Навіщо Єжи Гоффман переписав фінал «Вогнем і мечем» і чому стрічку досі не заборонили в Україні

375 років тому, наприкінці червня 1651 року, болотиста місцевість навколо волинської річки Пляшівки стала ареною однієї з найбільших сухопутних битв Європи XVII століття.

Берестецька битва завершилася тяжкою поразкою війська Богдана Хмельницького. Майже три з половиною століття по тому польський режисер Єжи Гоффман, розпочинаючи роботу над екранізацією знаменитого роману Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», принципово відмовився від реконструкції Берестецької битви. Фільм закінчується Зборівською угодою 1649 року.

ZN.UA розповідає, як створювався наймасштабніший кінопроєкт тогочасної Польщі, чому автори відійшли від оригінального літературного твору і як виробничі, логістичні та юридичні парадокси супроводжували зйомки цієї історичної стрічки.

Відмова від літературного канону

Щоби зрозуміти масштаб ідеологічного виклику, який постав перед знімальною групою, варто звернутися до історії створення самого роману. Генрик Сенкевич писав «Вогнем і мечем» у дусі своєї відомої формули — «для зміцнення сердець» польського суспільства, розділеного між Російською, Австро-Угорською та Німецькою імперіями. У пресі роман виходив із травня 1883 до березня 1884 року, окремою книжкою — 1884-го.

Відкритою метою роману Сенкевича було нагадування про часи військової могутності Речі Посполитої. Проте в українських інтелектуальних колах твір одразу зазнав жорсткої критики. Зокрема 1885 року історик Володимир Антонович опублікував рецензію, у якій вказував на перекручування фактів і створення карикатурного образу козацтва.

У романі українці поставали як неконтрольована стихія, ворожа цивілізація, а повстанці зневажливо іменувалися «черню». Твір завершувався детальним описом польського військового тріумфу під Берестечком і тезою про ненависть, що отруїла братню кров.

Єжи Гоффман, який пережив радянську депортацію до Сибіру й чудово розумів механізми пропаганди, підійшов до матеріалу з іншої позиції. Режисер свідомо ампутував сцену Берестецької битви з фіналу картини, замінивши візуалізацію перемоги польської зброї на спокійний закадровий текст із застереженням щодо братовбивчих конфліктів.

Впливовий критик Зигмунт Калужинський дорікав, що, прибравши кульмінацію та «знейтралізувавши» гостроту польсько-українського конфлікту, режисер обвалив усю драматургійну будову роману й позбавив глядача логічного катарсису перемоги.

Тим часом «Вогнем і мечем» викликав в Україні значний суспільний резонанс. Деякі українські оглядачі з іронією зазначали: найпомітніший на той час фільм про українську історію, що вийшов після здобуття незалежності, зняли у Польщі.

Юрій Іллєнко належав до найсуворіших українських критиків картини Гоффмана: він вбачав у екранізації Сенкевича відтворення ворожого до України історичного погляду. За кілька років він запропонував власну, радикально іншу версію минулого в «Молитві за гетьмана Мазепу» (2001) — першому великобюджетному фільмі незалежної України.

Однак стрічка, задумана як масштабна деконструкція російських і польських історичних міфів, спричинила гостру полеміку й не стала очікуваним загальнонаціональним кінематографічним тріумфом. Наступною спробою створити українське історичне полотно був «Богдан-Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка (2006), однак і він не перетворився на глядацький блокбастер.

Тридцять років і галоп

Шлях до екранізації першої частини трилогії Сенкевича зайняв у Єжи Гоффмана майже 30 років, оскільки розпочав він її з кінця — випустивши спочатку «Пана Володийовського» (1969), а потім монументальний «Потоп» (1974), що був номінований на «Оскар».

