Цифровізація vs «бусифікація»: Міноборони зависло між двома моделями війни

Довготривала збройна агресія проти України оголила фундаментальний конфлікт двох моделей мобілізації. З одного боку — цифровізація, яка пропонує прозорі реєстри, автоматизований облік, уніфіковані правила застосування офіційних даних. З іншого — «бусифікація», що тримається на ручних рішеннях і примусових практиках мобілізації.

На цьому тлі прихід 35-річного управлінця в оборонний сектор означав не стільки політичний перезапуск, скільки спробу перенести цифрову логіку управління з цивільної сфери — реєстрів, сервісів, автоматизації процесів — у простір, де й досі панує військово‑адміністративна вертикаль. У цьому просторі в пріоритеті — примус і планові показники, а не сервіс і прозорість.

Через конфліктність двох управлінських систем міністру оборони відведено роль не реформатора в класичному сенсі, а… звичайного інтерфейсу — між цифровою інфраструктурою держави та силовою логікою військового адміністрування.

Вже перші пів року роботи команди Михайла Федорова показали: сучасні технології не змінюють природи системи, яка живе за власними правилами — слово чиновника вище за цифрові записи. Держреєстри можуть показувати бронювання, відстрочку чи медичний статус, але остаточне рішення все ж таки ухвалюють на рівні ТЦК і ВЛК.

Перед наймолодшим в українській історії міністром оборони постало актуальне питання: чи здатна цифровізація подолати «бусифікацію» у багаторічній війні, де вирішальним ресурсом має бути людська довіра та готовність служити?

Спадок хаосу: відсутність державної політики

Січневе призначення Михайла Федорова в оборонний блок від самого початку мало символічний характер: цифрова держава, яка суттєво вплинула на цивільний сектор, повинна нарешті достукатися до болючішої та інерційнішої сфери — мобілізації.

Стартові умови виявилися доволі складними: у 2022–2025 роках держава так і не сформувала цілісної оборонної політики. Кожна хвиля мобілізації супроводжувалася новими правилами бронювання, які часто змінювалися, створюючи атмосферу нормативної невизначеності.

Закон №3633‑IX, ухвалений іще 2024 року, мав стати рамковим документом щодо вирішення важливих питань — проходження військової служби, мобілізації та військового обліку. Проте він виявився недосконалим і фрагментарним: замість єдиної стратегії — набір численних процедур, які коригувалися під тиском обставин.

Команда Федорова успадкувала не завершену модель, а набір частково цифровізованих процедур, які не мають єдиного управлінського центру тяжіння. Тому будь-яка нова цифрова надбудова автоматично накладається на незавершену нормативну архітектуру, де правила мобілізації змінюються швидше, ніж оновлюються реєстрові контури.

Мобілізаційна система формувалася не як довгострокова політика із зафіксованими параметрами навантаження на економіку й резерви, а лише як сукупність реактивних нормативних актів, що змінювались у відповідь на ситуативні дефіцити особового складу в різних частинах і підрозділах.

За даними Генштабу та парламентських комітетів, починаючи з 2022 року, мобілізаційна кампанія функціонує в режимі постійного перегляду правил: десятки змін до порядку військового обліку, критеріїв бронювання, відстрочок тощо — усі ці «ноу-хау» сформували законодавчу нестабільність як системну політику.

Щоправда, запуск держреєстру «Оберіг» виглядав як технологічний прорив: він акумулював понад 25 мільйонів записів, створивши ілюзію повного контролю над людським ресурсом. Проте віртуальні дані виявилися відірваними від реальності. Застосунки «Резерв+» і «Армія+» і далі працюють у межах тієї самої нормативної архітектури, що й традиційна система обліку, не змінюючи принципу пріоритету адміністративного рішення над цифровим статусом.

Для колишнього очільника Мінцифри ключовим обмеженням стало те, що реєстр «Оберіг» не є автономною системою ухвалення рішень. У межах чинної інституційної моделі він виконує облікову функцію, тоді як рішення про застосування даних залишається за військово-адміністративною вертикаллю, яка не підпорядковується логіці цифрового алгоритму.

Інтеграція «Оберегу» з виконавчою вертикаллю мобілізації залишилася недосконалою: рішення про застосування даних ухвалюють на рівні територіальних центрів комплектування. Основний недолік системи — відсутність узгоджених дій, спрямованих на потреби фронту й тилу, Збройних сил та економіки.

