Україна – це останній тест на надійність Сполучених Штатів

Заступник редактора і провідний аналітик впливової американської газети The Washington Post Девід Ігнатіус надрукував матеріал «Is this a «turning point» in the Russia-Ukraine war? I answered your questions» (Чи є це «поворотним моментом» у війні між Росією та Україною? Я відповів на ваші запитання).

Девід Ігнатіус зазначив: «Я думаю, що блискуче використання Україною технологій, яке я намагаюся зафіксувати з кінця 2022 року, дозволило їм вижити в цій війні, де виживання – це свого роду перемога. Але я думаю, що людям слід бути обережними, оголошуючи про переломний момент або кажучи, що з Росією покінчено. Росія (на жаль) довела свою здатність бути «армією, що навчається», яка бачить найрозумніші українські інновації у війні безпілотників та радіоелектронному протистоянні та копіює їх. Я сподіваюся, що технологічна майстерність України змусить навіть Путіна побачити, що цю війну «не можна виграти» – і змінити курс. Але я не думаю, що він нині готовий до цього».

До цього не готовий не тільки Путін, але і його політичний спаринг-партнер Трамп. «Геополітичні гойдалки», які президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп постійно влаштовує Україні, показують високу вразливість держав, що поклалися на допомогу Америки. Це свідчить про те, що їхня безпека та стабільність критично залежать від конкретної політичної фігури, яка зараз очолює Білий дім.

Бо якщо США не здатні захистити державу, якій гарантували свою підтримку, або піддадуться втомі, інші союзники та противники (зокрема, у Тайванській протоці чи на Близькому Сході) розцінять це як капітуляцію американської надійності, що зруйнує всю глобальну архітектуру безпеки.

Війна в Україні стала головною віхою в житті Путіна. Геополітичний вампір енергетично підживлюється стражданнями інших. І йому здається, що довгожданий приз – підкорення Української держави, вже близько. Ще трохи натиснути і Україна сама впаде йому до ніг.

Путінські терористичні армійські генерали та високопоставлені головорізи з ФСБ постійно звітують йому про те, що він вже перемагає, тільки потрібно ще трохи напружитися. А президент Сполучених Штатів Дональд Трамп виявляє до нього повагу, якої так наполегливо шукає диктатор.

Війна дозволяє Путіну посилити репресії в Російській Федерації. Йому подобається, що Московія покірно терпить усе, що б він там не робив, а якою є ціна для Росії всього цього кривавого безумства на чужій землі, немає для кремлівського фюрера ніякого значення.

Він не збирається закінчувати війну в Україні, оскільки повоєнні проблеми, котрі можуть виникнути після досягнення перемир’я, зможуть змести путінський злочинний режим.

Але ситуація є такою, що мир між Росією та Україною – це полічена фантазія, доки правитель Московії не визнає саме право іншої сторони на існування. Захід вкрай помиляється, намагаючись встановити мир між тим, хто хоче вбити Українську державу, і тим, хто не збирається цього допустити.

Набагато продуктивнішою є інша стратегія: допомогти стороні, на яку напав ворог, перемогти свого противника і таким чином стримати агресора та заморозити конфлікт.

Сьогодні українці платять страшну ціну за свою свободу. Ще в жодного європейського народу не було такого тернистого шляху до об’єднаної Європи. Та це ціна за прагнення долучитися до вільного і справедливого світу, за право жити в мирі, самостійно керувати своїми внутрішніми і зовнішніми справами та вирішувати, яким буде твоє майбутнє.

У диктатора Путіна немає абсолютно жодних виправдань для вторгнення в Україну, його так звані «причини» – це шовіністичні фантазії, виправданнями яким у нього слугує реваншистський імперіалізм. Психопатія кремлівського маніяка, садизм та розлад особистості з відсутністю емпатії тотожна психопатії Гітлера.

І це не просто поганий характер Путіна, а серйозний розлад хворої особистості, що впливає на всю поведінку та викривлене сприйняття навколишнього світу. Володар Росії виділяється безсердечністю, бездушністю, маніпулятивністю, гіперболізованою брехливістю, безпринципністю, граничним егоцентризмом, відсутністю почуття провини та каяття, імпульсивністю, агресивністю та патологічною схильністю до насильства. Що в результаті сформувало модель путінської поведінки «агресор – жертва».

Модель поведінки Путіна «агресор–жертва» базується на психологічній та пропагандистській стратегії, де реальний агресор систематично представляє себе як «об’єкт нападу» для виправдання своїх злочинних терористичних дій в Україні.

Ця легітимізація через «загрозу» передбачає, що агресія подається як «превентивний удар» або «самооборона». Так повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року виправдовувалося міфічною «загрозою з боку НАТО» або «геноцидом на Донбасі», що робить Росію «жертвою» в очах внутрішнього електорату.

