Іспанія без війська: 2026 рік

Примітка редакції. Іспанці скасували призов іще при Кучмі, а добровольців чомусь досі немає. І як так вийшло?

В Іспанії строкова служба вичерпала себе. І слід зазначити, що система призову на момент свого скасування і так фактично перебувала на межі краху.

Мільйон молодих людей зареєстрували власну відмову від служби з міркувань совісті. Ще 10 000 непокірних призовників чекали на суд. Сотні юнаків уже сиділи у в’язницях, отримавши свій строк — до двох років, чотирьох місяців і одного дня за ґратами.

– Тисячі чоловіків стояли осторонь, затамувавши подих, користуючись відстрочками і різноманітними хитрощами, аби не стати останніми, кому доведеться розгрібати військове лайно. Це була армія-зомбі. У 2001 році лише 10% призваних виконали свій обов’язок перед батьківщиною. Її вже не захищали навіть офіцери і сержанти.

Рік за роком, немов у «Дні бабака», ми поверталися на точку відліку, щоби знову навчати нових призовників того самого, чого навчали попередніх і що після звільнення їм ні для чого не знадобилося. Тож так ми підтримували перехід до професійної моделі армії, — згадує сенатор Народної партії і генерал у відставці Фернандо Гутьєррес Діас де Отазу.

Ті офіцери першими зустріли завершення епохи призову з надією, але без зайвого ентузіазму.

– Зміну моделі провели погано, швидко, без грошей і суто з електоральних міркувань. Не було плану, яка армія нам потрібна. І його досі немає, — розмірковує Мігель Бальєстерос, генерал у відставці й колишній директор Департаменту національної безпеки за уряду Педро Санчеса.

Він продовжує:

– Як тоді бракувало, так і досі бракує не солдатів, а самої культури безпеки. Сьогодні військова служба була б непідйомною. Її довелося б дуже добре пояснити, а загроза мала би бути цілком реальною, як у країнах Балтії. Повернутися в минуле неможливо, і це питання не за ціною публікації в офіційному державному віснику, а щодо сприйняття громадською думкою. Іспанія не перебуває на передовій. Строкова служба їй не потрібна. Але потрібні резерв і швидкий та ефективний процес мобілізації, яких досі не існує.

Колишній директор Департаменту національної безпеки не помиляється щодо недоліків нинішньої моделі: вкрай слабкий добровільний резерв налічує лише приблизно 3 000 осіб, непридатних до ведення бойових дій. Також у Іспанії дійсно немає закону про мобілізацію.

Майор інженерних військ у відставці та колишній депутат від соціалістів Саїда Кантера, яка колись залишила Збройні сили після скарг на сексуальні домагання від свого безпосереднього начальника, погоджується з генералом Бальєстеросом: процес призупинення військової служби у 2001 році тримався на чесному слові.

– Все зробили поспіхом. Відтоді нам хронічно бракує особового складу, існують теоретичні штатні розписи, а є реальні, і людей завжди не вистачає, хоча цифровізація допомогла нам адаптуватися. Солдати за 1300 євро на місяць — дуже дешеві раби для держави, без визначеного робочого часу і соціальної допомоги. Крім того, вони не мають профспілок, тому ніхто не бореться за їхні права. Кількість людей, які щороку подають заявки на вступ до Збройних сил Іспанії, обернено пропорційна економічному циклу: що більше добробуту, то менше кандидатів у солдати. Сьогодні, за умов економічного зростання, людям навіть не спадає на думку йти до армії. Солдатів у нас на 13 000 менше, ніж у 2013 році.

– Чи вважаєте ви можливим повернення військової служби?

– Вона нам не потрібна. Треба ще від 10 000 до 15 000 солдатів, і якщо добре до них ставитися, цього може бути достатньо. Питання полягає в іншому: чи потрібні нам Збройні сили з огляду на ризики і загрози, з якими ми стикаємося? Якщо відповідь ствердна, слід сформувати усвідомлення їхньої необхідності, а потім навчити, підготувати, оснастити й належно оплачувати їх. Але політичного сигналу немає навіть на горизонті, бо ліві демонізують Збройні сили, а праві вважають їх своєю власністю.

Як і кого ми набираємо та з яких коштів їм платимо? Ті офіцери 2001 року вже мали на думці наступний етап нової професійної моделі, закріпленої законом, який визначав чисельність особового складу в межах від 130 000 до 140 000 осіб — показник, якого в Іспанії так ніколи й не досягли.

