна цього буде дуже високою з погляду іранців. Тим часом іранці висувають певні вимоги, які були б дуже погані для ізраїльтян, але не такі погані для американців: ідіть з Лівану.

Тож у цих переговорах, де по один бік столу сидять двоє, іранці спритно вбивають клин між американцями та ізраїльтянами. І уникнути цього не можна, бо для американців ліванська війна не варта того, що ми там робимо. А для ізраїльтян вона варта будь-якої ціни, яку платить Америка. Тож одне з того, що роблять іранці, - це спроба розколоти й почасти вдалий розкол між американцями та ізраїльтянами. Чи варто було американцям іти в Іран разом з ізраїльтянами? Це вже інше питання, і питання політичне: як його оцінять у Сполучених Штатах? Ті, хто вороже ставиться до маніпулювання Сполученими Штатами з боку Ізраїлю, винитимуть за це Трампа; а прихильники Ізраїлю винитимуть його за те, що він кинув Ізраїль, - тож не подобається він нікому. Ось так і йдуть переговори в подібних справах. І це дає Ірану велику перевагу в тому сенсі, що всередині країни в них, схоже, немає сильної опозиції до того, що вони роблять. І, по-друге, навіть якщо це й не так уже важливо, у них є ядерний матеріал. Трамп не може піти з цієї війни без того, щоб вони його здали. І вони це знають. Це поставило США в складнішу переговорну позицію.

Військова міць США і стримування

Крістіан Сміт: Щодо того, наскільки ймовірне наше повернення до війни, - моє питання було ще й у тому, що ще можуть зробити США та Ізраїль у плані ескалації, окрім ударів чи введення військ.

Джордж Фрідман: Ізраїль винесімо за дужки - у Сполучених Штатів є потужні військово-повітряні сили й величезний запас засобів, навіть якщо применшувати всі наші нинішні проблеми з дронами й іншим. Усередині Ірану є критично важливі цілі. Загалом це, якщо хочете, країна третього світу з розосередженими силами - але є об'єкти, економічні та інші, які для них дуже важливі. Тому один зі способів закінчити - не вводити війська, а спустошити країну. Це забрало б час - країна велика, і багатьох жахнули б жертви, які це спричинило б в Ірані. Але водночас іранці знають, що, доведений до краю, американський президент цілком здатен віддати такий наказ - тим паче, як вони гадають, саме цей президент. І в цьому його перевага на переговорах. Тож карта, яка є в американців, а не так у ізраїльтян, - це нищівний повітряний удар по Тегерану й по всіх інших об'єктах, які в них є. І в нас є президент, достатньо непередбачуваний, щоб на це піти. Тож там, де перевага є в них, у нашої переговорної сторони теж є свої переваги.

Це наводить мене на думку, що між двома країнами буде велика криза - вони прощупуватимуть одне одного, - перш ніж переговори підійдуть до кінця. І вона буде дуже публічною, бо обидві сторони намагатимуться впливати на громадську думку. Ми побачимо щось на кшталт загрози того, що Америка повернеться до повномасштабної війни або до якоїсь форми повномасштабних авіаударів.

Крістіан Сміт: Можна довести це до краю - і не думаю, що так і буде, - коли він каже: "Так, ви створюєте ядерну зброю, ми вважаємо, що саме тому вона у вас є, і тоді ми завдамо превентивного ядерного удару". Не думаю, що він це скаже, але це приклад. Загроза ядерної війни. Що ж, це може посилити стримування.

Джордж Фрідман: Я веду до того, що в цих переговорах, як і в усіх переговорах, буде колосальний блеф - спроби залякати іншого, виглядати сильнішим, ніж ти є, або, навпаки, у чомусь слабшим ("я не можу піти на цю угоду, я втрачу свою політичну позицію"). Це переговори. Але в мене є відчуття - і я не візьмуся це передбачити, - що в цих переговорах ми дійдемо до точки жаху, коли одна зі сторін висуне загрозу, яку, може, і здатна, і готова виконати, а може, й ні, але інша сторона цього не знає. Тож коли дивишся на варіанти в переговорах, починаєш гадати, чи настане цей момент. І моє чуття підказує, що настане.

Довгострокова стратегія Ізраїлю і залежність від США

Крістіан Сміт: Цікаво. Завершімо Ізраїлем. Ми вже трохи про нього говорили, але Ізраїль, схоже, далеко не задоволений нинішньою ситуацією. Це, як ви сказали, глибоко розколота країна, і пізніше цього року там мають відбутися вибори, які, судячи з усього, будуть значущими. Багато повідомлень про те, що Трамп і Нетаньягу сваряться через те, що відбувається. Чи віримо ми їм? Складно сказати. Куди Ізраїль рушить звідси - і чи такі важливі вибори, чи ми побачимо, що все вирішиться якраз на них?