Таким чином путінська модель поєднує маніпулятивну поведінку психопата з щирою вірою у власну роль жертви обставин, що дозволяє диктатору уникати визнання відповідальності за всі скоєні воєнні злочини. Але не дивлячись на те, що нині «хорошие русские» намагаються всю вину Росії за геноцид українців перекинути виключно на Путіна, «путіни» приходили й відходили там століттями, але імперська суть Московії ніколи не змінювалася.

І ні що не вказує на те, що після закінчення війни усе може бути інакше. Навіть тоді, коли раптом в Росії з’явиться якийсь «новий Горбачов», ментальність орди у росіян нікуди не подінеться. Тому піддаватися на ілюзію змін не варто, бо лише поділ Російської імперської Федерації на 15 або 20 незалежних держав здатен назавжди зняти з порядку денного російську загрозу. Якщо ж цього уникнути, то після чергової «перестройки» Європі потрібно буде готуватися до нової війни з Росією.

Не варто видавати війну в Україні виключно за війну Путіна, а не росіян. Росіяни, у своїй переважаючій більшості, підтримують зношену та застарілу путінську імперську ідеологію, вважаючи, що Україна має бути частиною Росії. Тому не тільки Путін є динозавром Холодної війни. Московити несуть всю повноту відповідальності за злочини проти людяності, які скоїла путінська злочинна армія на території суверенної України.

Проте тоталітарний правитель загнав Росію в настільки глибоку стратегічну та економічну яму, що жодного шляху для «порятунку обличчя» вже не існує, якщо він не відмовиться від воєнних цілей, на досягнення яких працює його режим.

Навіть за зусиль Дональда Трампа щодо укладання капітулянтської угоди, ні Україна, ні Європа ніколи не погодяться на підпорядкування Української держави Москві. «Компроміс» на умовах Путіна щодо суверенних українських територій буде сприйнятий в Києві та Брюсселі, як кінець Української державності.

Хоча якби навіть зараз, скажімо, Україна пішла на будь-які вимоги Путіна, диктатор відразу ж висунув новий ультиматум, вимагаючи для себе нові українські землі та повне підпорядкування України інтересам Кремля.

Очевидно, що з головним кремлівцем ні про що домовитися неможливо, як і досягти миру, поки він знаходиться при владі. Тому єдиний реалістичний вибір для Заходу – різко збільшити надходження до України зброї, доки Путін не відступиться, або Росія не знищить себе, намагаючись виграти невиграшну війну.

Від початку війни Росії в Україні було зрозуміло, Путіним керує ненаситне прагнення влади та віра, що і його ім’я увійде в історію як політичної персони, котра повернула Росії імперіалістичну славу після її загравання з комунізмом та поразки в Холодній війні. Очільник кремлівської хунти – це сусід з пекла, який насолоджується тим, що робить життя своїх сусідів нестерпним, прирікаючи їх на все нові і нові страждання та піддаючи українців постійним і дедалі важчим випробуванням.

І що б не робив Трамп, пропонуючи Путіну окуповані українські території, часткова окупація України ніколи не задовольнить цього політичного параноїка, оскільки стратегічною метою Кремля залишається повний контроль над Україною або її повне знищення як суверенної держави.

Нічого менше йому не підійде. Тому він просто затягує час, користуючись тим, що Дональд Трамп, задля ефемерної фінансової вигоди, готовий закривати очі на те, що Москва продовжує використовувати дипломатичні контакти як інструмент гібридної війни з колективним Заходом.

Путін не для того розпочинав свою війну, щоб захопити декілька українських східних областей, його головною метою було й залишається розчавити, підкорити та контролювати всю Україну.

Поки в Кремлі відчувають, що можуть досягти в цьому хоч мінімального прогресу, вони продовжуватимуть імітувати бажання домовитися. При чому Російська Федерація й надалі використовує риторику про «мир» лише для досягнення власних військових і політичних цілей, не демонструючи жодної готовності до компромісів.

Стратегічні цілі Путіна виходять далеко за межі України та спрямовані на переформатування архітектури безпеки в усій Європі, домінування на Європейському континенті та зміни всього світового порядку.

Російський диктатор й далі залишається твердо відданим своїм початковим воєнним цілям, розглядаючи війну в Україні не як тимчасову боротьбу, а як «месіанський» історичний обов’язок з повернення російського впливу на міжнародній арені.

Але найгірше, що Путін, продовжує використовувати те, що слабшає довіра до Америки для просування геополітичних цілей Російської Федерації. Головним чином шляхом випробування рішучості Заходу та реалізації прагнення Москви демонтувати міжнародну систему безпеки, очолювану Сполученими Штатами.

Україна це останній тест на надійність Сполучених Штатів у виконанні взятих на себе зобов’язань. Хочеться вірити, що Америка успішно пройде цей тест. Адже нині Україна залежить від Америки, а Америка залежить від України.

Від того, як США впораються з підтримкою України, визначиться їхня міжнародна репутація, а також ставлення до них інших країн. Якщо США полишать Україну, вони загублять свій статус наддержави. Адже здатність Америки підтримувати Україну сприймається у світі, як перший великий іспит для їхньої глобальної ролі в умовах нової геополітичної реальності.