Не ставте все на одну людину. Колонка Віталія Портникова

Протягом майже всієї виборчої кампанії 2024 року в Сполучених Штатах і першого року нового президентства Дональда Трампа я постійно відбивався від своїх американських та ізраїльських знайомих, які наполягали на тому, що моя критика нового американського президента випливає виключно з його впертого небажання допомагати Україні та відмови від підходу попередньої адміністрації. Для Ізраїлю ж президентство Трампа є найвигіднішим політичним проєктом в історії, як без вагань заявив прем'єр-міністр Біньямін Нетаньягу.

У відповідь я спробував пояснити, що вірю лише в партнерство, засноване на цінностях, а не на інтересах. Якщо люди поділяють цінності, якщо держави поділяють цінності, то вони також дотримуватимуться спільних підходів. Але якщо ці спільні цінності відсутні, підхід може змінитися будь-якої миті, і до будь-кого.

Я виходив з того, що адміністрація Джозефа Байдена підтримувала Україну не тому, що вона була зацікавлена ​​в мінеральних ресурсах чи у посиленні ролі Америки в Європі, а тому, що хотіла відстояти верховенство міжнародного права, неприпустимість анексії території іншої країни та нав'язування великою державою свого бачення майбутнього сусіду. Саме в цьому полягає роль Сполучених Штатів як лідера демократичного світу: не прагнути контролю над чужою нафтою чи чужими корисними копалинами, а сприяти підтримці цивілізованого світового порядку. Бо лише в такому цивілізованому світі самі Сполучені Штати можуть почуватися в безпеці.

Я вважав, що у випадку Ізраїлю також має застосовуватися той самий підхід. Сполучені Штати повинні підтримувати Ізраїль на основі його права на існування, захищаючи його від тих, хто заперечує йому це право. Це не питання контролю над іранською нафтою та американського впливу в регіоні. Це, перш за все, питання справедливості — мирного Близького Сходу, де люди не ведуть війну, а будують цивілізоване, спільне майбутнє.

І я хотів би зазначити, що попередній президент практично пожертвував як власними шансами, так і шансами своїх союзників на переобранні, коли відмовився різко засудити Ізраїль під час війни в Газі — на тлі радикалізації настроїв у власній партії та серед власних виборців. Бо заради цінностей не можна боятися поразки.

Мені здавалося, що це універсальний підхід. Що його недотримання робить політичне фіаско неминучим. Я помилявся не в цьому розумінні, а в тому, що розраховував на подібне розуміння серед людей, зайнятих у політиці, журналістиці та бізнесі. 

І виявилося, що багато з них, у найбуквальнішому сенсі, втратили свій моральний компас — і навіть свої ділові інстинкти.

Перший тривожний дзвінок пролунав не тоді, коли Дональд Трамп розкритикував президента України Володимира Зеленського в Овальному кабінеті. Фактично, точку неповернення було пройдено, коли американські десантники захопили венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро — проте ніхто у Вашингтоні не подумав про відновлення венесуельської демократії, про необхідність передати владу тим, хто переміг на останніх виборах у цій країні. Коли Трамп перетворився на партнера венесуельського авторитарного режиму та вирвав медаль лауреата Нобелівської премії у лідерки опозиції Марії Мачадо.

Здавалося б, тоді вже стало зрозуміло: той, хто готовий укладати угоди з венесуельським режимом, може будь-якої миті укласти угоду і з іранським — якщо той виявиться здатним вижити та диктувати свою волю. Якщо головним інтересом є доведення власної могутності та іранської нафти, то політичні пріоритети можна просто переформатувати.

Після скандалу Трамп-Зеленський та згортання інтенсивної американської підтримки Україна навчилася виживати без неї. Це сталося значною мірою завдяки складній системі альянсів, яку Київ почав будувати після російської атаки. 

І все ж Україна могла б поводитися інакше. За часів Байдена вона могла б покласти всі яйця в американський кошик, а потім опинилася безпорадною та розгубленою після відмови Трампа. Але тепер українські безпілотники завдають ударів по російських містах, а американські військовослужбовці намагаються навчитися у своїх українських колег, як боротися з безпілотниками. Саме це й сталося.

Мені можуть сказати, що в України є європейські союзники, тоді як Ізраїлю нема на що розраховувати. Однак вся історія єврейської держави є живим уроком здатності будувати складні системи ситуативних союзів і не боятися переходити від однієї домовленості до іншої, коли союзник виявляється ненадійним. Наскільки ж логічним був тоді крок, який звів усю систему союзних зобов'язань Ізраїлю навіть не до відносин з окремою країною, а до відносин з однією людиною — до того ж літньою, примхливою? Поразка Трампа на попередніх президентських виборах вже мала б переконати Біньяміна Нетаньягу та ізраїльську еліту в небезпеці ставки всіх своїх грошей на одне число. Але повернення Трампа до Овального кабінету відродило цей підхід до політики як до гри в казино.

Тож який вихід із ситуації, в якій ми опинилися?

По-перше, перестати жити ілюзіями, що Дональд Трамп схаменеться, знову закохається в Ізраїль, завдасть удару по Ірану та зробить те, чого від нього очікують Нетаньяху чи Смотрич. Так, міжнародна ситуація може скластися таким чином, що Сполучені Штати знову вступлять у конфлікт з Іраном. Але в будь-якому конфлікті Трамп переслідуватиме насамперед свої власні інтереси, а вже потім інтереси Ізраїлю.

По-друге, необхідно повернутися до підходу, який дозволяє Ізраїлю самостійно вживати заходів для забезпечення своєї безпеки, не озираючись на Сполучені Штати. Ізраїль не є заморською територією Сполучених Штатів. Ті євреї, які хочуть, щоб їхнє майбутнє вирішував президент Сполучених Штатів, живуть у Сполучених Штатах. Ті євреї, які хочуть жити в національній державі, живуть в Ізраїлі — і не повинні залежати від примх Білого дому чи будь-якої іншої іноземної адміністрації. Будь-який протилежний підхід фактично кладе край самій ідеї сіонізму. Ізраїль, кажучи в дусі Володимира Жаботинського, — це держава, а не національний дім, яким керують іноземці.

По-третє, ізраїльське суспільство повинно зрозуміти важливість партнерства цінностей, а не шлюбу за розрахунком чи навіть шлюбу з кохання — навіть якщо цей шлюб з кохання виявиться шлюбом з дочкою президента. Без репутації демократичної держави на Близькому Сході — держави, яка бажає існувати сама і не заперечує іншим право на існування — Ізраїль просто не має шансів переглядати ситуативні союзи та безпечно існувати в майбутньому. І це, як мені здається, головний урок, який Дональд Трамп навчив нас усіх.

Джерело

Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів