Іспанія без війська: 2001 рік

Примітка редакції. Іспанія бореться зі своєю армією, прямо як сучасна Україна. Щоправда, там поки що немає війни.

Демонтаж поглинає військові будівлі, йдучи як крізь масло. Роками вони були поховані під графіті. Серед уламків і бур’янів лежать рештки старої військової символіки.

За кілька тижнів іще один військовий комплекс буде знесено, а на його місці збудують доступне житло — 10 700 квартир. Це останні залишки від десятків казарм у мадридському районі Кампаменто. Колись вони, немов бастіон, перекривали підступи до столиці.

Такою вже була франкістська концепція оборони: велетенські збройні сили, позбавлені можливостей діяти за межами країни, погано навчені й оснащені, більше призначені для окупації власної території у боротьбі з примарним внутрішнім ворогом.

У тій армії було мало технологій і багато наказів. Це була повна протилежність нинішній моделі, яка робить ставку на професійні, технологічні та мобільні сили, — де військовослужбовець є фахівцем, що керує системами, аналізує дані, інтерпретує зображення, веде боротьбу в кіберпросторі, працює з програмним забезпеченням, оперує розвідувальною інформацією та пілотує дрони.

– Хоча зрештою, щоб перемогти, доводиться ступити чоботом на землю противника, інакше війну не виграти, як це сталося зі США в Ірані. Не можна перемогти ворога з поширеною впродовж останніх десятиліть ідеєю нульових утрат, — пояснює адмірал Фернандо Гарсія Санчес, начальник Штабу оборони у 2011–2017 роках. — І саме людський чинник дав змогу Україні, крім розроблених нею технологій, уже довгі чотири роки чинити опір Росії. Це воля до перемоги. Не слід забувати, що сенсом існування Збройних сил, подобається це комусь чи ні, є застосування сили.

А Марко Антоніо Гомес, голова Асоціації іспанських військовослужбовців сухопутних військ і флоту (своєрідної подоби профспілки з правом голосу, але без права ухвалювати рішення, яка захищає інтереси 76 000 солдатів і моряків), зазначає:

– Ми, військові, не їздимо світом роздавати мигдаль у цукрі, а виконуємо місії у складних місцях, живемо важким життям. І ніхто не згадує про ветерана, якого у 45 років примусово відправляють додому із 700 євро на місяць і резюме, яке не визнається у цивільному житті.

Від 1940 року і до призупинення військової служби королівським декретом від 2001 року, підписаним прем’єр-міністром Аснаром, лави тієї призовної та неоплачуваної армії щороку поповнювали приблизно 400 000 молодих людей.

Через неї пройшло щонайменше 17 мільйонів чоловіків. Усі призовники були рівними, без привілеїв, незалежно від походження чи становища. Принаймні теоретично саме в цьому полягала перевага такої моделі військової служби: рівність, однаковість, школа патріотів, до якої жінок не запрошували. Водночас її оперативна спроможність дорівнювала нулю, а доступні засоби і системи озброєння були жалюгідними.

Через нестачу техніки ворожий танк на навчаннях міг замінити джип із червоним прапором. Побиті життям гвинтівки CETME робили неконтрольований спуск.

– А бушлат служив п’ять призовів, смердів дезінфектором, розлазився на шматки. Це завжди була армія злиднів, — згадує генерал Фелікс Санс Рольдан, колишній начальник Штабу оборони і колишній директор Національного розвідувального центру.

Він підсумовує:

– Проблема полягала в тому, що нація не сприймала цього солдата серйозно як державного службовця. Для них ніколи не було жодного євро. А ми, офіцери, працювали з тим, що мали. Це була інша модель зі своїми перевагами і недоліками. І нам довелося здійснювати перехід від обов’язкової армії до професійної з тим самим бюджетом, хоча професійна армія незрівнянно дорожча. Професійну армію створили, не бажаючи за неї платити. Що ж… за неї заплатив сам солдат.

– Ви підтримуєте повернення військової служби?

– Ні, не підтримую. Хоча слід сказати, що з професійною моделлю ми виграли в ефективності, але втратили здатність до інтеграції. Я вірю у добровільну модель, і це не означає повернення старої строкової служби. Однак застосування сили в Іспанії ніколи не сприймалося позитивно.

У 1980–1990 роки призовник посідав найнижчу сходинку в суспільстві, але якщо він відмовлявся служити, держава запускала всю свою адміністративну машину, щоб його покарати: його затримували, судили і засуджували як дезертира до тюремного ув’язнення. Таких людей вважали руйнівними елементами.

