Федоров під пресом, кухонна революція в Росії та запалення на західних кордонах

Цей тиждень ми напевно запам’ятаємо назавжди. Він розпочався варварським російським ударом по Києво-Печерській лаврі, продовжився історичним відкриттям першого переговорного кластеру України з Євросоюзом та самітом G7, де Трамп нібито вперше припустив, що Росія може програти війну. Далі перелік знакових подій поповнився безпрецедентними українськими атаками по Москві, а завершився парадом відмов українських політиків та дипломатів від польського ордена Білого Орлана знак протесту проти рішення Кароля Навроцького відібрати орден у Володимира Зеленського, а по факту — в українського народу.

Атаки на НПЗ біля Москва та повернення орденів  спровокували вибух мемотворчості, яка багатьом, сподіваюсь, принесла дорогоцінні хвилини перепочинку. В мене не склалося, бо ситуація у рідному прифронтовому місті не дуже сприяла. Але тут безцінним помічником знову виявився український ютуб. Особисто мені він здається таким собі вікном у нормальність. Не для того, щоб подивитися на життя без жертв та руйнувань. А щоб переконатися, що навколо купа адекватних людей, які попри морок вже якогось світового масштабу продовжують робити свою справу.  

Почнемо з реформи військової служби в Україні, представленої Міністерством оборони. З цієї нагоди міністр оборони Михайло Федоров вийшов із першими великими інтерв’ю на посаді — спочатку на ТСН, а потім на каналі журналіста Сергія Пейчева Pressing.

— Це як робити операцію на серці, коли в тебе не вистачає обладнання, а ще немає світла та немає правильних ін’єкцій.  Але тобі потрібно це робити, щоб серце не зупинилося, — охарактеризував Федоров в інтерв’ю на ТСН умови, в яких відбуватиметься армійська реформа.

— І в принципі ти ніколи не мріяв стати хірургом, — додав журналіст Євген Плінський.

— Це м’яко кажучі — не мріяв, — відповів Федоров.

В обох інтерв’ю міністр по пунктах відповів на купу запитань про реформу, українську зброю, корупцію, закупівлі, нечесну конкуренцію, відносини з Сирським, Ілона Маска, подальші воєнні плани України тощо. Відео варто подивитися обидва, бо хоч і розмовляли наче про одне й те саме, але деталі та настрої різні. Не те щоб на каналі Pressing гостя пресували — розмова була так само компліментарна, як і на ТСН. Але було  більше вольностей.

— То що у Криму буде, весело? — спитав Сергій Пейчев у гостя.

— П…ец буде, — пообіцяв той.

Інтерв’ю на ТСН за 5 днів подивилися близько 127, 8 тисяч глядачів, а на «Пресінгу» — аж 658, 5 тисяч за чотири дні.

Вислухавши першоджерело, можна переходити до критики. Тут незамінною виявилася Власта Лазур, яка разом з командою Свобода Live на «Радіо Свобода» та токшоу «Новий відлік» на Суспільному запропонували теж обговорювати реформу.

Гості обох проєктів говорили про нові контракти на військову службу, зарплати військових, терміни служби і, головне, справедливість, з якою, на думку багатьох українців, у реформи є серйозні проблеми. 

Промовистим моментом стало те, що в обох випадках представники Генштабу та навіть автора реформи - Міноборони, попри запрошення, не знайшли можливості взяти участь у обговоренні. Військові, які долучалися онлайн чи особисто  — знайшли, а чиновники — ні. Оце дуже прикро.

До речі, військовослужбовець та засновник фестивалю «ВиделкаFest» Сергій Гнезділовпоскаржився саме на погану комунікацію команди Міноборони, а не на умови реформи.

— Дуже крива комунікація Міноборони, максимально. Не знаю, що в них там відбувається, але це просто штанга, тому що є, наприклад, чудова ініціатива з продовження повернення з СЗЧ на 100 днів. Я б на їхньому місті випустив це як першу новину, щоб з початку її обговорили. (Щодо реформи), я бачу плюси. Зрозуміло, що по відношенню до військовослужбовців, які сьомий чи восьмий рік, це не зовсім виглядає як справедливість, але врешті решт давайте чесно подивимося один одному в очі та спитаємо — чи вимагали ми цієї справедливості, чи вимагали цих термінів служби. І скільки нас було, — сказав Гнезділов та додав, що, на його думку, врешті решт система рухається  до того, що громадяни «стануть рівними не тільки у правах, але й у обов’язках».