Федеріко Трільйо, міністр оборони, який невимушено оголосив про призупинення строкової служби і здійснив перехід до професійної армії, згадує ті дні, сидячи у своєму мадридському кабінеті, оточений книжками й нагородами. Він звів проблему до рівняння із трьома невідомими.

– Були важливими три фактори: рекрутинг, якого мало вистачати для досягнення потрібної чисельності війська, утримання талантів; гідне повернення до цивільного життя. Можна було додати й четверту складову — резерв. Уже тоді ми мали проблеми з набором і утриманням особового складу, а добровільний резерв не запрацював. Сьогодні картина та сама, — каже Трільйо.

За словами юриста Маріано Касадо, голови Обсерваторії військового життя — органу при Генеральних кортесах, який оцінює умови життя військовослужбовців і передає свої висновки палатам парламенту, — «від 2015 року Збройні сили залишає більше солдатів, ніж вступає до них».

Касадо продовжує:

– Ми маємо мінімальну кількість кандидатів на одне місце. Треба довести чисельність професійних військових до 140 000, а зараз їх 116 739, із яких лише 76 000 — солдати. Нам бракує від 15 000 до 23 000 військовослужбовців рядового складу. І в нинішні часи безпекової невизначеності їх необхідно залучати, бо вони потрібні. Однак суспільне уявлення про солдатів досі визначене образом тих старих, позбавлених престижу призовників. Вони навіть не є державними службовцями, як цивільні гвардійці, а лише прирівняні до них.

Вони невидимі, невідомі й недостатньо оцінені. Їм треба забезпечити гідну заробітну плату, належні умови життя і можливості після завершення служби. Саме так треба розумно набирати людей, а не за допомогою патріотичних вигадок. Насамперед слід розв’язати дилему між кількістю та якістю — точно визначити, що саме нам потрібно, перш ніж оголошувати вакансії, а також дати жінкам реальну можливість військової кар’єри, щоб вони сприймали її як привабливий життєвий проєкт, адже вони становлять лише 15% рядового складу, і цей показник не зростає.

Важливість людського чинника в нових конфліктах знову опинилася на порядку денному з кількох причин. Найважливіша з них — війни високої інтенсивності в Україні, на Близькому Сході та в Ірані, які збігаються з погрозами Трампа вивести з Європи тисячі американських військовослужбовців.

Відчуваючи дихання Росії у себе на потилиці, багато партнерів по НАТО, особливо три балтійські та чотири скандинавські країни, а також Греція і Туреччина, на повну потужність відновлюють усі можливі моделі військової служби: обов’язкову, добровільну, гібридну, вибіркову, цивільно-військову або за жеребкуванням.

Механізмом відповіді Європи на Росію є стаття 5 НАТО, яка зобов’язує всіх членів Альянсу стати на захист держави-члена, що зазнала нападу. Це страховка. Саме тому колись нейтральна Швеція прискореними темпами вступила до Альянсу у 2024 році, а ще раніше, у 2017-му, запровадила нову вибіркову модель військової служби для чоловіків і жінок, на яку у Європі дивляться з певною заздрістю.

ЄС переживає епоху прискореного переозброєння. За даними Європейської комісії, «у 2025 році оборонні витрати досягли 381 мільярда євро, збільшившись на 62,87% порівняно з 2020-м». Із цієї суми 34 мільярди євро — як підтвердив у січні прем’єр-міністр Санчес — припадають на поспішні інвестиції Іспанії в цю сферу, яка занурилася в пошуки стратегічної автономії та прагне виконати перед партнерами по НАТО зобов’язання інвестувати 2% ВВП.

І водночас там розглядають можливий сценарій із тими самими 5%. Цей потік коштів спричинив вихор злиттів, поглинань, інвестицій і навіть спекуляцій в іспанському оборонному секторі.

Представник соціалістів у Комісії з питань оборони Конгресу Хосе Антоніо Родрігес Салас заперечує, що це є мілітаризмом:

– Усі розроблені технології мають подвійне призначення, навіть дрони. Ці компанії створюють якісні й добре оплачувані робочі місця, а крім того, ми експортуємо продукцію. Наша ідея — стримування, а не напад. Що стосується особового складу, то краще було б віддати гроші, які коштувало б створення системи військової служби, солдатам — забезпечити їм кращі умови життя, щоб вони приходили і залишалися, а не переходили до телекомунікаційної компанії Telefónica чи Цивільної гвардії, де їм платять більше. Треба залучати таланти, фахівців зі штучного інтелекту, експертів із кіберпростору, космосу… Відродження строкової служби налаштувало б громадську думку проти оборони, і ліки виявилися б гіршими за хворобу.

