Чому успішні приклади захисту дітей в Україні залишаються поодинокими: пояснення експертки

Експертка з прав дитини Людмила Волинець заявила, що в Україні є успішні приклади трансформації дитячих закладів, однак держава не змогла зробити їх загальною практикою. За її словами, окремі центри показали, що систему підтримки дітей і сімей можна змінювати, але такі моделі не поширюються по країні.

В інтерв’ю редакторка відділу соціуму ZN.UA Алла Котляр навела як успішні приклади паліативний центр «Гіпократ» Романа Марабяна у Харкові, який трансформували з колишнього дитбудинку, а також Центр соціальної підтримки сімей та дітей «Добре вдома» у Дніпрі. Вона запитала Волинець, чому такі приклади не масштабують і не поширюють по всій країні. 

У відповідь експертка зазначила, що будинки дитини мали трансформуватися у центри соціальної підтримки сімей із дітьми та центри паліативної допомоги. Однак, питання, чому подібні моделі не створюють в інших регіонах, варто ставити виконавчій владі.

«Пан Марабян це зробив, чому не роблять інші? Це, очевидно, питання до виконавчої гілки влади. За трансформацію інтернатних закладів (одним із видів яких, медико-соціальним, були будинки дитини) відповідають Держдіти. А контролювати це має Нацсоцслужба. Є величезне питання щодо виконання вже прописаного в законодавстві», — сказала Волинець.

Волинець також зазначила, що міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко говорить про реорганізацію всіх будинків дитини в паліативні центри. За її словами, формально він має рацію, адже це передбачено Законом «Про дошкільну освіту». Водночас експертка звернула увагу на те, що не всі такі заклади, можливо, варто було перетворювати саме на паліативні центри.

«Чи всі будинки дитини треба було реорганізовувати в паліативні центри? Можливо, десь більше потрібні, наприклад, центри матері та дитини? Їх як було 16 до війни, так і залишилося. Щодо якості їхньої роботи — окреме питання», — сказала експертка. 

До того ж за словами Волинець, Мінсоцполітики не проявляло інтересу до розвитку центрів матері й дитини в Україні. Вона зазначила, що в ЄС такі центри є важливою частиною реформи, адже під час реорганізації будинків дитини їх створювали як додаткову підтримку для сімей із новонародженими дітьми. 

Котляр також поцікавилася, чому в Україні не масштабують досвід «Міста добра» — недержавної організації, яка поєднує різні форми допомоги дітям і сім’ям. У відповідь Волинець пояснила, що для поширення такої моделі потрібно провести складну роботу й адаптувати ідею засновниці організації Марти Левченко до можливостей та правил держави.

«З погляду юридичної форми, "Місто добра" — це благодійний фонд, який існує завдяки недержавній донорській підтримці. Для масштабування досвіду пані Марти потрібно визначити юридичну форму цього закладу, написати положення (так, щоб не вбити зміст), визначити порядок фінансування та співфінансування. Недавно пані Марта казала, що одна паліативна дитина обходиться у 100 тисяч гривень на місяць, тоді як за пакетом НСЗУ передбачено 32 тисячі, тобто є розрив близько 70 тисяч гривень. Тому треба чітко визначити, як це може фінансувати держава», — зауважила Волинець. 

Крім того, вона наголосила, що потрібно визначити, хто саме може взяти на себе таку роботу. Якщо йдеться про соціальний заклад, це має робити Мінсоцполітики, а якщо про медико-соціальний або медичний заклад — Міністерство охорони здоров’я.

Волинець пояснила, що головний системний збій реформ у дитячій сфері пов’язаний із тим, що під час децентралізації не врахували інтереси дитини. За її словами, основний етап децентралізації відбувся у 2019 році, однак досі немає механізму, який би зобов’язував голову територіальної громади займатися питаннями дітей.