Свобода Live за шість днів подивилися майже 98 тисяч разів, та «Новий відлік» за два дні — трохи менше 20 тисяч.

Думки військових про реформу від Міноборони зібрав також Bihus.info. Авторка Ірина Кравчук відразу попередила, що буде шукати баланс та конструктив, а не складати колекції з хейтерів чи прихильників влади. З задачею вона впоралася, за що менш ніж за добу отримала вже 40,5 тисяч переглядів.

Обговорення наслідків українських ударів по Москві та загострення україно-польських відносин конкурували між собою як за кількістю відео, так і за цікавістю думок, що висловили експерти. Я так і не визначилася, яка тема у підсумку перемогла, тому готова розділити між ними почесне звання тематичного лідера.

З приблизно мільйона видео щодо Москви запам’яталися інтерв’ю з журналістом-розслідувачем Христо Грозевим на 24-му каналі і бесіда надзвичайного та повноважного посла Валерія Чалого з керівником аналітичного центру “Ділова столиця”  Вадимом Денисенком на Liganet.

Назагал я намагаюся відео 24 каналу обходити манівцями, адже погано переношу капслок у назвах відео, які на цьому майданчику звучать на кшталт «ТЕРМІНОВО! Путін здох»  або просто «НЕ ПОВІРИТЕ, тут таке».  Грозев змусив заплющити очі на заголовки, бо його інтерв’ю давно не траплялися. А тут розслідувач говорив про те, як війна на російській території, зокрема удари по Москві та замахи на представників російської військової верхівки,  впливає на ситуацію. Зокрема, чи провокує це міжусобицю у Кремлі і чи призведе до заколоту. 

— Генерала Алескєєва (замах на нього був здійснений у Москві у лютому. — прим. авт) можна назвати яструбом, представником клану, який за можливости забрав би владу та прагнув військової перемоги Росії. Він був небезпечний і тому став важливою ціллю для української розвідки. Так, він вижив, але за нашою інформацією, стан його здоров’я не дозволяє йому очолити заколот яструбів.  Хороша новина, що ми не бачимо яскравих представників яструбів. Бачимо багато генералів, які на кухнях кажуть, що якби вони могли скинути Путіна, то закінчили би війну у Польщі. З іншого боку бачимо набагато більше матеріально забезпечених і можна сказати розумних генералів ФСБ та СВР, які готові за певних обставин допомогти народові скинути Путіна. Не називатиму їхні імена, бо моя особиста надія, що у них щось вийде, — сказав Грозєв. 

Відео за п’ять днів подивилися аж 708 тисяч глядачів.

Чалий та Денисенко теж аналізували наслідки ударів по Москві, згадували про «тертя» між різних гілок Кремля, з’ясовували,  хто та що може вплинути на позицію російського диктатора тощо.

— Якщо ми говоримо про  удари по Москві як про військову історію, то це великі тактичні перемоги України, які подекуди переходять на тактичний рівень, але до стратегічного перелому ще далеко. Якщо про психологічний рівень, то це з моєї точки зору набагато важливіше. Де-факто з початку 2026 року ми можемо говорити про велику, повзучу кухонну революцію, яка відбувається всередині російського суспільства. Коли величезні маси почали переходити з розряду лоялістів чи байдужих до латентної опозиції. Вони починають розуміти, що Путін веде їх кудись не туди. Це тектонічний зсув, який відбувається зараз, — сказав Денисенко.

Валерій Чалий в цілому погодився з цією думкою, хоч і зауважив, що не такий оптимістичний.

За добу відео подивилися майже 22 тисячі разів.

Перетравити події навколо польського ордена Білого Орла допоможуть одразу декілька відео. По-перше, бесіда народного депутата Миколи Княжицького з філософом, дисидентом та одним із засновників Української Гельсінської групи Мирославом Мариновичим. По-друге, розмова Юлії Бориско з військовслужбовцем та головним редактором «Історичної правди» Вахтангом Кіпіані на каналі «Жовті кеди», та  інтервʼю з 99-річним ветераном СС Галичина Зеноном Врублевським на каналі “Бомбардир”.

Врублевський — один з двох останніх живих воїнів дивізії СС Галичина, українського військового формування у складі військ нацистської Німеччини, яке існувало в останні роки Другої світової.

