Як суперечки про математику в школі пов’язані з медіастійкістю

У 1980-х роках у США пройшли кілька мітингів учителів. Вони протестували проти калькуляторів у школах. Найвідоміший відбувся у Вашингтоні, округ Колумбія, у квітні 1986 року. Причиною стала рекомендація впровадити використання калькуляторів у навчальний процес, включаючи навіть початкові класи. До того вони були доступні хіба у старшій школі або на уроках фізики.

Учителі, які вийшли на мітинги, вважали, що натискання кнопок замість самостійних обчислень на папері притупить математичні здібності дітей. Також пояснювали, що математика в школі — це насамперед розуміння логіки й розвиток числового мислення, а не просто механічний підрахунок результатів. Зрештою, вчителі боялися, що учні втратять розуміння простих дій — множення у стовпчик, ділення, усного підрахунку, якщо звикнуть до калькуляторів.

Хто б міг подумати, що через 40 років після цього протесту, коли без калькуляторів не обходиться жодна людина — в іншій країні по той бік океану будуть виступи вже проти самої математики. Точніше, проти математики в межах мультипредметного тесту, потрібного для вступу в українські виші.

А між тим у цих суперечках ідеться не лише про математику як екзамен, але й про дисципліну в школі, мовляв, покажіть дорослу людину не з академічної сфери, якій ті косинуси й тангенси знадобилися б у житті. І взагалі: у когось є схильність до математики, а в когось нема — то навіщо силувати дітей і вивчати її в такому обсязі?

Я зовсім не освітянин, тому нічого не скажу нового про потребу чи зайвість якихось предметів у НМТ, ЗНО чи ЄВІ. Навпаки, з задоволенням послухаю компетентних людей, зокрема, викладачів вишів. Їм з одного боку потрібно компенсовувати освітні втрати через дистанційку й ковід у вчорашніх школярів, а не готувати професіоналів, а з іншого — якось конкурувати за абітурієнтів з іноземними вишами.

Проте я вивчаю психологію, тому можу пояснити, що немає якихось вроджених відмінностей мозку, які відповідають винятково за «математичне» чи «гуманітарне» мислення чи особливі схильності дітей. Зв’язок тут протилежний: що в дитини, учня, дорослої людини тренувати — те в неї і розвиватиметься. Спеціалізація тут є, просто вона не детермінує «гуманітарія», «технаря», «журналіста» чи «психолога» наперед.

Можливо, тут це буде не зовсім очікуваний перехід, але те саме стосується й інших когнітивних сфер. І зокрема медіастійкості, яка зараз ніби між молотом і ковадлом: з одного боку, як і у випадку математики, говорять про відсутність користі від неї та роздутість проблеми «медіаграмотності», з іншого — переконують, що треба не менше, а більше працювати над розвитком інформаційної стійкості людей. Я теж нижче наведу свої висновки та пов’яжу їх з історією про нашу багатостраждальну математику в школах.

А почну з того, що розкажу про дослідження, які виявили зони мозку, які активуються, наприклад, при математичних завданнях. Це тім’яна та префронтальна кора. Вони розвиваються через навчання, а не є вродженими. Анатомічні відмінності мозку студентів технічних і гуманітарних спеціальностей і загалом людей виявлені, це правда, проте  тут зв’язок зворотній. Не особливості мозку провокують «гуманітарний» чи «технічний» нахил у людей, а навпаки — тренування більш «абстрактним» чи більш «математичним» способом тренують і розвивають відповідні ділянки мозку. Так само як у бігуна розвинені м’язи ніг, а у боксера — рук.

Звісно, не відкидаємо й біологічних факторів, генетичних особливостей і схильностей. Однак, по-перше, без нейробіологічних досліджень, без спеціального обладнання, «на око» чи «по гороскопу» їх не визначиш, а по-друге, хай якою великою не буде, приміром, зона Брока та Верніке, які відповідають за розуміння й відтворення мови, проте без тренування не розвинеться та павутинка нейронних зв’язків, яка дозволить їм бути активними. Саме тому дітей навчають говорити, писати, рахувати тощо. Це не з’являється з народження.

Тобто всі специфічні ділянки мозку та зв’язки між ними — нейронні «доріжки», шляхи для імпульсів — розвиваються точно так само, як розвиваються м’язи, якщо їх тренувати. Це називається нейропластичністю мозку. І руйнуються теж точно так само — це називається послабленням нейронних зв’язків. А схильності й нахили пояснюються більше все ж соціальними чинниками — тим, що дитині підсовували гратися, вивчати, що їй подобалося, які були можливості для навчання, яким було ставлення оточення, як стимулювали й виховували.

Наприклад, якщо якась мама вирішила, що в неї дитина художник, у неї «творчий» мозок і математики їй не треба — що ж, дитина, може, художником і стане, проте ті частини тім’яної долі мозку, які відповідають за просторове і числове мислення, префронтальної кори, які відповідають за рішення й логічне мислення, у неї просто не розвинуться. І будуть слабшими зв’язки між тім’яної корою обох півкуль. Не дивуймося потім марнотратству чи невмінню розпоряджатися грошима. Я свідомо спрощую, бо тут десятки причин можуть бути, проте хочу, щоб ви зрозуміли логіку: що тренуємо — те і розвивається. Що не тренуємо — те і занедбується.

