Спрощена реєстрація сортів: що це дало Україні – і чого досі бракує

Ще кілька років тому зареєструвати новий сорт в Україні означало чекати – і чекати довго. Навіть якщо сорт уже пройшов усі перевірки в Європі й успішно вирощувався там роками, в Україні процес починався з нуля. З 2023 року це змінилося: сорти, визнані в ЄС, не вимагають повторних випробувань у нас. 

Ключова зміна – у підході до оцінки сортів. Україна використовує дані європейських органів та міжнародної системи UPOV замість повторного проведення DUS-тестів (тестів на відмінність, однорідність і стабільність). 

Окремо варто відзначити чіткість процедури – компанії можуть планувати запуск нових продуктів без ризику затягування на роки, адже встановлені законом терміни зробили процес реєстрації передбачуваним.

За 2024–2026 роки за цією процедурою в Україні вже зареєстровано 699 сортів. Із них 163 отримали українську реєстрацію в той самий рік, що й європейську, ще 160 – наступного року. Тобто майже половина нових сортів виходить на ринок практично синхронно з ЄС.

По кукурудзі зареєстровано 125 сортів, 66 із них – у рік європейської реєстрації, 28 – наступного року. По соняшнику загалом 62 сорти, з яких 33 і 14 відповідно. Варто відзначити, що це культури, де вибір сорту напряму впливає на врожайність і на те, як посіви переносять посуху чи хвороби.

Ефект для аграріїв

Швидша реєстрація – це не просто зручність для бізнесу. Для аграріїв це означає доступ до перевірених, високопродуктивних сортів, які вже показали результат на європейських полях. І це особливо важливо для експортноорієнтованих культур – кукурудзи, соняшнику, ріпаку, сої – де конкурентоспроможність напряму залежить від якості насіння.

Якби механізм пришвидшеної реєстрації запрацював раніше, українські аграрії могли б отримати доступ до сучаснішої генетики ще в попередні сезони. Це означало б вищі валові збори, кращу адаптацію посівів до посухи та температурних стресів, а також стабільніше виробництво в умовах кліматичних змін. Особливо це стосується кукурудзи, соняшнику, ріпаку та сої – культур, де нові гібриди напряму впливають не лише на врожайність, а й на стійкість до хвороб і погодних ризиків. 

Крім того, значна частина нових сортів і гібридів створюється під конкретні напрями переробки – олійну, кормову, біоенергетичну чи харчову. Тому швидший доступ до такої генетики – це не лише питання насіння, а й питання розвитку внутрішньої переробки та доданої вартості всередині країни. 

Механізм пришвидшеної реєстрації активно використовують великі міжнародні компанії, які працюють на українському ринку. Наприклад, у 2024 році дві третини нових сортів, зареєстрованих в Україні, подали члени Насіннєвої асоціації України (НАУ): 537 з 927 нових позицій. По кукурудзі та соняшнику їхня частка склала 71%, по ріпаку – 95%, по сої – 74%. Серед заявників – Limagrain, Syngenta, BASF, KWS, RAGT Semences, Lidea, MAS Seeds, «Маїс» та інші.

На початок 2026 року члени асоціації вже зареєстрували 61 новий сорт, серед яких переважають кукурудза, соняшник і озимий ріпак. Це свідчить про те, що насіннєвий ринок не стоїть на місці навіть в умовах війни – компанії інвестують у розширення портфелів і планують наперед.

Реєстрація є, довіри – ще не вистачає

Те, що реєстрація стала швидшою, ще не означає, що міжнародні компанії поспішають реєструвати свої найновіші розробки в Україні.

Попри відкриту і швидку процедуру в Україну заходить значно менше нових сортів, ніж могло б. Якщо в ЄС щороку реєструються сотні новинок, то на український ринок доходять десятки. І причина – не в самій процедурі реєстрації. Ключовий фактор – ризики, пов’язані із захистом інтелектуальної власності. Для компаній важливо не лише те, наскільки швидко вони можуть зареєструвати сорт, а й чи зможуть вони реально захистити свою генетику після виходу на ринок.

Цю проблему посилює існування масштабного «сірого» ринку насіння. Паралельно з офіційним реєстром працює тіньовий обіг – від продажу «анонімного» насіння до незаконного використання селекційних розробок. 

Формально механізми захисту інтелектуальної власності в Україні є. Але на практиці доведення порушень – складний, довгий і ресурсомісткий процес, у який міжнародні компанії не готові занурюватися. У результаті контроль часто обмежується боротьбою з відвертим фальсифікатом, тоді як незаконне використання генетики залишається в «сірій зоні».

Для порівняння, у ЄС захист сортів – це не лише реєстрація, а передусім постійний контроль і реальне правозастосування. Там працюють реєстри учасників ринку, забезпечена простежуваність усього ланцюга обігу насіння, діють санкції та репутаційні наслідки за порушення.

У цьому і полягає парадокс нинішньої ситуації: Україна суттєво спростила доступ до ринку, але поки що не забезпечила належного захисту після входу. Як наслідок, частина інноваційних сортів не заходить на ринок або заходить із затримкою, а аграрії працюють із менш сучасною генетикою, ніж могли б.

Куди рухаємося далі

Сам по собі швидкий вхід – це лише пів справи. Далі важливо, щоб на ринку були зрозумілі правила і працювала простежуваність. Сьогодні ж ринок часто залишається «невидимим». Саме тому потрібен перехід від формального регулювання до системи, де зрозуміло, хто, що і в яких обсягах виробляє та продає.

Один із базових кроків – створення повноцінного реєстру учасників ринку насіння. Йдеться про всіх, хто працює в комерційному обігу: виробників, дистриб’юторів, компанії, що займаються пакуванням, доробкою, протруюванням. 

Важливо також бачити рух насіння далі – включно з перепродажами, коли з одного мішка з’являються десятки «нових». Окремої уваги потребує і онлайн-продаж, який сьогодні часто випадає з поля регулювання. Це не про ускладнення правил, а про реальну простежуваність всього ланцюга.

Не менш важливо – чітко розділити «любительський» і комерційний сегменти. Така практика давно працює в ЄС: малі виробники до певної площі мають спрощені вимоги, тоді як більші гравці працюють у повноцінному регуляторному полі. Подібний підхід дозволяє не тиснути на дрібних виробників і водночас наводити порядок у комерційному сегменті.

Окремий фокус – на селекційних компаніях і перших етапах виведення сорту на ринок. Саме «перший вихід» нової генетики потребує більшої уваги і контролю, щоб захист працював не лише на папері.

І, нарешті, питання перевірок. Вони мають повернутися – але не як формальність для офіційних компаній, а як інструмент роботи з нерегламентованим сегментом. Йдеться про «сірі» виробництва, неофіційні канали збуту, ті частини ринку, які сьогодні залишаються поза увагою.

У підсумку

Україна зробила важливий крок, спростивши реєстрацію. Але якщо за швидким виходом на ринок не буде стояти реальний захист генетики, компанії просто не ризикують виводити туди свої найсильніші розробки. 

При цьому варто використати досвід країн, які вже давно вибудували робочі моделі, зокрема – Франції та Німеччини. Їхній підхід – це не лише реєстрація, а постійний контроль, простежуваність і реальна відповідальність за порушення.

Очевидно, що такий досвід неможливо просто скопіювати за один крок. Але рухатись в цьому напрямку давно вже час.