Пекло в смартфоні: як збувся найвідоміший прогноз Жана-Поля Сартра

У цей день, 21 червня 1905 року народився французький філософ і письменник Жан-Поль Сартр — людина, якій вдалося сформулювати одну з найвідоміших і водночас найбільш неправильно зрозумілих фраз ХХ століття: "Пекло — це інші". Минуло понад 80 років від прем'єри п'єси "За зачиненими дверима", але світ, схоже, лише зараз по-справжньому зіткнувся з тим, про що він попереджав. Соцмережі перетворили кожного на учасника безкінечного публічного спектаклю, де лайки стали оцінками, підписники — суддями, а репутація — валютою. Чому Сартр фактично передбачив епоху Instagram, TikTok і культури скасування та в чому він усе ж таки помилився?

Чому Сартра всі неправильно зрозуміли

Фраза "Пекло — це інші" давно живе власним життям. Її використовують, коли скаржаться на колег, сусідів, родичів або людство загалом. За десятиліття вона перетворилася на універсальний мем про втому від людей і нібито мізантропію її автора. Однак сам Жан-Поль Сартр вкладав у ці слова зовсім інший зміст.

Знаменита репліка звучить у фіналі п'єси "За зачиненими дверима" (Huis Clos), прем'єра якої відбулася в Парижі 1944 року. За сюжетом троє померлих опиняються в кімнаті, яка має стати їхнім пеклом. Там немає ані вогню, ані катів, ані традиційних атрибутів потойбічного покарання. Спочатку герої навіть дивуються: де ж тортури? Лише згодом вони розуміють, що приречені вічно перебувати поруч одне з одним, постійно бачити себе очима інших і більше ніколи не мати можливості втекти від чужих суджень.

Саме тому Сартр не стверджував, що люди за своєю природою є злом. Навпаки, він говорив про небезпеку ситуації, коли особистість починає повністю залежати від того, як її сприймають інші. У своїй головній філософській праці "Буття і ніщо" він описував це через поняття "погляду Іншого". Коли на нас дивляться, ми перестаємо бути лише собою і водночас стаємо об'єктом чужої оцінки. Інші люди створюють наш образ, який не завжди збігається з тим, ким ми себе вважаємо.

Пізніше Сартр був змушений окремо пояснювати свою знамениту фразу. Він наголошував, що мав на увазі не ненависть до людей, а залежність від їхніх суджень. Якщо стосунки між людьми викривлені, якщо вони побудовані на страху, осуді чи прагненні контролювати одне одного, тоді справді можуть перетворитися на пекло. Але проблема полягає не в самих людях.

У цьому і полягає головний парадокс сартрівської думки. Людина потребує інших, щоб пізнати себе, але водночас ризикує втратити себе, якщо дозволить чужим оцінкам повністю визначати власну цінність. Пеклом стають не люди як такі, а момент, коли ми більше не можемо самостійно відповісти на запитання: хто ми є насправді. Саме ця ідея, сформульована понад вісімдесят років тому, сьогодні звучить напрочуд сучасно.

Соцмережі створили глобальну кімнату Сартра

Коли Сартр писав "За зачиненими дверима", він навряд чи міг уявити світ, у якому мільярди людей добровільно виставлятимуть своє життя напоказ. У 1944 році його "пекло" складалося лише з трьох людей, замкнених в одній кімнаті. У XXI столітті ця кімната виросла до масштабів планети.

Сьогодні людина майже постійно перебуває під чиїмось поглядом. Соціальні мережі перетворили спостереження за іншими та демонстрацію себе на повсякденну практику. Ми публікуємо фотографії відпочинку, розповідаємо про свої досягнення, ділимося думками й водночас уважно стежимо за реакцією аудиторії. Лайки, коментарі, перегляди та кількість підписників стали своєрідними цифровими маркерами суспільного схвалення.

Саме тому багато сучасних дослідників проводять прямі паралелі між концепцією сартрівського "погляду Іншого" та механікою соціальних мереж. На їхню думку, цифрові платформи створили середовище, де людина майже безперервно оцінює себе через реакцію інших користувачів. У результаті формується не лише реальна особистість, а і її публічна версія — образ, який постійно потребує підтвердження з боку аудиторії.

