«Фактор вибору» — історія непокараного зла в Україні

Демократія в Україні — не даність, а результат постійної боротьби. Так визначили тему та ідею свого твору автори документальної стрічки «Фактор вибору», представленої на великому екрані 19 червня. Створена громадянською мережею «Опора», яка найняла режисера та знімальну групу, вона, що логічно, приділяє частину екранного часу історії створення та розвитку цієї системи та наголошує: відстоювати демократію слід не епізодично, ситуативно, а системно й послідовно. А для цього треба мати як вертикальні, так і горизонтальні інституції.

Авторка ідеї та керівниця «Опори» Ольга Айвазовська позиціює фільм як документальну ретроспективу політичного шляху України від другої половини 1990-х до нашої найскладнішої доби. Під час представлення вона окремо подякувала Младені Бринській (Качурець) за згоду стати не так експертним — спікерів із належним рівнем експертності у фільмі не бракує, — як емоційним обличчям проекту. Вона з’являється на початку і під фінал, але її історія суголосна десяткам, а то й сотням подібних. Активність під час Революції гідності, антикорупційна дробота, небайдужість до політичних і суспільних процесів — і втрата чоловіка Остапа, митця й аналітика, котрий 2022 року з початком повномасштабного вторгнення став на захист країни і рік потому загинув.

Режисерка Наталка Пономарів трошки більше розповіла про трансформацію проєкту: «Ми почали працювати над “Фактором вибору” як над фільмом про українські вибори. Думали, що пройдемо шлях виборчими кампаніями від референдуму 1991 року до дискусій про можливі вибори під час великої війни. Коли ми працювали над фіналом фільму, в міжнародній адженді знову здійнялося питання виборів як елементу можливої формули миру. Але після всієї цієї історії очевидно: вибори не можуть стати ще одним рішенням, нав’язаним Україні ззовні». І зауважує ніби між іншим, або справді між іншим одну річ, котра в усій розказаній і показаній історії є не лише на мою думку, а загалом найважливішою: «Як після Помаранчевої революції президентом міг стати Віктор Янукович? Мабуть, тому, що демократія не гарантує правильних рішень. Вона лише залишає громадянам право їх ухвалювати — і можливість згодом їх виправляти».

Демократія справді не ідеальна. Особливо в країнах із давніми демократичними традиціями, котрі інституалізовані та, на погляд молодих демократій, занадто бюрократизовані. Українська версія демократії ближча до анархії або навіть анархо-комунізму. Не дарма Нестор Махно, котрий у житті послуговувався російською мовою, укладав військові союзи з «червоними», був ними зраджений і скнів у передмісті Парижа, хворий і маргінальний, у нинішній Україні честуваний доволі великим суспільним прошарком цілком собі проукраїнських співгромадян. Махновщина — ідеальна в уяві цієї спільноти форма державного устрою. А за великим рахунком — отаманщина, де кожен хутір уже має свою Конституцію, свої демарковані кордони та в ідеалі — власну валюту.

Саме тому перемоги демократії — навіть від Революції на граніті 1990-го, не кажучи вже про «помаранчеву» революцію та Революцію гідності — зафіксовані в моменті. Є ситуативними, беззаперечними, а Революція гідності через небачену дотоді жорстокість чинної влади з людськими жертвами взагалі глорифікована. Проте всякий раз після чергової перемоги діє гасло: «Все, розходимося!», таким чином завоювання й здобутки лишаються без, як то кажуть, старших у домі. І це ми ще не знаємо, лише слухаємо невтішні прогнози, що ж буде з країною та з нами, коли нарешті припиниться вогонь і почнеться багато разів озвучене відновлення. Щось підказує: очікувана й справедлива участь у політичному житті військових із демократією конфліктуватиме, дрейфуючи в бік диктатури за версією Аугусто Піночета.

І тут уже треба пояснити суть назви цього тексту. Бо про непокаране зло у фільмі «Фактор вибору» нібито й не говориться. Навпаки, на перший, та й на другий і всі інші погляди тут є доволі послідовний, системний виклад, підкріплений думками Володимира В’ятровича, Енн Епплбом, Віталія Портникова, нобелівської лауреатки Олександри Матвійчук та інших, не менш авторитетних і ретельно підібраних спікерів. На цій основі маємо те, що вже багато разів бачили у виконанні інших команд. Коротка історія України від моменту відновлення Незалежності, через «Україну без Кучми», два Майдани, анексію Криму, війну, повномасштабне вторгнення. Міністерство освіти без ризиків може рекомендувати стрічку як складову просвітницької роботи в старших класах українських шкіл, я серйозно кажу. Усе розкладено по поличках, абсолютно правильні акценти.

Але все ж таки прозвучало: після перемоги «помаранчевої революції» переможці уклали з переможеними мирову. Причому найбільш сумнівну, з передбачуваними наслідками — політичну мирову. Я далекий від схвалення репресій, котрі після силового захоплення влади в Чилі почав Піночет. У жодному разі не є прихильником перетворення котрогось із київських стадіонів на концтабір для «регіоналів». Проте дії Ківалова та всіх, хто організував фальшиві результати, підпадають під певні статті Кримінального кодексу України. Порушників навіть не намагалися судити, ані за це, ані за сепаратистський ПІСУАР. Трошки поскубли Євгена Кушнарьова, котрий потім загинув на полюванні, — з цього приводу теж конспірологія, — та загалом суспільство не реалізувало запиту ані на закон, ані на справедливість.

Янукович виявився тим непокараним злом, яке взяло реванш, скориставшись демократичним інструментарієм виборів. Далі почалося ламання через коліно як опонентів, так і цілої країни. Відповісти йому тим самим тривалий час ніхто не міг, бо проти лому нема прийому. Якщо нема другого лому, але ж його не було! Даля Грібаускайте наводить дуже цікавий і показовий факт: вона з партнерами вмовляла Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС, навіть пропонувалися чималі гроші. По суті, ЄС мав намір перекупити Україну в Путіна, інакше не зрозумієш. Янукович відмовився, бо його явно та беззаперечно залякав диктатор Путін. Йому простіше, зрозуміліше боятися диктатора — тільки ж він відмовився від грошей не через страх перед диктатурою, а через боязнь демократії. За російські срібляки Путін не вимагав нічого, крім покори. Натомість західні транші означали навзаєм розбудовувати демократичні інституції.

«Фактор вибору» демонструє етапи, віхи вибору українців власного політичного майбутнього. Це не у 2010 році більшість не помилилася, обираючи Януковича проти Тимошенко. Помилка зроблена раніше — коли Янукович і компанія не понесли справедливої кари по закону. Тогочасні політики в такий спосіб обмежили вільний вибір громадян. Так само, до речі, як 2019-го, адже Революція гідності вигнала з України оточення Януковича — проте не «регіоналів». Російська повзуча агресія і повномасштабне вторгнення — їхній спадок. Ну, назад можна відмотати фільм, не історію, не життя, не помилки. Стрічка намагається закликати надалі старатися не робити таких помилок. Як громадян, так і політиків.