Політика все ж таки втрутилася в роботу Гоффмана над трилогією. 1968 року, під час зйомок «Пана Володийовського», великий підрозділ військових, залучених до масових сцен, раптово відкликали з майданчика й перекинули до Чехословаччини для участі в операції «Дунай». До екранізації «Вогнем і мечем» режисер зміг узятися значно пізніше: перша спроба запустити проєкт 1989 року не вдалася, а повноцінне виробництво розпочалося вже після політичних змін у Польщі.

Фінансове та логістичне забезпечення стрічки стало безпрецедентним для тогочасного східноєвропейського кінематографа. Загальний бюджет сягнув 24 млн злотих (еквівалент 8 млн дол. США). Стрічка залишалася найдорожчим польським фільмом до виходу «Камо грядеши» (Quo vadis) 2001 року.

Знімальний процес тривав 118 днів, протягом яких було відзнято понад 130 кілометрів плівки. До роботи залучили понад 100 професійних акторів, близько 10 тисяч статистів і 250 спеціально тренованих коней.

За спецефекти відповідала британська компанія Machine Shop, яка працювала над голлівудськими проєктами «Термінатор 2» та «Хоробре серце». Такий підхід дав змогу показати жорсткість військових зіткнень із натуралізмом, нетиповим для традиційного історичного кіно. Локації були розкидані по всій Польщі: Запорізьку Січ зняли в археологічному скансені у Біскупині. Першу сцену з реплікою, за спогадами учасників, відзняли лише на 61-й знімальний день.

Прем’єру обставили як виставу: 8 лютого 1999 року перед варшавським Великим театром палало 300 смолоскипів, вулицею проїхала кавалькада козацько-татарсько-польського війська, а козаки били у величезний січовий барабан.

«Вогнем і мечем» подивилися 7 151 354 глядачі — майже кожен п’ятий поляк. Це стало абсолютним рекордом польського прокату після 1989 року. А коли на Великдень 2001-го фільм уперше показали на телебаченні, його подивилися 10,3 мільйона глядачів.

Ступка, якого назвали зрадником

Кастинг докорінно змінив ідеологічний вектор твору. Важливу роль у ньому відіграла дружина режисера — корінна киянка Валентина Трахтенберг, яку близькі називали Валею.

Подружжя прожило разом понад 30 років. Саме Валентина помітила Ізабеллу Скорупко в телевізійному інтерв’ю («Маєш Гелену», — сказала Гоффманові). Фільм Гоффман присвятив дружині; вона померла від хвороби незадовго до прем’єри й так і не побачила картини на екрані.

Образ Богдана Хмельницького зазнав найбільшої трансформації: з похмурого бунтівника у книжці український актор Богдан Ступка створив складний портрет мудрого стратега й шляхтича, який усвідомлює ціну своїх рішень.

Ціну заплатив і сам актор: за словами Гоффмана, щойно в Україні дізналися, що Ступка гратиме гетьмана у польського режисера, його заходилися називати зрадником, що «продався за польські гроші». На думку Гоффмана, Ступка створив величний і гідний образ гетьмана. За цю роль актор отримав Офіцерський хрест ордена «За заслуги перед Республікою Польща».

Долею Богуна теж розпорядився випадок. Спершу роль запропонували зірці польських кримінальних стрічок Богуславу Лінді, але за три тижні до початку зйомок він відмовився, обравши участь у «Пані Тадеуші» Анджея Вайди. Так з’явився росіянин Алєксандр Домоґаров, що мав потрібні навички верхової їзди та фехтування.

Прикметно, що екранний «Юрко Богун» — постать значною мірою вигадана: реальний вінницький полковник звався Іван Богун, був одружений і мав на час повстання двох дітей. Сенкевичевого Богуна читачки любили дужче за головного героя Скшетуського — і Гоффман це чудово розумів.

Поряд заграла ціла галерея акторів: Ізабелла Скорупко (Гелена), яка після фільму про Джеймса Бонда відмовлялася від голлівудських пропозицій; Даніель Ольбрихський у ролі Тугай-бея Фото 03 — місток до колишніх стрічок Гоффмана; українка Руслана Писанка в образі чаклунки Горпини.