Солдат знову стає ключовою фігурою в умовах багатодоменних конфліктів — на суші, морі, у повітрі, космосі, кіберпросторі та когнітивному середовищі, — які є смертоноснішими, ніж будь-коли.

Генерал Девід Петреус, який керував операціями США в Іраку й Афганістані, а згодом очолював ЦРУ, у своїй праці «Війна» визначає армії, необхідні сьогодні, як «високотехнологічну масу»: «Велика армія професійних фахівців, із психологічною стійкістю і волею до перемоги». І з великим резервом, «який підтримуватиме зв’язок населення з обороною країни».

Епоха мікроармій завершилася. Ініціативи щодо збільшення чисельності європейських військ розвиваються паралельно з гонкою озброєнь. Ті самі близько двадцяти країн, які від 1992 року (Бельгія) до 2011 року (Німеччина) одна за одною, немов у доміно, скасовували військову службу після завершення Холодної війни, сьогодні або вже відновили її, або намагаються залучити нових солдатів за допомогою пільг — як США зі спеціальною системою соціального забезпечення для військовослужбовців.

А деякі країни, як Франція і Німеччина, запускають пробні сигнали для громадської думки щодо відродження певної форми військової служби. Таке сталося навіть у Португалії. Та в Іспанії це питання, схоже, не викликає суперечок, але з іншого боку.

Ще у березні 2024 року в Сенаті міністр оборони Маргарита Роблес висловилася чітко: «В Іспанії не буде обов’язкової військової служби, і я не думаю, що комусь узагалі спадало це на думку».

Доробок генерала Петреуса рекомендовано до вивчення Хосе Марією Аснаром — прем’єр-міністром, який колись наказав покінчити зі строковою військовою службою в Іспанії. Він опинився затиснутим між повстанням руху відмовників із міркувань совісті та правоцентристськими каталонськими націоналістами, які вимагали від нього скасувати строкову службу в обмін на свої голоси під час голосування за його вступ на посаду на початку травня 1996 року.

Народна партія здобула 156 мандатів і потребувала 16 голосів CiU — попередниці «Разом за Каталонію» (ісп. Junts per Catalunya, скорочено Junts) — та п’яти голосів Баскської націоналістичної партії. Аснар, якого колишній міністр Трільйо в нашій розмові називає «політиком переконань і водночас прагматиком», діяв швидко. І призупинив строкову службу раніше, ніж планувалося.

Через двадцять п’ять років Аснар згадує ідеальний шторм навколо строкової служби. Той був у розпалі, коли Аснар тільки став прем’єр-міністром.

– Відмова від військової служби з міркувань совісті перетворилася на масштабне явище, яке разом із кампаніями непокори утворило вибухонебезпечну суміш. Для мене це була ще одна проблема в контексті політичних і соціальних перетворень перехідного періоду. Завершення строкової військової служби було логічним, це відбувалося по всій Європі. Від 1992 року, після падіння Берлінського муру і зникнення СРСР, Захід узяв курс на демілітаризацію, невеликі армії, нові місії з відбудови і дивіденди миру. Такою була тенденція. У той момент я передусім прагнув опинитися серед засновників євро і орієнтувався на Францію Ширака, яка несподівано скасувала строкову службу. Для Іспанії не існувало ризиків. Після вторгнення в Україну ми повернулися до територіальної оборони і почали вкладати в неї на повну. Тепер ми живемо в іншу епоху, — каже колишній прем’єр.

– Чи були складними переговори з каталонцями в барселонському готелі Majestic щодо скасування строкової служби в Іспанії в обмін на ваше обрання прем’єр-міністром?

– Не було ані найменшого напруження. Ми мали час усе обміркувати. Сьогодні така угода була б немислимою. Ті правила гри більше не існують. Важливі питання обговорювалися відповідно до основних конституційних консенсусів, і Конституція була частиною домовленостей.

– Можете пояснити?

– Угода в Majestic цілком прозора, її текст був опублікований. Для нас домовленість була можливою, бо це була загальна угода для всіх спільнот. Вона діяла для всієї Іспанії, для всіх, і «Конвергенція та Єднання» (ісп. Convergència i Unió, скорочено CiU) брала в цьому участь. Це була угода в межах відданості Конституції. І серед інших питань, щодо яких ми домовилися, скасування строкової служби було корисним для всієї Іспанії, а не лише для Каталонії. Якби це була часткова домовленість або привілей для однієї території, вона б не спрацювала. Але вона означала покращення демократії та перетворення Іспанії на більш відкриту і впливову країну. У 1999 році ми увійшли до єврозони, а у 2000-му здобули абсолютну більшість.

