Путін забрав у росіян те, за що вони пробачали йому все

Чорне небо пожеж над Москвою тепер назавжди залишиться однією з головних ілюстрацій російсько-української війни. І ці пожежі запам’ятаються самим росіянам значно більше, ніж будь-які інші події останніх дванадцяти років. Більше, ніж помпезне «приєднання» Криму. Більше, ніж вторгнення 24 лютого. І навіть більше, ніж пожежа над Санкт-Петербургом.

Бо незахищена Москва – навіть якщо чорне згарище поки що обмежується далекою Капотнєю, про яку більшість мешканців російської столиці згадує хіба тоді, коли треба обговорити «як вони там живуть», – це майже тваринне відчуття дефіциту безпеки для всієї країни. В Москві за визначенням не має бути «нічого такого»: якщо «щось таке» відбувається – це перший симптом хвороби для всієї країни, це демонстрація того, що жити стає небезпечно будь-де в Росії.

Путін і сам це прекрасно розуміє. Для посилення свого впливу й перехоплення влади чекісти використовували війну на Кавказі – і справжній мандат на «наведення порядку» отримали саме на тлі вибухів будинків у тих самих спальних районах Москви, у «колективній Капотні». Ну а після захоплення заручників у театральному центрі на Дубровці Путін взагалі міг робити і на Кавказі, і з власним населенням (насамперед немосковським, до речі) все, що йому заманеться. Він завжди використовував будь-яку небезпеку, будь-яку ескалацію для посилення авторитаризму та «мʼякого переходу» в тоталітаризм. Тут найбільш дієвим інструментом стала навіть не чеченська, а саме українська війна.

От тільки парадокс ситуації в тому, що тоді, у 1999 році, коли вибухали московські будинки у Богом забутих Печатниках та на Каширському шосе, Путін міг як створити дефіцит безпеки, так і продемонструвати, що бажана стабільність відновлюється – варто тільки довіритися сильним рукам учнів «залізного Фелікса». Тепер цей кран відкриває вже не він. Що, звісно, він може протиставити цим ударам? Ніякий удар по Києву чи Одесі, ніяке захоплення чергового міста на Донбасі не поверне москвичам – а отже і всім росіянам, які звично озираються на Москву, – відчуття впевненості у завтрашньому дні. Виходить, що Путін у 2000 році подарував їм це відчуття безпеки, чекістами ж раніше і знищене, а у 2026 році відібрав.

Путін з його манією конструювання пасток зараз потрапив у чергову – вже для самого себе. Він не бажає завершити російсько-українську війну, бо може побоюватися остаточного краху власного імперського проєкту – не кажучи вже про повернення з фронту майже мільйонної бандитської армії найманців, проти розгулу якої можуть виявитися безсилими його силовики. І він не може довго воювати, бо продовження ударів по Москві – насамперед по Москві, звичайно, – зруйнує сам імідж російської диктатури та її гарантій суспільству. Виходить, що за будь-якого з варіантів Путін пожирає сам себе.

І тут ми повертаємося до вічної російської надмірності, до нездатності вчасно зупинитися. Сила великої держави насправді – не у застосуванні сили, а в перспективі застосування сили: тоді й залишається відчуття, що якщо Голіаф тільки замахнеться, може відбутися непоправне. Та навіть якщо сила застосовується, а жаданого результату швидко не отримали, також існує варіант припинення війни – і тоді зберігається ілюзія, що насправді не всі сили й ресурси були застосовані, що це була просто блискавична спецоперація, а от якби розпочалася справжня довга війна – ось тоді ви б побачили Голіафа з усіма його можливостями. Та навіть якщо ти продовжуєш довше і нічого не досягаєш – то також можеш зробити паузу хоча б для того, щоб зберегти якщо не престиж, то хоча б економічні перспективи (що, зрештою, і зробив Дональд Трамп з Іраном).

Путін не зробив ані першого, ані другого, ані третього. Він напав, він не зупинився після провалу бліцкригу, він не зупинився навіть тоді, коли стало ясно, що війна поступово руйнує і з’їдає його економіку. Він дочекався ударів по Москві – і все одно не заспокоюється. Він надмірно вірить навіть не у власні рішення, а в час, вірить, що якщо тупо битися головою об стінку багато років поспіль, можна буде побачити підкорену Україну і «справжню» Російську імперію.

Можна. Але тільки у власній голові, що починає грати свою музику після такої кількості безумних ударів. У реальності існують спалений московський завод, удари по Росії, майже відірваний Крим і війська, які на п’ятий рік війни продовжують воювати на Донбасі. І навіть якщо уявити, що в нього ще надовго вистачить ресурсів і можливостей битися головою о стіну – нічого іншого, окрім цих ударів, вже просто не буде.