Не обійшлося й без курйозів, на які Ступка та інші реагували з іронією. Так, коні на майданчику виявилися норовливішими за акторів. В одній сцені для великого плану кінь Скшетуського, побачивши, що решту тварин ведуть до стайні, поривався приєднатись — і його втримували аж четверо людей. А в епізоді страти кінь, що мав злякано вискочити з-під шибениці, натомість флегматично виходив на середину кадру й починав скубти траву, незворушно зриваючи дубль за дублем.

Думка на два серця

Музику до фільму написав Кшесімір Дембський, поєднавши європейську симфонічну традицію з елементами української та східної музики. Головним ліричним хітом стрічки стала композиція Dumka na dwa serca на слова Яцека Цигана.

Спочатку планувалося, що пісню самостійно виконає Ізабелла Скорупко: це мало стати додатковим маркетинговим інструментом. Однак акторка відмовилася від запису, вважаючи вокальну партію занадто складною. Після низки кулуарних дискусій і відхилення інших кандидатур композицію перетворили на дует. У виконанні Едити Гурняк та Мечислава Щесняка вона увійшла в історію польської естради.

Зовсім інша ситуація склалася навколо української музики. У фільмі неодноразово звучить потужна хорова козацька пісня «Наливаймо, браття». Багато глядачів сприйняли її як автентичний народний твір, хоча музику створив український композитор Віктор Лісовол, а слова написав поет Вадим Крищенко.

Як стверджують автори пісні, її використали у фільмі без їхнього дозволу й виплати авторської винагороди, а прізвища Вадима Крищенка та Віктора Лісовола не зазначили у фінальних титрах.

Іронія полягала в тому, що згодом уже сам Єжи Гоффман заявив про порушення своїх авторських прав в Україні. «Вогнем і мечем» викликав у нашій країні значний глядацький інтерес і суспільний резонанс. Водночас, як заявляли представники Гоффмана, українські телеканали протягом кількох років показували цю та інші його стрічки без згоди авторів і належних відрахувань, а копії фільмів продавали в роздрібній мережі.

Намагаючись захистити свої права, режисер звернувся до українських судів і, за його словами, пройшов усі інстанції — аж до Верховного суду. На київській пресконференції 28 жовтня 2008 року Гоффман заявив, що вперше в житті «був позбавлений авторських прав на власні фільми судом вільної держави».

Суть конфлікту полягала в тому, що право демонструвати й розповсюджувати картини українські установи та суди пов’язували з компаніями, які отримали прокатні посвідчення або придбали права на прокат, тоді як режисер вимагав визнання свого права на авторську винагороду за кожне використання стрічок.

Тодішня очільниця Державної служби кінематографії Ганна Чміль заявляла, що Мінкульт лише видавав прокатні посвідчення, питання авторських виплат не належало до його компетенції, а в документах режисером «Вогнем і мечем» був зазначений Єжи Гоффман.

Післяслово

2025 року Держкіно відмовило у державній реєстрації та заборонило розповсюдження й демонстрування нової версії фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» — того самого пристрасно антиімперського фільму Іллєнка, який колись забороняли в Москві. Причина — шведського короля зіграв росіянин Нікіта Джиґурда, а він належить до переліку осіб, що становлять загрозу національній безпеці.

На цьому тлі по-новому читається доля «Вогнем і мечем». Богуна в ньому грає Алєксандр Домоґаров — російський актор, відомий підтримкою російської агресії: ще 2020 року він радив незгодним із російською владою виїхати й «дзявкати» за кордоном. Домоґаров публічно підтримав повномасштабне вторгнення й побажав «перемоги» російській армії. Однак станом на червень 2026 року його немає у списку. Тому сама участь Домоґарова наразі не стала формальною підставою для заборони «Вогнем і мечем» в Україні.