Україна і Польща: коли важливе починає затьмарювати головне

У дипломатії існує істина: коаліції, які створюються для протидії великій загрозі, рідко руйнуються через саму цю загрозу. Навпаки, спільний ворог зазвичай об’єднує. Натомість руйнують коаліції суперечки, які в певний момент починають домінувати над головним і поступово витісняють його з політичного порядку денного. Схоже, саме з таким ризиком сьогодні стикаються відносини між Україною та Польщею.

Останні дискусії навколо історичної пам’яті, символів, назв, нагород чи окремих рішень політиків, безумовно, є важливими. Історія завжди має значення. Пам’ять має значення. Повага до чутливості суспільств також має значення. Але сьогодні вони не є екзистенційним викликом.

Головним викликом залишається російська агресія. Крапка.

Саме ця загроза визначає стратегічний зміст українсько-польських відносин, як і наших відносин з іншими державами. Саме вона зробила наші країни природними союзниками, дала нове дихання стратегічному партнерству. І головне — дозволила розраховувати на врегулювання й історичної пам’яті. Саме вона пояснює безпрецедентний рівень підтримки, яку Польща надала Україні від перших днів повномасштабної війни. І саме вона залишається тією причиною, через яку успіх України є питанням безпеки не лише для Києва, а й для Варшави.

Під час війни інші важливі питання не зникають. Вони повернуться після того, як зникла велика загроза. Історичні дискусії не припиняються автоматично лише тому, що існує зовнішній ворог. Але відповідальна державна політика полягає не в тому, щоб ігнорувати складні питання, а в тому, щоб правильно визначати пріоритети.

Європейська історія знає чимало прикладів, коли держави з важким історичним спадком знаходили в собі мудрість і стриманість не дозволяти минулому руйнувати майбутнє. Вони не відмовлялися від власної пам’яті. Не зрікалися своїх героїв чи своїх оцінок історії. Але вони розуміли, що існують моменти, коли безпека, стабільність і спільне майбутнє потребують більшої політичної відповідальності, ніж історичні суперечки.

Саме тому до нинішньої ескалації навколо нагород, відзнак і символічних жестів варто ставитися відповідально. Зараз потрібна не ескалація, а деескалація. Не пошук нових приводів для взаємних образ, а повернення до стратегічних пріоритетів. Не розширення порядку денного конфлікту, а його звуження. Бо що більше політичного значення надається таким епізодам сьогодні, то більшим є ризик зробити їх постійною частиною українсько-польських відносин завтра і в майбутньому.

Складається враження, що в певний момент і в Києві, і у Варшаві гору взяли емоції. Таке трапляється в політиці, і в цьому немає нічого унікального. Проблема виникає тоді, коли емоції починають формувати не лише заголовки новин, а й державну політику.

Україна і Польща мають значно більше причин для співпраці, ніж для конфлікту. Нас об’єднують безпека, економіка, європейське та євроатлантичне майбутнє, спільний кордон, мільйони людських контактів і спільна відповідальність за майбутнє нашого регіону.

Саме тому сьогодні головне завдання полягає в тому, щоб не дозволити привидам минулого чи емоціям сучасного дестабілізувати коаліцію дружби, підтримки та єдності, яка сформувалася між нашими країнами в найважчі роки. Наші народи мають надто багато спільних інтересів і надто багато спільних викликів, щоб дозволити другорядним питанням перекрити головне. Історичні дискусії ще будуть. Вони нікуди не зникнуть. Але майбутнє українсько-польських відносин має визначатися не суперечками про минуле, а спільною відповідальністю за майбутнє.

Втім, було би помилкою вважати, що нинішня криза є лише емоційним епізодом, який мине сам собою. Навпаки, вона вже породила кілька серйозних викликів, з якими доведеться працювати Києву і Варшаві.

