Біженець із Галичини, який зняв «У джазі тільки дівчата»: справжня історія лауреата шести «Оскарів» Біллі Вайлдера

22 червня виповнюється 120 років від дня народження Біллі Вайлдера — одного з найвпливовіших режисерів в історії американського кіно й лауреата шести «Оскарів». Він народився в галицькому містечку, втратив родину в нацистських таборах і пройшов шлях від «літературного раба» в Берліні до вершини «фабрики мрій».

До 120-річчя майстра ZN.UA згадує історію режисера, для якого кіно стало водночас ремеслом, помстою і способом сміятися над прірвою.

На відео Біллі Вайлдер приймає премію «Оскар» за найкращий фільм за стрічку «Квартира» («The Apartment») на 33-й церемонії вручення нагород Американської кіноакадемії 1961 року. Нагороду режисерові та продюсеру вручає Одрі Гепберн.

Транзитний пасажир

Біллі Вайлдер (справжнє ім’я — Самуель Вілдер) є одним із найвпливовіших творців класичного американського кінематографа, чий шлях до визнання розпочався на території Австро-Угорської імперії. Режисер народився 22 червня 1906 року в галицькому містечку Суха (нині Суха-Бескидзька, Польща).

Його батько, Макс Вілдер, керував невеликою мережею привокзальних закладів харчування та готелів, розташованих уздовж стратегічної залізничної гілки між Віднем і Львовом (тодішнім Лембергом).

Матір Євгенія ще в юності відвідала Сполучені Штати Америки, де побачила шоу Баффало Білла, через що пізніше почала називати сина американським ім’ям Біллі. Родина регулярно переміщувалася між Віднем, Краковом і Львовом.

Перша вимушена міграція відбулася під час Першої світової війни. 1914 року територію Галичини зайняла російська імператорська армія, і в регіоні почались активні бойові дії. Рятуючись від наступу російських військ, родина Вілдерів переїхала до Відня.

У Відні Біллі Вайлдер вступив до університету, але швидко покинув навчання заради роботи в журналістиці. Він почав писати для таблоїдної газети Die Stunde. Специфіка видання вимагала оперативної роботи з кримінальними хроніками, міськими скандалами та спортивними подіями.

Робота репортером навчила Біллі лаконічності, вміння вибудовувати сюжет і помічати деталі людської поведінки. 1926 року він узяв інтерв’ю в американського джазмена Пола Вайтмена, після чого приєднався до його оркестру під час гастролей і переїхав до Берліна.

У Берліні Вайлдер продовжив журналістську діяльність, паралельно працюючи «літературним рабом» — писав сценарії для інших авторів без зазначення свого імені в титрах.

Згодом він почав працювати легально і став співавтором сценарію знакової німої стрічки «Люди в неділю» (1930), яка вважається важливим документом епохи Веймарської республіки.

До 1933 року він встиг узяти участь у створенні понад десятка німецьких фільмів. Однак прихід до влади націонал-соціалістів змусив Вайлдера, який мав єврейське походження, негайно залишити країну.

Він емігрував до Парижа, де 1934 року спільно з Александром Есвеєм зняв свій перший фільм як режисер — «Погане насіння» (Mauvaise Graine). Того ж року Вайлдер вирушив до США.

Згідно з його спогадами, американську візу він отримав у консульстві в мексиканському місті Мехікалі. Коли офіцер прикордонної служби запитав про його професію, Вайлдер відповів англійською, що пише сценарії. Офіцер поставив штамп у паспорт зі словами: «То пиши хороші». Цей документ дав йому змогу легалізуватись у США та розпочати кар’єру в Голлівуді.

Еміграція врятувала йому життя, але його матір Євгенія, бабуся та вітчим залишилися в Європі й стали жертвами нацистського режиму під час Другої світової війни. Протягом десятиліть Вайлдер не міг з’ясувати точних обставин їхньої загибелі, помилково вважаючи, що вони були вбиті в Аушвіці.

Лише 2011 року австрійський історик Андреас Гуттер, спираючись на дані польських та ізраїльських архівів, документально встановив факти: мати загинула в концентраційному таборі Плашув, вітчим — у таборі смерті Белжець, а бабуся — в гетто міста Новий Тарг. Вайлдер так і не дізнався цих деталей за життя.