– Чи вважаєте ви можливим повернення військової служби в Іспанії?

– Ні. І створити змішану систему складно. Ми не можемо мати дві армії — одну, яка працює, й іншу, армію категорії Б, яка не працює. Це надзвичайно дорого. Крім того, якби строкову службу повернули в Іспанії, до армії пішли б лише ті, у кого не було б іншого вибору, з автономних спільнот, керованих Народною партією, бо баски й каталонці не пішли б. Іспанії потрібна дискусія про те, як має виражатися рівень відданості громадянина своїй країні. І це має передувати розробленню нової моделі Збройних сил. Питання не в грошах, а в політичному рішенні та вірності нашим союзам. А я хочу амбітної Іспанії.

Партнером Народної партії в Пакті Majestic був ветеран каталонської політики Карлес Кампусано — раніше член CiU, а нині ERC. У 1996 році він очолював молодіжне крило «Конвергенції» (Convergència) — прихильне до незалежності крило коаліції. Він і його організація тиснули на старійшин каталонського націоналізму, щоб ті вимагали від Аснара скасування строкової служби.

– Інакше ми відмовилися б підтримувати цю угоду про вступ на посаду, — каже Кампусано, наголошуючи, що жодного напруження у відносинах з іспанськими правими не було. — Для Народної партії скасування строкової служби заради обрання прем’єр-міністра стало проявом готовності до поступок, яка мала би бути звичайною рисою будь-якої політики, — підсумовує він.

П’ятдесятисемирічний Рауль Мольєда досі з тривогою згадує кожну ніч того довгого року, який він провів у в’язниці Ель-Дуесо у 1994–1995 роках. Він був єдиним відмовником у в’язниці. Єдиним ув’язненим, який перебував там за власним вибором:

– Наче щоночі на мене клали дедалі важче бетонне простирадло, яке дедалі сильніше мене розчавлювало.

Фотографія Мольєди в тій в’язниці з’явилася на обкладинці El País Semanal у липні 1994 року в матеріалі про боротьбу відмовників в Іспанії під назвою «Повстанці проти строкової служби». Відтоді ми не бачилися. На тихій маленькій площі в Сантандері молодий борець 1994 року сьогодні постає зрілим і доволі розчарованим чоловіком:

– Я не бачу, щоб молодь об’єднувалася для боротьби, але ні про що не шкодую.

В одній фразі з того інтерв’ю й досі зосереджений його спосіб розуміння світу: «Мої вороги — не марокканці, а безробіття, руйнування довкілля, бідність, погані умови життя… Від усього цього мене не може захистити жодна армія». Сьогодні він думає так само:

– Усе це було недаремно, але соціальні здобутки ніколи не дарують.

Ніхто з учасників цього репортажу не виступив за відродження військової служби. Однак вона могла би повернутися вже завтра без значних законодавчих перипетій. Для початку, стаття 30 Конституції неоднозначно зазначає: «Іспанці мають право й обов’язок захищати Іспанію».

Крім того, Закон про правовий статус особового складу Збройних сил не «скасував» військову службу, а «призупинив» її — з ініціативи тодішнього заступника міністра оборони Адольфо Менендеса, якому доручили підготувати закон. Сьогодні він пояснює це так:

– Формулювання про призупинення замість скасування було моєю ідеєю. Я не хотів, щоб це стало чимось остаточним і незмінним, а призупинення є тимчасовим запобіжним заходом. Проблема полягала в тому, щоб це прийняли націоналісти, але закон ухвалили. Оскільки службу лише призупинили, її можна було б відновити за допомогою того самого закону. Це не була крапка: якби сталося щось катастрофічне, у нас був би швидкий та ефективний інструмент. Ми призупиняли службу, призовників більше не було, але питання не закривалося. Це довго обговорювали. Практичний наслідок полягав у тому, що служба припинялася, але юридично її призупиняли, а це різні речі.

Існує ще й третя підстава, яка могла б запустити обов’язковий призов. Вона міститься у статті 136 Закону 39/2007 про військову кар’єру, яка запроваджує статус «обов’язкового резервіста». У статті зазначено: «Уряд, отримавши відповідний дозвіл, за допомогою королівського декрету встановлює правила загального оголошення обов’язкових резервістів, яке поширюватиметься на осіб, котрим у відповідному році виповнюється від 19 до 25 років».

Десь у віддалених закутках державного апарату, ймовірно, зберігаються ці списки осіб, яких можуть призвати служити Іспанії. Чи будуть серед них жінки? І якщо настане такий момент, чи воюватимуть ці молоді люди за Іспанію?