Перші випадки організованої відмови від військової служби з міркувань совісті в Іспанії датовані ще 1960-ми роками. Це була суміш християнських і лібертарних груп із представниками рухів за незалежність у Каталонії та Країні Басків, вихованих на принципах ненасильства за образом і подобою протестного руху, що розгортався у США проти війни у В’єтнамі і привів до скасування призову Ніксоном у 1973 році.

Цей зародок руху відмовників в Іспанії, який не мав явного керівника і не був контрольований жодною партією — навіть «Народною єдністю» (ісп. Herri Batasuna. — Прим. пер.) в Країні Басків, — мав перетворитися на найбільший у Європі акт мирної громадянської непокори і викликати цунамі, яке від середини 1980-х до кінця 1990-х років знищило військову службу.

Це був довгий шлях, безпрецедентний приклад того, як ціле покоління відмовилося виконувати свої обов’язки перед державою, вважаючи, що вони суперечать його совісті й інтересам. І перемогло. У ті часи зневага до всього військового, за якою тягнулися відлуння Громадянської війни, диктатури і спроби перевороту 23 лютого, була величезною.

На референдумі щодо НАТО у 1986 році проти вступу вже проголосували сім мільйонів людей — приблизно 40% виборців. Саме там народилася «Об’єднана ліва» і набрав сили антимілітаризм.

– А в Країні Басків, Наваррі та Каталонії перемогло «ні», — наголошує професор Фернандо Мендіола, який за відмову від військової служби провів 15 місяців у старій в’язниці Памплони, уже знесеній і перетвореній на Парк непокори. У цьому самому місці Мендіола так описує результат боротьби руху відмовників.

– Це була перемога. Ми домоглися скасування військової служби, ми перемогли, але не усвідомили, чого досягли, і все зійшло нанівець. У будь-якому разі нам удалося вступити у протистояння з державою і перемогти її. Ненасильницька громадянська непокора є інструментом, який сьогодні можна було б використати проти дедалі сильнішої мілітаристської динаміки, — впевнений Мендіола.

То чи є Іспанія антимілітаристською країною? У Мадриді відповідає його товариш по боротьбі Хуан Карлос Роїс, адвокат і активіст антимілітаристського руху:

– Ні, Іспанія — радше антивоєнна країна. Тут існує виразне неприйняття війни, але антимілітаризм іде далі за скасування військової служби. Він прагне, щоб армій не існувало, а кризи розв’язувалися іншим способом. Політики в Іспанії шанують військових, вкладають мільярди в озброєння, але мало знають про інші альтернативи.

Начальник Штабу оборони у 2008–2011 роках і колишній кандидат від «Подемос» (Podemos) Хосе Хуліо Родрігес наводить своє визначення мілітаризму:

– Це використання озброєння як економічного активу. І в нинішній ситуації, коли військовий бюджет є найбільшим в історії, процвітаючий військово-промисловий комплекс знову забув про солдатів, які сьогодні є професіоналами. Якщо хочеш залучити найкращих, їм потрібно платити. А грошей на стіл так ніколи і не поклали. Повернення військової служби немислиме, але якщо йдеться про добровільну і оплачувану модель, тоді це вже інша розмова, і таку модель доведеться вивчити.

Ті примусові призовники не мали ні з ким воювати. Іспанію століттями ніхто не захоплював, вона не брала участі ані у світових, ані у колоніальних війнах і не входила до НАТО. Вона не мала ворогів.

– Ми більше любили вбивати одне одного, як під час карлістських воєн і Громадянської війни, — пояснює політолог і активіст антимілітаристського руху Рафаель Ахангіз. Його надзвичайно важлива докторська дисертація, захищена у 2001 році, присвячена завершенню епохи військового призову у Європі.

У тих казармах пізнього франкізму і перехідного періоду деякі призовники навчилися читати, інші отримали водійські посвідчення, а одиниці — основи якоїсь професії.

Це зазначає і Нарсісо Мічавіла, електоральний соціолог і відставний командир артилерії:

– Як молодий офіцер я бачив, що та військова служба об’єднувала суспільство, але це не є сенсом існування армії. Це не її місія. Армія також не повинна бути дитячим садком, куди відправляють перевиховувати підлітків, або школою патріотів. Жодна з причин існування тієї військової служби не є причиною існування сучасної армії — ані за її метою, ані за функцією. Сенс існування армії полягає в обороні, якщо на тебе напали. Але в нашій країні ніхто не усвідомлює загрози. Про це не говорять.

