Закупівлі під час війни: головний критерій – ефективність, а не регламенти

Міжнародні закупівлі зброї для України повсякчас супроводжуються дискусіями про прозорість та інституційний порядок. Проте в умовах жорсткого дефіциту снарядів на ринку головним критерієм ефективності стає не бездоганна бюрократія, а швидкість доставлення засобів на передову. Томаш Копечний на прикладі резонансного перерозподілу 23 млрд грн на користь ДПСУ пояснює, чому гнучкість системи та диверсифікація каналів постачання є критично важливими для виживання фронту, а оцінювати рішення влади варто виключно за фінальним результатом – наявністю зброї на фронті. 

Нещодавно Німеччина оголосила, що надасть 300 млн євро для чеської снарядної ініціативи для України. Цього має вистачити на 50 000 боєприпасів великої дальності. І хоч Агенція оборонних закупівель у травні здійснила рекордну закупівлю снарядів, цьому передували заяви про затримки та гучні обговорення: у розмові про майбутнє оборонних закупівель Україна повсякчас повертається до питання, як ефективно закупити і поставляти зброю з-за кордону на фронт.

На прикладі досвіду перерозподілу 23 млрд грн від Агенції оборонних закупівель до Державної прикордонної служби в 2024 році поясню, чому під час війни швидке контрактування і контроль за результатом важливіші за інституційний порядок.

Отже, які інституції мають відповідати за міжнародні оборонні закупівлі та як цей процес має відбуватись?

На перший погляд відповідь здається очевидною: такі процеси має вести спеціалізована структура, створена для цього, а саме Агенція оборонних закупівель. Однак реалії воєнного часу часто складніші за новостворені, не відтестовані бюрократичні механізми, які запроваджували з метою підвищити прозорість.

Натомість для фронту корисна не стільки прозорість, як швидкість отримання необхідних засобів, а отже – диверсифікація каналів їх постачання.

У 2024 році та на початку 2025-го Україна працювала на ринку, де зброї бракувало, а потреби фронту змінювалися швидше, ніж наявні інституції встигали адаптуватись під них. Відповідно, у таких умовах головним критерієм стає здатність системи довести закупівлю до фактичного постачання.

Досвід кінця 2024 року може бути корисним для нинішньої дискусії про те, як Україні організовувати оборонні закупівлі в умовах війни.

На той час рішення про перерозподіл коштів багато хто оцінив як суперечливе через велику суму коштів, чутливість теми закупівель і особливу увагу суспільства до історії, тож критика була прогнозованою.

Ключове питання полягає в іншому: чи допомогло це рішення зберегти темп закупівель у момент, коли фронт гостро потребував боєприпасів і зброї. Міністерство оборони ініціювало передання коштів, Кабінет міністрів її погодив, а координація відбувалася на найвищому рівні, можливому в умовах війни.

Державна прикордонна служба не була випадковим вибором, бо вже мала статус розпорядника бюджетних коштів другого рівня та досвід великих закупівель. Водночас визначення військової потреби залишалося за Міністерством оборони та Генеральним штабом. Тобто стратегічна частина процесу залишалася у військового керівництва, а ДПСУ виконувала практичну роль у ширшому закупівельному механізмі.

Українська система закупівель під час війни працює як ширша екосистема, що поєднує міністерства, військових замовників, іноземні уряди, виробників, посередників тощо.

На кожному етапі існують причини для затримок, як-от із європейського боку терміни можуть сповільнюватися через черги на виробництво та необхідність отримання політичних погоджень. Тоді як із боку України це можуть бути термінові та мінливі потреби на полі бою і проблеми з координацією в оборонному секторі.

Приклад співпраці з Чехією показує, як на практиці можуть працювати різні маршрути постачання. Залежно від юридичної та логістичної структури угоди, зброя та боєприпаси можуть надходити до різних уповноважених отримувачів у секторі безпеки України включно зі Збройними Силами, Державною прикордонною службою та іншими визначеними структурами. Тому в таких випадках значення мають не лише назви інституцій, а й перевірені канали постачання, належні повноваження, документи та здатність виконати контракт у потрібні строки.

У 2024 році перевірка перерозподілу 23 млрд грн була необхідною, адже оборонні закупівлі під час війни завжди пов’язані з підвищеними ризиками. До посередників можуть виникати питання щодо ціни, авансові платежі збільшують фінансову відповідальність, а публічна прозорість у чутливих оборонних контрактах має природні обмеження.

Саме тому довіра до таких рішень має спиратися на результати і максимально можливу відкритість у межах безпеки.

Водночас сама участь посередника не означає, що контракт є проблемним. На ринку озброєння посередники часто забезпечують доступ до товару, коли прямий контакт із виробником обмежений або займає занадто багато часу. Авансові платежі також можуть бути частиною реальності ринку продавця, де постачальники вимагають фінансових гарантій через конкуренцію за виробничі потужності та наявні запаси.

Тому оцінка таких рішень має спиратися на конкретні показники: чи були товари перевірені, чи рухалися контракти, чи готувалися вантажі до відправлення, чи відбулися постачання тощо.

Реформа оборонних закупівель залишається критично важливою. Україні потрібні сильні спеціалізовані інституції, чіткіший розподіл повноважень та максимально можлива прозорість в умовах війни. Водночас варто визнати, що під час війни система має залишатися гнучкою. Бувають періоди, коли одна установа не може закрити всі контракти й логістичні маршрути. У такому разі держава має використовувати кілька спроможних каналів, якщо вони діють у межах своїх повноважень та під контролем.