Втрата родини сформувала його жорсткий, позбавлений сентиментальності світогляд, який він згодом описав фразою: «Оптимісти загинули в газових камерах, а песимісти мають басейни в Беверлі-Гіллз».

Помста ремеслом

Коли Уайлдер приїхав до Голлівуду, він не знав англійської. Він жив у спільній кімнаті з актором Пітером Лорре, який також утік з Німеччини, й вивчав мову, слухаючи радіо та переглядаючи американські фільми.

Його першим значним успіхом у США стала співпраця з досвідченим сценаристом Чарльзом Брекеттом. Разом вони написали сценарії до кількох успішних комедій, зокрема «Ніночка» (1939) з Гретою Гарбо та «Вогняна куля» (1941).

1942 року Біллі Вайлдер домігся від студії Paramount Pictures права самостійно зрежисерувати свій сценарій. Його дебютом в американському кіно стала комедія «Майор і крихітка».

1944 року Вайлдер зняв фільм «Подвійна страховка». Сценарій написав у співавторстві з відомим детективним письменником Реймондом Чандлером. Стрічка розповідала про страхового агента, який разом із дружиною клієнта планує вбивство її чоловіка заради страхової виплати.

Фільм вирізнявся цинізмом головних героїв, відсутністю традиційного хепіенду та використанням контрастного освітлення, запозиченого з німецького експресіонізму.

Наступного року Вайлдер випустив драму «Втрачений вікенд» (1945), де вперше в історії Голлівуду показав алкоголізм не як комічну рису персонажа, а як руйнівну фізіологічну та психологічну хворобу. Картина здобула чотири премії «Оскар», зокрема за найкращий фільм і найкращу режисуру.

Відразу після закінчення війни, 1945 року, Вайлдер тимчасово призупинив роботу в Голлівуді та повернувся до Європи у званні полковника Відділу психологічної війни Верховного штабу союзних експедиційних сил (SHAEF). Його направили до Німеччини для участі в програмі денацифікації.

Біллі Вайлдеру доручили працювати над документальним фільмом, який мав би продемонструвати німецькому населенню масштаби злочинів нацистського режиму. Режисер переглядав сотні годин хроніки, знятої американськими та британськими військами під час звільнення концентраційних таборів Бухенвальд, Дахау та Берген-Бельзен.

Змонтований ним короткометражний фільм отримав назву «Млини смерті» (Die Todesmühlen) і став обов’язковим для перегляду громадянами Німеччини під час отримання продовольчих карток.

Повернувшись до США, Вайлдер продовжив знімати кіно, зосередившись на критиці американських інституцій. 1950 року вийшов фільм «Бульвар Сансет», який деконструював міф про кіноіндустрію.

Розповідь у фільмі ведеться від імені вбитого сценариста, чиє тіло плаває в басейні, а головна героїня — забута зірка німого кіно, яка втратила зв’язок з реальністю. Фільм обурив багатьох впливових діячів Голлівуду через відверте зображення жорстокості індустрії розваг.

Наступного року режисер представив драму «Туз у рукаві» (1951), яка стала гострою критикою медіа. Головний герой, репортер Чак Тейтум, знаходить чоловіка, який застряг в обвалі індіанського печерного житла, куди ліз по артефакти на продаж.

Замість того, щоби сприяти швидкому порятунку, журналіст вступає у змову з місцевим шерифом і штучно затягує рятувальні роботи. Він перетворює трагедію на національне шоу, що приваблює тисячі туристів і приносить йому славу та високі наклади.

Фільм провалився в прокаті на момент виходу, оскільки публіка не була готова до такого радикального звинувачення преси. Проте сьогодні стрічка вважається пророчою: Вайлдер показав механізми маніпуляції суспільною увагою задовго до появи сучасних інформаційних технологій.

Вайлдер не обмежувався одним жанром. 1953 року він зняв військову драму «Табір для полонених № 17» (Stalag 17) про американських військовополонених у німецькому таборі, показавши життя в’язнів без зайвого героїзму, зосередившись на питаннях виживання та внутрішніх конфліктах.

1954 року виходить його успішна романтична комедія «Сабріна» з Одрі Гепберн, а 1957 року — напружена судова драма «Свідок обвинувачення» за п’єсою Агати Крісті з Марлен Дітріх та Чарльзом Лотоном у головних ролях.

Вайлдер довів здатність працювати з будь-яким матеріалом, зберігаючи свій фірмовий іронічний стиль та увагу до недоліків людської природи.

