Не просто одяг: документальний проєкт «Суспільного. Чернівці» про День вишиванки

Як часто буває, все почалося з низової ініціативи. Одного травневого дня 2006 року Ігор Житарюк, студент Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, прийшов на лекції у вишиванці. Його приятелька Леся Воронюк, яка вчилася на факультеті історії, політології та міжнародних відносин того ж університету, запропонувала провести у виші акцію з амбітною назвою «Всесвітній день вишиванки». Тут треба зауважити, що традиція вдягати вишиванки в студентів була — але тільки на іспити. Лесі ж ішлося про те, аби одногрупникам та іншим студентам вдягнути сорочки в один конкретний, що важливо, буденний день — третій четвер травня. Вже з першого разу у вишиванки вбралися десятки студентів і навіть кілька викладачів факультету.

2009-го «вишиванковий четвер» поширився на всі факультети університету імені Юрія Федьковича; доєдналися інші виші, школи, дитячі садки, бібліотеки. На другий рік звичай підхопили інші сегменти суспільства — від міського голови Чернівців до таксистів, — та інші регіони: Запоріжжя, Сімферополь, Львів, Рівне. Ініціатори навіть написали відкритого листа до президента Віктора Януковича з проханням долучитися.

2011 рік став, можна сказати, переломним: на Центральній площі Чернівців зібралося понад 4000 людей у вишиваних сорочках, установивши тим самим рекорд для книги Гіннеса. А на міській фабриці пошили велетенську вишиванку розміром 4 на 10 метрів, яку було вивішено на фасаді центрального корпусу університету імені Федьковича. Масштаби свята стрімко зростали. Користувачі соцмереж влаштовували конкурси на найкращу вишиванку чи найкраще фото в національному строї. У 2012-му крихітні сорочки почали дарувати новонародженим. У 2015 році в святкуванні Дня вишиванки брали участь українські діаспори вже 50 країн світу. 2017-го до парламенту в сорочках прийшли нардепи.

• Читайте також: Принти, бавовна і привіт з минулого століття. Медійники показують свої вишиванки

Авторка та сценаристка проєкту Аліна Хрищук у першій половині фільму, власне, детально розслідує історію зародження традиції. Дає голос тим, хто стояв біля витоків. Леся Воронюк розповідає, як усе почалося; Ігор Житарюк показує «ту вишиванку», що в ній він колись прийшов до університету, збережену як музейний експонат. Хрищук інтервʼюрує героїв і героїнь різних поколінь, професій, місць проживання і етносів. Від військовослужбовців до науковців, від відомих акторів до народних майстринь, від карпатського Косова до Антарктиди, від Еміратів до Канади; ті, хто робить вишиванки, ті, хто їх рятує з прифронтових територій, ті, хто вдягає сорочки під бронежилет. У цьому багатоголоссі поступово окреслюється один великий спільний наратив, який виходить за межі суто публіцистичної розвідки про один святковий день. «Шлях до себе» стає повноцінним екскурсом по нашій новітній історії, повній колосальних випробувань, серед них вишиванка — звичайний, здавалося б, елемент фольклорного побуту, — стає не менше ніж прапором свободи.

Не просто одяг, не просто традиція. Гарно, свобідно.