У більшості держав, які ведуть затяжні війни, такі питання вирішують через окремі параметри довгострокового планування. В Україні ж мобілізаційна система одночасно виконує функції планування, обліку, відбору та примусового комплектування, що створює негативний ефект адміністративного перевантаження.

Наслідки такого поєднання функцій проявляються не лише в роботі ТЦК, а й у суміжних процесах, зокрема у сфері бронювання працівників критично важливих підприємств. Після запуску автоматизованих процедур через «Дію» виявилося, що значна частина підприємств критичної інфраструктури не була коректно відображена у відомчих базах.

Частка таких випадків, за оцінками профільних органів, у різних секторах становила понад 30%. Це свідчить не про окремий технічний збій, а про системний розрив між цифровими реєстрами та реальними управлінськими процесами, які досі значною мірою функціонують у різних логіках і часто не синхронізуються між собою.

Паралельно спостерігаються зіткнення двох різних підходів. Цифрові інструменти вимагають відкритого й прозорого обліку мобресурсу, тоді як стара система наполягала на закритості даних, трактуючи їх як елемент державної безпеки. Цей конфлікт заблокував механізми розподілу людського ресурсу між армією та цивільним сектором.

Мобілізаційна система нагадує дивний гібрид: сучасна цифрова інфраструктура зшита зі старою радянською логікою управління. Важливі параметри визначаються не довгостроковою політикою, а лише адміністративною реакцією на чергові дефіцити — особового складу на фронті чи робочої сили в економіці.

Команда Федорова постала перед серйозним викликом: наша держава ще й досі не має цілісної моделі комплектування війська в умовах затяжної війни на виснаження. За таких обставин автоматизація не створює порядку — вона лише прискорює хаос, який дістався у спадок новому міністру оборони.

ТЦК як стоп-сигнал для реформи

Система електронного військового обліку в нас побудована як багаторівнева цифрова інфраструктура. Парадокс у тому, що її інтеграція відбулася без перегляду функціональної ролі територіальних центрів комплектування. Процес цифровізації не замінив адміністративної моделі мобілізації, а лише наклався на неї як допоміжний рівень фіксації даних.

Міноборони, як і раніше, декларує масштабне оновлення даних через цифрові сервіси, включно з мобільними застосунками та реєстром «Оберіг». Однак операційна логіка мобілізації на рівні ТЦК і далі базується на планових показниках «валу» — кількості новобранців і поповнення навчальних центрів, які залишаються основним критерієм оцінки ефективності чиновників у погонах.

Існує глибокий розрив між цифровим статусом і адміністративною практикою. Дані, зафіксовані в реєстрі, ще не означають їх однакового застосування у воєнних умовах. Цифрові інструменти залишаються тільки засобом обліку: вони фіксують, але не вирішують. Вирішальне слово — за адміністративною вертикаллю.

На практичному рівні це призводить до паралельного існування двох режимів мобілізації. Перший — формалізований, цифровий, де фіксується статус особи, наявність відстрочок і бронювання. Другий — виконавчий, де рішення визначається адміністративною інтерпретацією на місцях, у межах виконання планових показників.

У цій конфігурації перед міністром оборони постає непроста дилема: цифрова інфраструктура, яку він фактично курує як політико-адміністративний центр трансформації, не має прямого важеля впливу на виконавчий рівень ТЦК, який підпорядковується логіці Генштабу та оперативних командувань. Це створює інституційний розрив — між цифровим центром даних і фізичним центром примусу.

Зазначений розрив стає критичним у точці взаємодії з населенням. Електронні статуси, сформовані в реєстрах, не є достатньою умовою для уніфікованого застосування на рівні ТЦК, що фактично зберігає простір для дискреційних рішень у межах виконавчої вертикалі.

Додатковий системний ефект формується через різницю між цифровою логікою сервісного управління і логікою силового адміністрування. Якщо цифрова модель передбачає перевірюваність і відтворюваність рішень, то мобілізаційна вертикаль працює через виконання кількісних нормативів, які не завжди корелюють із реєстровими даними.

