Шлях до своєї громади: як міські ради пояснюють свою роботу

Це ключовий висновок дослідження публічного звітування органів місцевого самоврядування в 11 українських містах, яке програма «Прозорі міста» Transparency International Ukraine провела у партнерстві з Центром контент-аналізу.

Звітування влади перед громадою — це частина суспільного договору. Жителі сплачують податки, делегують владі право управляти спільними ресурсами і мають отримувати відповідь: що зроблено, за які кошти, які рішення були складними, що не вдалося і що буде далі.

Підзвітність здорової людини — це публікація матеріалів, анонсування звіту, запрошення жителів і медіа до обговорення, можливість поставити запитання, трансляція, коротке резюме, пояснення ключових цифр, робота з журналістами на регіональному та національному рівнях, публікації в соцмережах, відповіді після заходу і зрозумілий план дій. Інакше звіт може існувати формально, але не працювати для громади. Так, це довгий перелік, але він безумовно необхідний, якщо ключова ціль — надати своїм платникам податків пояснення, що робиться в їхніх інтересах.

Наше дослідження показує: системних практик у питанні підзвітності поки обмаль навіть у великих містах. Аналітики оцінили, як 11 міських рад комунікували звітування з 1 грудня 2025 року до 15 березня 2026 року. До аналізу ввійшли новинні розділи на офіційних сайтах міських рад, сторінки органів місцевого самоврядування і посадовців у соцмережах, локальні онлайн-медіа, регіональні філії Суспільного, а також контент у фейсбуці, X, інстаграмі, тіктоку, ютубі й телеграмі.

Скромні перемоги підзвітності

Не хочеться починати з сумного, тому спершу — про вдалі практики. Вони є, і їх важливо бачити.

По-перше, деякі міські ради звітують! Така теза може звучати дивно, але повірте, це вже перемога. Бо знайти звіти керівництва міста, структурних підрозділів чи комунальних підприємств — то часто завдання з зірочкою. Це не завжди вдається навіть аналітикам, які спеціалізуються на роботі органів місцевого самоврядування.

Також міста навчилися продукувати короткі й регулярні звіти про речі, які жителі відчувають щодня. Наприклад, про роботу комунальних підприємств, що відповідають за прибирання, благоустрій, ремонти, реагування на звернення, ліквідацію наслідків обстрілів чи інших кризових ситуацій.

Саме звітність про «побутові» питання стала найпомітнішою категорією на власних майданчиках міськрад — кількісно її комунікували частіше, ніж навіть звіти міських голів. Це доволі неочікувано для теми, яка часто здається «технічною». Насправді ж вона дуже близька до повсякденного життя містян.

І приклад тут — Запоріжжя. Місто комунікувало результати роботи комунальних підприємств, зокрема найбільше повідомлень оприлюднила Муніципальна варта: про ліквідацію наслідків обстрілів, перевірку укриттів, роботу зі зверненнями тощо. У Запоріжжі понад 90% офіційної комунікації стосувалося саме змісту звітів, а не лише самого процесу звітування. Це важливо: жителям потрібна не новина про «відбувся звіт», а відповідь, що саме зроблено.

Схожа регулярність була і у Хмельницькому: дослідження зафіксувало щотижневі звіти КП — 12 публікацій на сайті і 10 у соцмережах влади протягом 15 тижнів. Це хороша основа для підзвітності, але такі матеріали часто залишаються сухими переліками робіт без пояснень простішою мовою.

Зрештою, хороша практика — розкладати великий річний звіт на окремі теми. Не всі прочитають повну презентацію або довгий pdf. Але людина може зацікавитися конкретним блоком: транспортом, безбар’єрністю, підтримкою військових, відновленням будинків після атак, освітою, медициною. Коли великий звіт перетворюється на серію зрозумілих матеріалів, він має більше шансів дійти до жителів міст.

Так діяв Львів: річний звіт міського голови на сайті розклали на 13 окремих змістових повідомлень. У фокусі були безбар’єрність, відновлення після атак, транспорт та інші напрями. Це вдалий формат, бо він дає змогу говорити про конкретні зміни, які цікавлять різні групи жителів. Водночас у соцмережах Львова більше уваги приділяли анонсам, фото і відео, ніж деталям змісту. Але про проблеми ми поговоримо нижче. 

Проблеми великі й малі

Торік восени ми звернулися до міської ради Харкова з рекомендацією до міського голови — виконати закон і відзвітувати перед громадою. Але у відповідь отримали: «Харківський міський голова постійно звітує в ефірі загальнонаціонального телемарафону “Єдині новини”, в мережі Інтернет, на офіційних сторінках міської ради в соцмережах “Фейсбук” і “Телеграм”».

У контент-аналізі Харків став єдиним містом, де не вдалося зафіксувати жодної згадки про звіти на вебсайті та в соцмережах міськради й міського голови у досліджуваний період. При цьому Харків — велике прифронтове місто, там потреба в поясненні рішень, витрат, відновлення і кризового управління стала надзвичайно високою.

Ще у трьох містах — Кропивницькому, Одесі та Чернігові — також практично неможливо знайти згадки про звіти на власних майданчиках ради.