Здається, більшості українців може й досі подурніти від однієї назви підрозділу, бо ненависть до нацистів закарбована в нас генетично. Але ризикну припустити, що та сама більшість майже нічого про СС Галичину, окрім назви, і не знає. Хоча потрібно запам’ятати лише два історичних факти: Нюрнберзький процес 1945 року не знайшов доказів військових злочинів підрозділу — «Галичина» не брала участь у каральних операціях нацистів. А на співпрацю з нацистами українці пішли з надією звільнити хоч частину України від більшовиків. Хоча ні, є ще третій обов’язковий факт для розуміння їхньої мотивації: окуповані українські території совєти завжди перетворювали на одну суцільну Бучу.

Зенон Врублевський, якому на момент мобілізації було 16 років, добре пам’ятає події, дати, імена. Він не має сумнівів, чи правильний вибір зробив. З його спогадів зрозуміло, чому так. 

Окрім Врублевського, у розмові брав участь літописець дивізії Ігор Іваньков. Він додав довідкової інформації та узагальнив розповідь.

Відео, без сумніву, є історичним документом, яким би не було ставлення до дивізії, УПА, частиною якої згодом стали вцілілі бійці «Галичини» та взагалі визвольного руху.

— В роки Другої світової українці опинялися по різні боки барикад і вирішували задачі, справи, проблеми інших країн, інших режимів. І тому як би зараз важко не було, ми маємо цінувати те, що ми б’ємося у своїх інтересах, а не когось іншого, — підбив підсумки автор каналу Роман Бебех.

Від себе додам, що свої інтереси — це, зокрема, і своя історія. У світлі останніх катаклізмів в україно-польських відносинах це стало ще важливіше.

Інтерв’ю на «Бомбардирі» подивилися за 3 дні понад 116,3 тисячі глядачів.

Княжицький та Маринович говорили, зокрема, про причини загострення у відносинах з Польщею, а заразом і з деякими іншими нашими сусідами.

— Я цілковито переконаний, що справа у тому, що Україна набула суб’єктності, а через те втрачають сенс певні установки, які були століттями у Польщі. А саме місія на схід. «Схід примітивний, нерозвинений, наша місія — підняти його, а вони за це будуть вдячні і приймуть нашу версію історії». Це, фактично, постколоніальний синдром. Ви звернить увагу, який абсцес, яке запалення ми маємо на усіх наших західних кордонах. Польща, Угорщина, Словаччина. Слава богу, до Румунії у такому вигляді не дійшло, — сказав Маринович.

— Ну відносно, це могло статися, там ледь не переміг ультранаціоналістичний проросійський лідер, — зауважив Княжицький.

— Всі вони мають проблему, вони не звикли до суб’єктності України. Якщо їм раніше треба було вирішити якесь питання, вони йшли до Москви, чи до Варшави, чи до інших столиць. А тут вони повинні вирішувати справи з Києвом на рівноправних основах. Це суперечить їхнім стереотипам, — підбив підсумки Маринович.

Здається, українському суспільству доведеться ще усвідомлювати, що російсько-українська війна є значно більшою за визвольну боротьбу від однієї тільки Росії.  

Відео за два дні подивилися 3,3 тисячі глядачів. Дарма так мало

А наостанок — цитата з розмови Бориско та Кіпіані для оптимізму (звісно, обережного) та заохочування подивитися усе інтерв’ю, бо воно того варте.

— Є фраза, яку казав наш мовознавець Юрій Шевельов. 1954 рік, есей «Москва, Маросейка»: «Три найстрашніші вороги українського відродження — Москва, провінціалізм і комплекс кочубеївщини».  Кочубей зрадив Мазепу, тобто це фактично про зрадництво. Скільки сенсу зараз у цих словах? — спитала Юлія Бориско гостя.

— Мені здається, в останні роки Україна перестала бути такою провінційною, якою вона була. Ми трансенди, тобто Україна створює для світу певні тенденції, способи поведінки та самозбереження, які інші країни можуть тільки уявити. Це вже неактуально, як було раніше. Нам не страшний Трамп, Орбан чи європейська бюрократія. Ми можемо викручувати їм руки, коли нам потрібно. Більш вдало, менш, це інша історія. Очевидно, є ще провінційні комплекси, які формувалися роками, але ми долаємо. А що до зрадництва — так, актуально. Це перестане бути актуальним тоді, коли більшість членів суспільства відчують себе українцями. Різними, але українцями, — спрогнозував Кіпіані.

Менш ніж за добу інтерв’ю подивилися понад 17,6 тисяч глядачів.