У секторі бронювання це проявляється як конфлікт між нормативними критеріями та їх практичним застосуванням. Після запровадження урядових правил бронювання (зокрема в межах постанови КМУ №76 та пов’язаних підзаконних актів) підприємства критичної інфраструктури були інтегровані в цифрові процедури через «Дію». Водночас значна частина відомчих і регіональних баз не була синхронізована з реєстрами, що призвело до неповного відображення статусів підприємств і працівників у системі.

Наслідком цього стали численні неузгодженості між реєстровими даними та фактичним станом обліку підприємств критичної інфраструктури. Проблема виявила не технічний збій, а системну відсутність синхронізації між різними рівнями державного управління.

Соціально-економічний ефект цього розриву проявляється в сегментах із високою залежністю від технічного персоналу. У житлово-комунальному господарстві та суміжних галузях фіксується дефіцит кадрів у діапазоні 40–50% за окремими спеціальностями (інженерний персонал, аварійні бригади, водії спецтехніки). Це тісно пов’язано з одночасним впливом мобілізаційних процедур і обмеженої ефективності бронювання.

На ринку праці формується вторинний ефект — перерозподіл зайнятості в тіньовий або напівформальний сектор. За даними галузевих об’єднань, у промислових регіонах частка офіційної зайнятості чоловіків призовного віку демонструє зниження на рівні 20% і більше порівняно з довоєнними показниками, що свідчить про реакцію на нестабільність правил.

Усі ці процеси формують правову й адміністративну асиметрію: цифрова система фіксує статуси, нормативна система визначає критерії, а виконавча вертикаль здійснює фактичне застосування рішень. Ефективність цифровізації обмежується старою мобілізаційною архітектурою, яка і далі функціонує як основний механізм розподілу людського ресурсу.

Анатомія СЗЧ: криза довіри до влади

Останнім часом самовільне залишення частини (СЗЧ) і дезертирство в умовах повномасштабної війни набули ознак системного явища, яке виходить за межі індивідуальних правопорушень і перетворюється на індикатор якості комплектування війська. Йдеться не лише про кримінально-правову категорію, а й про масовий вихід із чинної моделі служби як соціального контракту.

За даними Офісу генпрокурора, від початку повномасштабної війни загальна кількість кримінальних проваджень за статтями 407 і 408 КК України сягнула сумного «рекорду»: близько 300 тисяч справ, із яких 240 тисяч випадків СЗЧ і понад 50 тисяч — дезертирства.

Така динаміка — нерівномірна: якщо у 2022–2023 роках ці показники обчислювалися сотнями й тисячами випадків на рік, то у 2024–2025 було зафіксовано перехід до десятків тисяч нових проваджень щомісяця, з піковими значеннями на рівні 15–21 тисячі випадків.

У перерахунку на часову шкалу це означає, що система фіксує нові випадки СЗЧ з інтервалом у кілька хвилин, що створює постійне навантаження на правоохоронні органи та командування.

Масові випадки СЗЧ не можна пояснити лише порушенням дисципліни. Військова соціологія вказує на три глибинні причини: невизначеність строків служби, відсутність реальних механізмів ротації та нерівномірний розподіл навантаження між підрозділами. У такій моделі служба сприймається як пожиттєвий вирок або шлях в один кінець.

Для управлінця, який координує цифрові системи обліку, це формує додатковий сигнал: навіть повна цифрова фіксація статусу військовослужбовця не гарантує стабільності його поведінки в межах інституції, якщо немає базових параметрів контрактної визначеності служби та прогнозованості навантаження.

З погляду військовослужбовців, самовільне залишення частини — не спонтанне рішення, а раціональний вихід із системи з високим рівнем невизначеності. Спроба держави загальмувати цей процес через кримінально-правовий механізм призвела до перевантаження правоохоронної та судової систем.

Через величезну кількість порушених кримінальних справ навантаження на правоохоронців сягає критичного рівня: на одного слідчого припадають сотні одночасних проваджень. Тобто значна частина цих справ переходить у формальний режим обліку, а не розслідування. По суті це — розрив між фіксацією порушення та спроможністю держави реагувати на нього.

Паралельно виникає бюджетно-інфраструктурне обмеження: утримання значної кількості військовослужбовців у слідчих ізоляторах або під вартою створює непропорційне навантаження на пенітенціарну систему, не розраховану на такі масштаби правопорушень.