Київ же мав слабшу системну офіційну комунікацію звітності поза кризовими ситуаціями. Найбільша увага до таких повідомлень з’являлася тоді, коли місто пояснювало дії під час снігопаду або після російських атак на інфраструктуру. Водночас реакція на такі публікації була негативною: містяни часто ставили правдивість звітів під сумнів.

Окреме питання до всіх міських рад — про доступність звітів, а не лише їхню наявність. Великою проблемою чи не для всіх став канцелярит. Дослідження показує, що у багатьох повідомленнях влада говорить так, ніби звертається не до громади, а до іншого департаменту: «заслухано інформацію», «взято до відома», «забезпечено виконання заходів», «реалізовано комплекс робіт». За такими формулюваннями зникає головне: що саме зробили, скільки це коштувало, кому це допомогло, які проблеми залишилися.

Містянин хоче знати не лише про кількість проведених нарад чи ухвалених рішень, йому важливо почути інше. Які три головні результати року й три найбільші проблеми? Чим влада пишається, а де визнає, що не впоралася? Які рішення ухвалені після критики чи запитань громади? Що практично змінилося у житті киянина, львів’янина, харків’янина чи жителя будь-якого іншого міста?

Аналітики помітили ще одну тенденцію — персоналізацію звітності навколо міського голови. Річні звіти мерів мають високий комунікаційний потенціал, і це очікувано. Але коли вся підзвітність зводиться до однієї посадової особи, місто ніби зникає як система. Департаменти, управління, комунальні підприємства, депутати, бюджетні розпорядники залишаються в тіні, хоча саме вони відповідають за велику частину рішень і послуг.

Так, Дніпро зосередив комунікацію переважно навколо річного звіту міського голови. Це створило помітний інформаційний привід, але водночас показало ризик надмірної персоналізації такої підзвітності. 

Якщо влада не пояснює, пояснять інші

Роз’яснювати простими словами роботу міської ради могли б соціальні медіа, регіональна преса, лідери думок, громадські організації. Але контент-аналіз показав, що органи місцевого самоврядування слабко проявлені на цьому полі.

Часто міська рада публікує інформацію у власних каналах і вважає, що цього достатньо. Але значна частина обговорення відбувається не на сайті ради, а в локальних медіа, телеграм-каналах, фейсбук-групах, коментарях, професійних і громадських спільнотах. Якщо влада там не присутня з поясненнями, замість неї це зроблять інші — іноді точніше, іноді емоційніше, іноді маніпулятивно.

Найменше згадок про звітність органів місцевого самоврядування у медіа зафіксовано в Хмельницькому та Кропивницькому. Але якщо в цих містах влада подекуди ініціювала поширення своїх матеріалів на зовнішніх майданчиках, то в Одесі, до прикладу, уся комунікація «ззовні» була пасивною. Тобто міська рада не доклала достатніх зусиль до поширення інформації про свої ж звіти та роботу.

У соцмережах — Facebook, X, Instagram, TikTok, YouTube, Telegram — найбільше обговорювали звітність у Львові. З понад 260 проаналізованих дописів майже 90% стосувалися звіту Андрія Садового. Проте у цьому випадку є певні ознаки штучного поширення негативних повідомлень.

Натомість щодо звітності одеської влади було виявлено всього три повідомлення у соцмережах, два з яких містять запитання активних громадян про те, чи Департамент з мобілізаційної підготовки звітував або ж чи планує звітувати про свою діяльність.

У воєнний час ці питання не лише репутації, а й стійкості. Ми живемо в умовах гібридної війни, і на локальному рівні так само працюють методи розхитування довіри, пересмикування, маніпуляції та спроби посварити громаду з владою. Саме тому чесна, регулярна і зрозуміла комунікація — це не «додаткова опція» для пресслужби. Це елемент безпеки й управлінської спроможності. 

Що варто змінити міським радам

Майже всі досліджувані міські ради об’єднує сприйняття звітування як разової вимушеної активності, а не системної практики. Міський голова прозвітував раз на рік чи ні, департамент відзвітував десь на виконкомі, фінансове управління доповіло про бюджет на сесії — і ніби обов’язок виконано.

Винесу за дужки те, що звіти треба публікувати так, щоб їх можна було знайти. На сайті має працювати пошук і зрозуміла навігація — це те, з чого починається підзвітність.

Загалом же міським радам потрібен внутрішній стандарт комунікації звітів. Кожен важливий звіт повинен мати мінімальний набір: від анонсування події та публікації документу звіту до вдалої посткомунікації, що містить коротке резюме зрозумілою мовою з головними показниками і цитатою «живої людини», відеозапис і презентацію, відповіді на запитання. Також доцільно готувати короткі прескіти для журналістів та ініціювати поширення інформації в локальних медіа та соцмережах.

Варто відмовитися від формули «відбувся звіт». Натомість кожне повідомлення має відповідати на питання: що зроблено, що не вдалося, скільки це коштувало, кого це стосується, що буде далі. Особливо це важливо для бюджетних звітів і кризових ситуацій — після обстрілів, снігопадів, аварій чи інших викликів.

Не менш важливо — чути реакцію після звіту, бути готовим до критики, незручних питань і не зникати одразу після виступу, не вимикати трансляцію, а говорити, чути, шукати рішення.

Зрештою, кожна наша громада заслуговує на справжню дорослу взаємодію з владою, де є відчуття співпричетності до життя у місті.