Джордж Фрідман: Не думаю, що річ у виборах. Річ у довгостроковій стратегії Ізраїлю. Проблема Ізраїлю, як я вже тут казав, у тому, що за ширини в найширшому місці 71 миля (близько 114 км) не можна дозволити собі програти жодної битви, якщо в тебе немає простору, щоб відступити й перегрупуватися. Ізраїльтяни якраз у такому становищі, а ХАМАС вони не могли розбити два роки. Тож якщо подивитися на військове становище Ізраїлю - у минулому це була вирішальна сила, наддержава регіону. Зараз же рухи на кшталт "Хезболли" - добре навчені, важко озброєні, добре розосереджені, так що одним ударом їх не знищити, - довели, що здатні вижити.

А сам Ізраїль розколотий між яструбами й голубами, якщо брати ці крайні визначення. Є ті, хто каже: єдиний спосіб закінчити цю війну - знищити "Хезболлу", бо вони хочуть знищити нас. Фундаментальне питання - чи зможуть вони знищити "Хезболлу", навіть якщо наважаться, і якою ціною для військової еліти, для військ, і якою ціною у відносинах з іншими країнами. Ізраїль багато в чому став ізгоєм у світі через те, що зробив у Газі. Якщо він не дасть війні в Ірані закінчитися, бо відмовляється піти з Лівану, це ставить під загрозу фундаментальні відносини Ізраїлю зі Сполученими Штатами. Тож якщо, як Трамп просив чи вимагав, вони не підуть з Лівану, в Ізраїлю постає реальна проблема, бо йому потрібні Сполучені Штати і їхня техніка і так далі.

Якщо ж він піде з Лівану, буде підірвана фундаментальна впевненість у тому, що на Ізраїль можна покластися, що він ударить жорстко й битиме далі. А це одна з тих речей, що тримають у шорах ворогів - арабів, називайте їх як хочете. Ізраїлю психологічно дуже важко йти без перемоги. У них уже була ця проблема в Газі - у тому, у скільки вона обійшлася. І якщо зараз вони відступлять і лишать "Хезболлу" на місці, дуже важко уявити, що Нетаньягу політично вціліє, - але це загалом дрібниця. А ось у плані зміни погляду арабського світу на Ізраїль як на безжального й сильного противника - тут усе стає геть іншим. Це одна з тих речей, про які, гадаю, розмірковують ізраїльтяни: як ми виглядаємо. У американців був такий термін - переконливість сили. І ось це інколи й є потужний чинник у військовій справі.

Крістіан Сміт: Трамп ніби натякнув, що в нього або в США головний козир у відносинах з Ізраїлем. Як гадаєте, це правда, чи це те, що Ізраїль зараз якраз намагається зрозуміти?

Джордж Фрідман: У короткостроковій перспективі Ізраїль не залежить від Сполучених Штатів. У довшій перспективі, у разі великої війни, один зі способів, якими Ізраїль завжди вигравав свої війни, - це термінові постачання зброї й підтримка від США. За часів холодної війни, коли єгиптяни, сирійці та інші були прорадянськими, озброєними радянською зброєю, це було нормою - це було частиною холодної війни й під сумнів не ставилося. Холодна війна закінчилася, і тепер у Сполучених Штатах є фракція, яка налаштована вкрай проізраїльськи, і фракція, яка стала вельми антиізраїльською. Тому, якщо Ізраїль зіткнеться з військовими труднощами, до кого він звернеться по допомогу? Підмурівком цього були Сполучені Штати. То чи можуть вони дозволити собі розрив зі США - принизити Трампа, кинувши йому виклик, а потім і іншим президентам?

Тож вони в страшенно скрутному становищі. Вони переоцінили свою силу, гадаю, у плані здатності розбити "Хезболлу" й подібні групи на кшталт ХАМАСу. Визнати, що вони переоцінили своє становище, вони не можуть. Відступити, зберігши переконливість своєї сили, вони не можуть, бо противник тоді насяде жорсткіше. Тож якщо подивитися на їхнє становище, вони в глибокій ямі. Трамп у ямі меншій, але теж у ямі. Іранці зараз удають, ніби в них немає розбрату, ніби вони не в скрутному становищі. Але я пам'ятаю демонстрації перед війною. Тож один із ракурсів, під яким на це треба дивитися, - внутрішній: не лише внутрішня політика, а й те, як завершення війни впливає на те, чи будуть подальші війни. Непроста штука.

Крістіан Сміт: Це так. І схоже, на нас чекають дуже цікаві 60 днів переговорів - залежно від того, скільки ми про них реально дізнаємося. Багато що можна врегулювати, а багато що, можливо, не вдасться. Джордже, дякую, як завжди.