– Чому?

– Тому що це не приносить голосів. Політики про це не згадують, акуратно обходять тему. Військова тематика настільки мало цікавить партії, що навіть Центр соціологічних досліджень не згадує її у своїх опитуваннях.

Державна соціологія дійсно не досліджує це питання з 2017 року, але це робить для найпопулярнішої газети EL PAÍS компанія соціологічних досліджень 40dB. Її директорка Белен Баррейро наводить дані опитування 2025 року про загрози, у якому щодо можливості відновлення військової служби в Іспанії подано такий аналіз.

– 35,2% підтримують її повторне запровадження, 57,7% виступають проти, а 7,1% не визначилися. За статтю військову службу підтримують 38,9% чоловіків проти 31,9% жінок. За віком найвищий рівень підтримки спостерігається серед людей віком від 35 до 44 років — 41,3%, за ними йдуть люди віком від 18 до 24 років — 37%. Найнижчий показник зафіксовано у групі від 55 до 64 років — 32,2%. «Голос» (ісп. Vox) є єдиною партією, серед виборців якої прихильників повернення строкової служби більше, ніж противників: 58,6% підтримують її, а 38% виступають проти, — відповідає Баррейро.

Чи хоче «Голос» повернення обов’язкової військової служби? Офіційної відповіді від політсили Абаскаля досі немає. Однак депутат від цієї партії й генерал у відставці Альберто Асарта висловлює свою думку під час розмови в Конгресі.

– Я не вважаю військову службу ані доцільною, ані необхідною. Хоча… вся наша молодь, юнаки й дівчата, з огляду на реальні загрози, мала би проходити підготовку — вже не військову, а підготовку до служіння Іспанії. Жити поруч із людьми з іншим досвідом і ділити з ними намет. Вилізти кожному зі своєї шкаралупи. Така підготовка цінностей залишилася б на все життя. Три місяці — це ніщо у твоєму житті. Моє запитання: чи були б ці молоді люди сьогодні готові померти за Конституцію? — питає Асарта.

Всупереч думці генерала Асарти, переважна більшість колишніх призовників строкової служби майже нічого не навчилася під час служіння Іспанії. Це була армія, яка не мала сенсу, хоча ідеологічна обробка, яку вони проходили щонайменше впродовж 12 місяців, відігравала ключову роль у прищепленні їм сексистського, ієрархічного й авторитарного уявлення про націю.

Громадянські права ніколи не визнавалися в казармі. І це попри спроби «Управління захисника солдата» боротися із цим за допомогою своїх скарг — організації, створеної у 1988 році групою молодих прихильників Адольфо Суареса.

Письменник Антоніо Муньйос Моліна, який у 1995 році опублікував документальну повість «Військовий запал», що стала жорстким «Я звинувачую» на адресу військової служби, описує на її сторінках єдину користь строкової служби, яку він проходив наприкінці 1970-х: «Мистецтвом, якого ми мали навчитися, було не мистецтво миттєвої покори і не жорстокої конкуренції, а тонке, хоча й зовсім не героїчне мистецтво ухиляння або дії з ухиляння».

Сьогодні, вже через 30 років, під час прогулянки мадридським районом Ретіро Муньйос Моліна пояснює: «Це був замкнений світ, який був корисним для мене з погляду оповіді, адже мав власний простір і власну мову — мову злочинності й маскулінності, яка відображала те, як у цій ізольованій від світу території ти поступово перетворювався на грубіяна і сексиста. Іноді мені сниться, що я повертаюся на військову службу, і це завжди кошмар».

А потім, у березні 2001 року, цей поганий сон раптово закінчився. Строкова служба луснула, мов мильна бульбашка. Без промов і декларацій. Після двох століть існування в уявленні про «озброєну націю», успадкованому від революційної Франції, усе вирішилося за лічені дні.

Її ліквідували навіть на півтора року раніше, ніж передбачала Народна партія під час голосування за уряд у 1996 році. Усі поспішали. Це була неначе гаряча картоплина. Лише Соціалістична партія певний час мляво виступала проти військових як професії — вона не хотіла бачити в державі «армію найманців».

Але щойно процес було запущено, соціалісти також почали тікати від строкової служби, як від вогню.

Бо підтримувати її — означало втрачати голоси.

Далі буде.