Волинець також нагадала, що минулого року справи дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, передали з районного рівня на рівень громад. За її словами, це здійснили так, як не можна було робити.

«Немає децентралізації повноважень, не відбулося децентралізації коштів на виплати державної допомоги сім’ям із дітьми. І все це тримає не Мінсоц, а інші реформи. Зокрема бюджетного процесу, судової гілки влади, це ще окремо. До того ж занадто часто змінюються керівники міністерства. І кожен приходить зазвичай без базових знань у темі захисту дітей», — сказала експертка. 

Крім того, Волинець нагадала, що ще у 2011 році Комітет ООН з прав дитини попереджав Україну про ризики після ліквідації Мінсім’ї, молоді та спорту. Тоді йшлося про те, що країна може втратити напрацьовані практики та фахівців. Експертка зазначила, що так і сталося: система втратила професіоналів та розуміння того, як і чому вона формувалася.

«Катастрофічна помилка — те, що кожен наступний етап реформи в нас знищує попередній. Не дореформаційний (коли не було постанов 866 і 905, Закону Фельдмана, прийомних сімей, соціальних гуртожитків тощо), а попередній. Знищуєте основу — не отримуєте результату. Потрібно на щось спиратися», — зауважила Волинець. 

За її словами, політична воля до змін є, однак сама по собі вона не дає результату. Для цього потрібні фахівці та команда, яка зможе втілити ці рішення на практиці. Однак наразі такої команди немає.

Експертка зазначила, що Держдіти може очолювати людина без достатнього досвіду саме у сфері захисту дітей, а наступні керівники так само часто не мають інституційної пам’яті та потрібної підготовки. Вона також звернула увагу, що міністри зазвичай працюють на посаді не довше двох років, а після цього приходить новий керівник, який часто починає боротися з попередніми рішеннями, і це не дає системі стабільно рухатися вперед.

Волинець також пояснила, чому в Україні досі не вдалося налагодити реальну співпрацю між державою, громадами, громадським сектором і фахівцями у сфері захисту дітей. Однією з причин вона назвала різний рівень знань і навичок. 

«Будувати державну політику — це не стільки виголошувати слогани, скільки важко працювати над законодавством. Творити його, а не правити. Катастрофа в тому, що немає тих, хто вміє системно бачити одне завдання за іншим. І немає тих, хто здатний перепрацювати свій досвід і висловити пропозицію щодо законодавства», — наголосила експертка. 

Крім того, Волинець звернула увагу, що учасники реформи часто не вміють домовлятися, доводити свою позицію й приймати інші думки. Через це у реформі стало забагато особистого і замало професійного підходу.

Окремою проблемою експертка назвала неправильну систему фінансування реформи та розподілу міжнародної допомоги. Така допомога часто залишається поза державною системою, хоча відповідальність за результат усе одно несе держава.

Тоді Котляр поцікавилася, що могло б об’єднати всіх учасників процесу для реальних змін у сфері захисту дітей. У відповідь Волинець зазначила, що спільною точкою має стати розуміння, що головним показником роботи є стан дитини в конкретній громаді. Вони мають діяти так, щоб дитині ставало краще, незалежно від того, хочуть вони цього чи ні.

«На жаль, на цьому етапі реформи ми абсолютно втратили дитину. Нагадаю, що логіка процесу (згідно із законами та постановами 866 і 905) починається з виявлення дитини, а далі — того, що потрібно з нею робити. Про форми влаштування йшлося аж наприкінці. Зараз реформатори вирішили почати (саме почати, а не продовжити) з форм влаштування та соціальних послуг. Дітей тут немає. Це зовсім інша реформа. З іншими цінностями, ідеалами, порядком. Але її намагаються реалізувати по законодавству, яке написано від дитини. Тому все це, на мій погляд, приречене», — підсумувала Волинець. 

Експертка з прав дитини також заявляла, що за жодне питання в реформі захисту дітей в Україні неможливо знайти персонального відповідального.