Американська соціологиня та професорка Шеррі Теркл, яка десятиліттями досліджує вплив технологій на людину, звертає увагу на інший аспект проблеми. У своїх роботах вона пише, що цифрове середовище створює ілюзію постійного зв'язку з іншими людьми, але водночас посилює залежність від зовнішнього схвалення. Люди дедалі частіше конструюють власну ідентичність через реакції аудиторії, а не через внутрішнє розуміння себе.

У цьому сенсі сучасна людина дедалі більше нагадує героїв Сартра. Вона постійно бачить себе очима інших. Чи достатньо успішна її кар'єра? Чи цікаве її життя? Чи правильні її погляди? Відповіді на ці питання дедалі частіше шукаються не всередині себе, а в реакціях оточення.

Парадоксально, але технології, які мали дати людям більше свободи для самовираження, одночасно посилили залежність від чужої думки. Якщо для героїв Сартра джерелом тривоги були двоє співрозмовників у замкненій кімнаті, то сьогодні роль такого "Іншого" можуть виконувати сотні, тисячі або навіть мільйони незнайомців. І саме тут філософія французького екзистенціаліста починає звучати напрочуд сучасно.

Культура скасування як новий різновид пекла

Якщо соцмережі перетворили весь світ на велику кімнату Сартра, то культура скасування стала одним із найяскравіших проявів того, як працює "погляд Іншого" у цифрову епоху.

За життя французького філософа репутація людини також залежала від думки оточення. Однак у XXI столітті будь-яке висловлювання, фотографія чи допис можуть залишатися в інтернеті роками, а іноді й десятиліттями. Помилка, зроблена в минулому, здатна раптово повернутися та вплинути на кар'єру, суспільний статус або особисте життя людини.

Дослідники культури скасування зазначають, що її прихильники часто розглядають публічний осуд як інструмент суспільної відповідальності. Водночас критики наголошують на іншій проблемі: людину нерідко починають визначати через один вчинок або одну фразу, ігноруючи можливість змінитися, переглянути власні погляди чи визнати помилки.

Саме тут і виникає несподіваний зв'язок із філософією Сартра. Однією з центральних ідей екзистенціалізму була свобода людини постійно переосмислювати себе. Сартр вважав, що особистість не є чимось завершеним раз і назавжди. Людина формується через власні рішення та вчинки протягом усього життя.

Проте в цифровому середовищі часто працює інша логіка. Варто одному образу закріпитися в суспільній свідомості, і він починає жити окремо від реальної людини. У такому випадку особистість стає заручником власної репутації — саме того механізму, про який попереджав французький філософ ще в середині минулого століття.

Американський філософ і дослідник цифрової культури Майкл Лінч звертає увагу, що сучасне інформаційне середовище дедалі частіше заохочує людей оцінювати інших через спрощені ярлики та публічні образи, а не через складність їхнього реального досвіду. У результаті суспільна оцінка може виявитися впливовішою за саму людину.

Парадоксально, але технології, які обіцяли дати кожному голос, одночасно створили новий страх — бути неправильно зрозумілим або назавжди зафіксованим у чужому уявленні. Для Сартра це був один із найнебезпечніших сценаріїв втрати свободи. Адже справжнє пекло починається не тоді, коли нас критикують інші, а тоді, коли ми більше не можемо вирватися з образу, який вони для нас створили.

Як алгоритми зробили нас залежними від чужого погляду

У п'єсі Сартра джерелом дискомфорту були інші люди. Саме їхні погляди, оцінки та судження поступово перетворювали співрозмовників на в'язнів власних образів. Проте у XXI столітті між людиною та суспільством з'явився новий посередник — алгоритм.

Щоранку мільярди користувачів відкривають соціальні мережі, але бачать не реальний світ, а його персоналізовану версію. Алгоритми вирішують, які новини з'являться у стрічці, чиї дописи отримають більше уваги, а які залишаться непоміченими. Вони аналізують поведінку користувачів, їхні вподобання та взаємодії, щоб показувати контент, який із найбільшою ймовірністю викличе емоційну реакцію та змусить залишитися на платформі довше.

Саме тому сучасні дослідники дедалі частіше говорять про алгоритмічне підсилення — процес, під час якого цифрові системи не просто відображають інтереси людей, а активно формують їх. Контент, який викликає сильні емоції, обурення або захоплення, отримує додаткову видимість і швидше поширюється серед користувачів.