Сміх над прірвою

1957 року почалася тривала та плідна співпраця Вайлдера зі сценаристом І.А.Л.Даймондом. Разом вони створили дванадцять фільмів.

Їхнім найвідомішим спільним проєктом стала комедія «У джазі тільки дівчата» (Some Like It Hot, 1959). Сюжет фільму побудований навколо реальної історичної події — різанини в День святого Валентина 1929 року.

Двоє музикантів, ставши свідками мафіозних розбірок, змушені переховуватися від гангстерів, перевдягнувшись у жіночі сукні та приєднавшись до жіночого джаз-бенду. Головні ролі виконали Тоні Кертіс, Джек Леммон та Мерилін Монро.

Виробництво фільму супроводжувалося численними труднощами, зокрема через психологічний стан Монро, яка постійно забувала текст і запізнювалася на зйомки. Крім того, стрічку жорстко розкритикував Католицький легіон пристойності та цензори, які відповідали за дотримання кодексу Гейза (етичного кодексу Голлівуду, що діяв з 1930 до 1967 року).

Фільм засуджували за перевдягання чоловіків у жінок, натяки на гомосексуальність і загальну двозначність діалогів. Попри відсутність офіційного схвалення цензурного комітету, фільм вийшов у широкий прокат і став величезним комерційним хітом.

Цей успіх завдав серйозного удару по системі голлівудської цензури і сприяв її подальшому скасуванню. Стрічка завершується знаменитою фразою «У кожного свої вади» (Nobody's perfect), яка стала класичною ілюстрацією авторського підходу Вайлдера — прийняття людської недосконалості.

Свій підхід до створення кіно Вайлдер згодом сформулював у низці професійних принципів, що стали хрестоматійними для сценаристів. Він вважав глядацьку аудиторію вкрай примхливою, тому головним правилом називав уміння одразу захопити увагу й не відпускати її до самого кінця.

Режисер наполягав на наявності чіткої лінії дії для головного героя та вимагав від авторів завжди знати напрям розвитку історії. На його переконання, майстерність сценариста полягає у вмінні максимально елегантно й непомітно приховувати сюжетні повороти.

Якщо ж виникали проблеми з фінальним третім актом, Вайлдер радив шукати справжню причину в помилках першого акта. Він часто цитував свого колегу Ернста Любіча, закликаючи не пояснювати все прямо, а дозволяти глядачеві самому робити висновки.

1960 року творчий дует Вайлдера та Даймонда випустив трагікомедію «Квартира» з Джеком Леммоном і Ширлі Маклейн. У цій роботі режисер критикує корпоративну культуру, конформізм, лицемірство американського середнього класу та експлуатацію підлеглих.

Попри гостру соціальну тематику, картина здобула визнання як критиків, так і глядачів, отримавши премії «Оскар» за найкращий фільм, найкращу режисуру та найкращий оригінальний сценарій.

Історичні події продовжували безпосередньо втручатися у знімальний процес Вайлдера. 1961 року він розпочав зйомки політичної комедії «Один, два, три», що висміювала як американський капіталізм, так і радянський комунізм.

Дія фільму відбувалась у Західному Берліні. У серпні 1961 року, в розпал роботи над стрічкою біля Бранденбурзьких воріт, влада Німецької Демократичної Республіки раптово розпочала будівництво Берлінського муру.

Знімальній групі довелося терміново припинити роботу на реальній локації, евакуюватися до Західної Німеччини та добудовувати декорації Бранденбурзьких воріт у павільйонах кіностудії в Мюнхені.

Протягом професійної діяльності Біллі Вайлдер став одним із найтитулованіших кінематографістів світу. Загалом він був номінований на премію Американської кіноакадемії 21 раз. Режисер здобув шість конкурсних статуеток «Оскар» та почесну премію імені Ірвінга Тальберга за видатний продюсерський внесок у розвиток кіновиробництва.

Його роботи також відзначені нагородами Британської академії кіно і телевізійних мистецтв (BAFTA) та Гран-прі першого Каннського кінофестивалю (1946) — нагородою, що передувала «Золотій пальмовій гілці» (за фільм «Втрачений вікенд»).

Вайлдер продовжував знімати кіно до початку 1980-х. Він помер 2002 року в Лос-Анджелесі у віці 95 років.