Намагаючись вирішити цю проблему, законодавці запровадили механізм звільнення від відповідальності за перший випадок СЗЧ — у разі добровільного повернення до служби. За даними ДБР, через цей механізм до лав ЗСУ вдалося повернути понад 29 тисяч утікачів.

Коли перша «самоволка» перестала бути остаточним юридичним маркером, на підрозділи лягло додаткове навантаження. Командна вертикаль отримала різнорідний статус дисциплінарної відповідальності: однакові дії могли трактуватися по‑різному, що створювало плутанину й тиск на систему управління.

Іще одна проблема — перевантаження слідчо-судової інфраструктури. Внутрішня пропускна спроможність правоохоронних органів та судової системи в категорії військових злочинів не відповідає обсягу зареєстрованих проваджень. А це створює накопичення справ і знижує ефективність індивідуального розгляду.

Такі явища свідчать не лише про проблеми з дисципліною. Вони оголюють глибшу кризу — втрату довіри до влади та відсутність стабільних правил служби. Коли немає прогнозованих строків, реальних механізмів ротації та розподілу навантаження між підрозділами, служба перетворюється на нескінченний тягар без чітких орієнтирів.

Логіка виживання: фронт — передусім!

Опинившись в епіцентрі кризи мобілізаційної системи, міністр оборони стикнувся не лише з проблемою реформ, а й із розщепленням самої архітектури управління. Система фактично розділилася на два паралельні контури, які працюють за різними критеріями ефективності й не мають повноцінного механізму синхронізації.

Перший контур — оперативне утримання фронту, де ключовим параметром залишається щоденне відтворення втрат. Його інституційним ядром є територіальні центри комплектування як механізм адміністративного забезпечення людського ресурсу. У цій логіці головним показником залишається виконання кількісних завдань, а не якість відбору, довгострокова стійкість підрозділів чи баланс між фронтом і економікою.

Другий контур — цифрова мобілізаційна інфраструктура, що базується на реєстровій логіці, автоматизації обліку та стандартизації даних. Формально він має забезпечити прозорість і керованість процесів, але інституційно залишається залежним від виконавчої вертикалі — Генштабу, ТЦК і ВЛК, де фінальні рішення ухвалюються не алгоритмами, а адміністративною інтерпретацією.

Така конфігурація створює несумісність двох логік. Цифрова модель передбачає прозорість, відтворюваність рішень і мінімізацію людського чинника. Військово-адміністративна модель, навпаки, функціонує через швидкість доукомплектування, виконання планових показників і компенсацію втрат у реальному часі. У режимі воєнного стану ці підходи не інтегруються, а конфліктують.

Цифровізація не трансформує мобілізаційної системи, а лише окреслює її межі. Вона підвищує точність обліку і зменшує простір для довільних рішень у даних, але не змінює базової залежності армії від адміністративного примусу як ключового джерела поповнення.

Будь-які спроби швидкого переходу до добровільно-контрактних моделей впираються в жорсткі обмеження війни: нестабільність фронту, непередбачуваність втрат і дефіцит часу для формування резервів. У таких умовах система автоматично повертається до примусової логіки як єдиного механізму, що гарантує обсяг.

У цій конструкції роль міністра зводиться не до заміни однієї системи іншою, а до управління їхнім розривом. Ключовий виклик полягає у створенні контрольованого переходу, де цифровий контур поступово розширює сферу ухвалення рішень без втрати оперативної спроможності армії.

Війна на виснаження сформувала подвійні мобілізаційні підходи: цифрова держава і далі рахує людський ресурс, тоді як адміністративна держава намагається його вилучати. Цифровізація та «бусифікація» не є взаємовиключними моделями — це дві сторони однієї воєнної реальності. Перша підвищує керованість даних, друга забезпечує фізичне поповнення армії. Проблема полягає не в їх існуванні, а у відсутності єдиної політики, яка б поєднала потреби фронту, можливості економіки та довіру суспільства.

Майбутнє мобілізаційної політики визначатиметься не боротьбою між цифровою та примусовою моделями, а пошуком балансу між трьома «китами» — потребами фронту, можливостями економіки та довірою суспільства.

Від здатності держави знайти цей баланс залежатиме не лише ефективність мобілізації. Насправді йдеться про значно більше — про те, якою Україна постане після війни: державою правил і довіри чи постійного примусу й насильства…