Перший виклик — друзі України в Польщі. Їх, як і раніше, багато. Але сьогодні багато з них перебувають у вкрай незручному становищі. В один момент усі ці люди опинилися в токсичному середовищі і, хоч би як хотіли допомогти, але тепер не зможуть вийти з політичної атмосфери, яка розділилася на «свій—чужий». Для них, симпатиків України, важливіше лишитися своїми для своїх, ніж наражатися на звинувачення у нехтуванні польськими інтересами. І це серйозна проблема, якої не можна ігнорувати.

Другий виклик — російський чинник. У Москві завжди вміли користуватися розбратом серед своїх опонентів. Будь-яке ускладнення відносин між Україною та Польщею там сприймають як стратегічний подарунок. Кремль роками намагався знайти слабке місце в українсько-польському партнерстві. І сьогоднішня ситуація створює для нього можливості, про які ще нещодавно там могли лише мріяти. Створити настільки гучну дискусію навколо відносин між двома ключовими противниками російської агресії — це результат, якого у Москві точно не пропустять.

Третій виклик — внутрішня політика Польщі. Було б наївно вважати, що нинішня хвиля емоцій швидко згасне. Навпаки, тема українсько-польських відносин дедалі більше інтегрується у внутрішньополітичний порядок денний Польщі. Особливо з огляду на парламентські вибори 2027 року, які вже зараз починають впливати на поведінку основних політичних сил. Для президента Навроцького та політичного табору, який його підтримує, українська тема поступово стає частиною ширшої дискусії про історичну пам’ять, національну ідентичність і роль Польщі в регіоні. А це означає, що питання українсько-польських відносин не зникне з внутрішньополітичної боротьби. І якщо сьогодні комусь здається, що нинішній епіцентр емоцій незабаром залишиться позаду, то це може виявитися помилкою. Що ближче буде до виборів 2027 року, то сильнішою може ставати спокуса для польських політиків мобілізовувати виборців через теми історичної пам’яті та відносин з Україною.

Четвертий виклик — комунікація. Нинішня ситуація створює проблему, про яку поки що говорять недостатньо. Україна катастрофічно втрачає коло людей, здатних ефективно пояснювати українську позицію в Польщі та водночас підтримувати довіру всередині польського політичного, експертного та суспільного середовища. Багато тих, хто роками був щирим другом України, сьогодні опинилися у токсичній атмосфері внутрішньої полеміки, де будь-яка підтримка Києва може використовуватися їхніми опонентами як аргумент проти них самих. У результаті кількість природних комунікаторів між нашими країнами не збільшується, а скорочується. І це небезпечна тенденція. Бо кризи між державами долаються не лише через офіційну дипломатію, а й через мережу особистих контактів, довіру та людей, які здатні розмовляти один з одним навіть тоді, коли офіційні позиції розходяться. Саме тому Україні вже зараз потрібно думати про відновлення і розширення такого кола контактів, шукати нових співрозмовників і нові формати діалогу, а можливо, і спеціального посланця, який працюватиме над підтримкою українсько-польської комунікації у складний період.

П’ятий виклик — європейська та євроатлантична інтеграція України. Важко уявити менш вдалий момент для політичної напруги у відносинах із Польщею. Україна перебуває на етапі переговорів про вступ до Європейського Союзу та продовжує свій рух до НАТО (хоч би як мало про це говорили). Ще зовсім недавно перспектива відкриття нових переговорних кластерів була цілком реальною і майже вирішеною. Сьогодні ситуація вже не виглядає настільки очевидною. Існує ризик появи нових ситуативних коаліцій стримування України, де спільний інтерес можуть знайти різні столиці Центральної Європи — від Будапешта до Братислави, від Варшави до Праги. Не має великого значення, хто буде формальним лідером такої коаліції. Значення матиме результат.

Саме тому сьогодні Україні та Польщі потрібна не нова ескалація, а новий етап відповідальності. Бо, врешті-решт, історія оцінює державних діячів не за те, наскільки вправно вони загострювали суперечки, а за те, чи змогли вони зберегти союзників тоді, коли це було найбільш необхідно.