І навпаки, якщо батьки вирішили, що дитина — «фізик», а не «лірик» і замість, скажімо, мов і літератур наставляють дитину «уйті в айті» — ну, може, айтівцем чи інженером вона і стане, але висловлювати думки, ділитися почуттями, писати й говорити нормально чи відчувати емпатію до інших людей може і не навчитися, бо ці ділянки мозку — передусім та сама префронтальна кора, зони Верніке і Брока, потрібні для нормального мовлення, розуміння почутого та вербалізації, не матимуть достатнього навантаження для тренування відповідних навичок.

Якщо закинути тренування — то і зони ці будуть усе менш активними. Теж точно так само, як і тіло. Ми забуваємо мову, якою давно не користувалися, наприклад — це найпростіший доказ. І тут само собою логічно: відсутність математичного навантаження змінює мозок підлітка, а не навпаки. І відсутність мовного навантаження — теж. І художнього — так само. Те саме стосується медіастійкості й інформаційної грамотності — розуміння, як влаштований світ інформації та медіа, й навичок існування в ньому.

Пояснюю, чому я все це описую. Це раніше в нас був лише телевізор із програмою «Время» і газета «Правда» — всі наші вікна у світ. Можливо, тоді розбиратися в інформації та медіа не було потреби. Джерел було всього кілька. Зараз, коли є інтернет, соцмережі, а тепер і штучний інтелект, уся ця історія значно ускладнилася. Плюс додалася вже не інформаційна, а ціла когнітивна війна, коли ворог б’є по самій нашій здатності сприймати інформацію, про що гарно написала у своєму тексті Маріанна Присяжнюк. І щоб орієнтуватися в цьому світі та не стати жертвою обману, маніпуляцій, дези чи пропаганди — треба в ньому розбиратися.

І ця навичка (а це, повторюся, саме навичка, а не вроджена здатність) так само натреновується навчанням. Тобто і тут велику роль має освіта й самоосвіта, а не думка, що українці під час війни і так уже в усьому розбираються, або що медіаграмотність — вигадана й непотрібна людям компетенція.

Кілька місяців тому, пам’ятаю, немало списів було поламано в суперечках про Media Literacy Index 2026 — «збірний» показник медіаграмотності, згідно з яким Україна неочікувано для багатьох, хто впроваджує медіастійкість, попри досвід війни й «надивленість» усіма ІПСО опинилася в нижній частині рейтингу між Мальтою та Грецією.

Щоб не переказувати нюанси, чому так сталося, рекомендую прочитати текст Тетяни Іванової про цей індекс. Головна думка в ньому, що рівень медіастійкості людини — це не лише індивідуальні характеристики й здатності людей, а насамперед середовище, у якому ці навички формуються — освіта, свобода медіа та рівень довіри в суспільстві. А з цим у нас не все гаразд — і зі шкільною й університетською освітою, і з якісними медіа, не говорячи вже про довіру в суспільстві та до інституцій.

Це чи не вперше, коли публічно в медіасфері пролунала думка, зрозуміла психологам: низький рівень мислення в деяких українців — це наслідок того, що люди занедбали базові шкільні дисципліни. Зокрема, і ту саму математику. Якщо медійник чи читач не тренує префронтальну кору логічним мисленням, а зони Брока й Верніке (мова й письмо) — якісними текстами, він стає вразливим до клікбейту та російської дезінформації. Хай це пролунає аж надто категорично, проте вектор зв’язку тут саме такий. Що тренуємо — те і розвивається. Що не тренуємо — те атрофується, як м’яз без навантажень.

Тож скорочення годин математики, історії, мови, літератури чи інших базових, а не факультативних дисциплін у школах — це загроза національній безпеці, бо ми отримуємо людей, які не здатні відрізнити факт від маніпуляції, вигадки. І те саме стосується й медіастійкості, проблеми з якою так «вдало» підсвічують останні операції в українському суспільстві — наприклад, про тих же «віртуальних» індусів. Або, наприклад, вплив ворожок на прийняття рішень у верхівці управління державою (і як тут не згадати, що 43% респондентів соцопитування КМІС навесні 2024 року вірять в астрологію, екстрасенсорні здібності, тарологію). Дуже хочеться зманіпулювати й спростити та нагадати: прибрали астрономію з обов’язкової програми — маємо людей, які вірять не в науку, а у гороскопи. Те саме і географії стосується: скоротили кількість годин у школі в 90-х — маємо історії про «країну Йти», географічні карти з помилками від офіційних установ або незнання хоча б столиць навіть сусідніх країн.

Тож з огляду на описані мною знання й за аналогією з математикою можна зробити висновок: медіастійкість — така сама навичка, як і математика, мова, письмо. Вона не з’являється вроджено, не буває «тупих» чи «розумних» або «довірливих» чи «критичних» від народження людей. Усе це натреновується або забувається, як дитячий танець. І якщо ворог б’є по цій нашій цілком людській вразливості — чи справді на часі зменшувати тренування з цих предметів, які допомагають нам виживати у світах реальному та віртуальному, що вже так безповоротно переплуталися?