Ще однією проблемою стали так звані "інформаційні бульбашки" та "ехо-камери". Дослідження показують, що алгоритми часто підсилюють однорідність контенту, демонструючи людям інформацію, яка відповідає їхнім уже сформованим поглядам. У результаті користувач дедалі рідше стикається з альтернативними думками й починає сприймати власну інформаційну реальність як єдину можливу.

Якщо для Сартра людина ризикувала втратити себе через залежність від чужого погляду, то сьогодні до цього додається ще один фактор. Ми дедалі частіше бачимо себе не лише очима інших людей, а й через призму систем, створених для утримання нашої уваги. Алгоритми визначають, які теми нас хвилюватимуть, кого ми вважатимемо авторитетом і навіть які емоції переживатимемо частіше.

У цьому сенсі цифрова епоха пішла значно далі, ніж міг уявити Сартр. Адже тепер роль "Іншого" виконують не лише люди. Частину цієї влади над нашою увагою та самооцінкою отримали безликі алгоритми, які працюють цілодобово й майже непомітно для тих, на кого вони впливають.

Чому Сартр усе-таки помилявся

Якщо читати Сартра буквально, може скластися враження, що інші люди є головною загрозою для людської свободи. Проте досвід останніх десятиліть показує значно складнішу картину.

Парадокс полягає в тому, що людина не може існувати без інших. Ми вчимося говорити завдяки іншим людям, формуємо особистість у взаємодії з ними та шукаємо підтримку саме тоді, коли стикаємося з найбільшими викликами. Те, що в п'єсі "За зачиненими дверима" виглядало як пастка, у реальному житті часто стає умовою виживання.

Особливо наочно це проявилося під час великих криз останніх років — пандемії COVID-19, природних катастроф і війни в Україні. Мільйони українців пережили окупацію, евакуацію та втрату домівок не завдяки самотності, а завдяки підтримці інших людей. Волонтери, благодійні фонди, сусіди та навіть незнайомці стали частиною мережі взаємодопомоги, яка дозволила багатьом вистояти в найважчі моменти.

Психологи давно звертають увагу, що соціальні зв'язки є одним із ключових факторів психологічної стійкості. За даними досліджень, люди, які мають підтримку родини, друзів або спільноти, значно краще переживають стрес, травматичні події та невизначеність. Соціальна ізоляція, навпаки, пов'язана зі зростанням тривожності, депресії та відчуття безпорадності.

Цю думку розвиває американський психіатр і дослідник травми Бессел ван дер Колк. У своїх роботах він наголошує, що відновлення після важких потрясінь майже завжди пов'язане з поверненням до безпечних людських зв'язків. Саме взаємодія з іншими людьми допомагає відновити відчуття контролю над власним життям і повернути довіру до світу.

Саме тому сьогодні дедалі більше дослідників вважають, що Сартр мав рацію лише частково. Проблема полягає не в інших людях як таких. Проблема виникає тоді, коли ми повністю залежимо від їхніх оцінок і дозволяємо чужій думці визначати нашу цінність. У такому випадку інші справді можуть перетворитися на пекло. Але ті самі люди здатні стати джерелом підтримки, солідарності й навіть порятунку.

Можливо, головна помилка Сартра полягала не в тому, що він переоцінив вплив інших людей, а в тому, що недооцінив їхню здатність допомагати одне одному. Адже історія людства показує: у найтемніші часи нас рятує не втеча від інших, а можливість залишатися разом.

Сартр помилився лише в одному. Пекло — це не інші. Пекло — це життя, у якому людина більше не може відрізнити власні думки від чужих очікувань. І якщо філософія ХХ століття шукала відповідь на це питання в театральній кімнаті без вікон, то XXI століття шукає її в екрані смартфона, який ми щодня тримаємо в руках.

Раніше Фокус розбирався, чому роман Джорджа Орвелла "1984", написаний понад 75 років тому, продовжує залишатися актуальним у 21 столітті та які сучасні держави нагадують описану автором Океанію.

Також Фокус розповідав про ще одного автора, чиї твори десятиліттями викликали скандали, заборони та суперечки. Французький письменник Маркіз де Сад увійшов в історію як в'язень Бастилії, автор заборонених книг і людина, чиє ім'я дало назву цілому явищу — садизму. Попри століття, що минули після його смерті, його книги й досі викликають гострі дискусії про межі свободи творчості, цензури та впливу літератури на суспільство.