Барнахус по-українськи: що ми перейняли від Європи і чого Європа вчиться в нас

Уявіть: дитина пережила насильство або стала його свідком. За звичайного сценарію їй доведеться обійти десятки кабінетів: поліцію, прокуратуру, соціальну службу, медиків, психолога. Щоразу — нові обличчя, ті самі запитання, повторення того самого найболючішого знов і знов.

Модель Барнахус — народжена в США, адаптована в Ісландії й нині поширена по всій Європі — побудована на протилежному принципі: усі фахівці зібрані під одним дахом, а дитина проходить через систему один раз.

Із 2021 року Україна впроваджує модель Барнахус як державний механізм захисту дітей, які постраждали від насильства. За цей час відкрито 15 центрів, де за п’ять років допомогу отримали 3159 дітей. 2025 року Верховний суд України визнав роботу центрів важливим елементом правосуддя, дружнього до дитини.

Тож коли наша міжвідомча делегація їхала до Швеції, ми їхали не як студенти на практику, а як колеги на обмін досвідом. І повернулися з розумінням того, де наша система може бути міцнішою, а також того, що і нам є що запропонувати у відповідь.

Міжвідомча довіра — найскладніший компонент моделі

Перше, що впадає в очі у шведських центрах Барнахус, — це рівень взаємодії між поліцією, прокуратурою, соціальними службами, медициною та психологами. Не ввічлива формальна координація, а справжня командна робота, де кожен знає свою роль.

В Україні ми щодня над цим працюємо — і маємо конкретні результати. Наприклад, 2025 року до кримінальних проваджень залучили майже 8000 дітей, 16% із них направили до центрів Барнахус. У Сумській, Кіровоградській та Полтавській областях цей показник становить 40% і більше — там система працює як основний інструмент, а не як резервний.

Але є регіони, де центри використовують лише для допитів, а весь інший спектр — медичні обстеження, судово-психологічні експертизи, комплексна підтримка — залишається незалученим. Причина — несформована культура співпраці між відомствами. Почасти це питання навчання: 2024 року кваліфікацію підвищили майже 2000 слідчих та понад 1200 дізнавачів. Але досі бракує суддів, обізнаних у цій моделі.

Поки участь у моделі залишається добровільним вибором слідчого та судді, а не законодавчо закріпленим стандартом, нерівномірність між регіонами зберігатиметься.

Завдання системи — не лише зібрати докази, а й повернути дитині відчуття безпеки

У шведських центрах Барнахус є принцип, який мені хочеться повторювати на кожному тренінгу: після завершення всіх процесуальних дій дитина має почуватися краще, ніж на початку. Правосуддя та психологічне відновлення — не конкуренти, а паралельні процеси.

В Україні це втілюють поступово. За час роботи моделі психологи центрів провели понад 2600 консультацій, соціальні працівники — майже 4750. Але є суттєвий виклик: жодного разу в жодному центрі не було проведено повноцінного комплексного медичного обстеження дитини — того, яке в ісландській та шведській моделях є стандартом. Медичний складник в Україні фактично винесено за межі центру. Дитину направляють до лікарні окремо — і це означає ще один похід по установах, саме те, від чого Барнахус має захищати.

Вирішити це можна без відкриття нових ставок — через угоди між центрами та закладами охорони здоров’я для залучення педіатрів і судово-медичних експертів безпосередньо на місці, як це працює в європейських країнах.

Психологи є, але недостатньо

У більшості українських центрів Барнахус немає резерву психологів — якщо штатний фахівець у відпустці або на лікарняному, центр фактично зупиняється. Немає й системи чергувань у вихідні та неробочі дні.

Окремо — питання гендерного балансу. Психолог-чоловік є лише в одному центрі по всій Україні — у Львівській області. Для частини дітей, особливо хлопців-підлітків, це може ускладнити встановлення довіри та якість подальшої роботи.

Формування регіональних реєстрів психологів для ротації та цілеспрямований набір з урахуванням гендерного балансу — це не питання бюджету, а управлінське рішення.

Дитина не повинна їхати годинами, щоб отримати допомогу

У деяких регіонах діти не можуть дістатися до центру просто тому, що він далеко. Наприклад, слідчі Херсонської області везуть дітей до Миколаєва. А це означає, що тривала та небезпечна поїздка виснажує дитину ще до початку будь-яких процесуальних дій.

Національний план передбачає ще 10 центрів у регіонах, де їх досі немає, зокрема в Харківській, Херсонській та Запорізькій областях. Паралельно потрібне нормативне врегулювання питання доправлення дітей із залученням соціальних служб або довірених осіб, а не лише правоохоронців.

Стійкість системи залежить від стійкості людей у ній

Аби щодня працювати з дитячою травмою й не зламатися, потрібна не просто особиста стійкість. У Швеції супервізія, доступ до психологічної підтримки та культура, де визнання власного виснаження є нормою, — це стандарт роботи центру, а не додаткова опція.

В Україні ми розуміємо важливість цього. Але воєнний час і хронічний брак ресурсів постійно відсувають турботу про команди на другий план. Фахівці, які щодня працюють із дітьми, що пережили воєнні злочини, окупацію, втрату рідних, несуть навантаження, якого не знає жоден їхній колега в мирній Європі. Без системної підтримки — супервізій, регулярного менторства, доступу до власної психологічної допомоги — ми ризикуємо втратити саме тих людей, на яких тримається вся модель.

Супервізія та психологічна підтримка команд мають увійти до стандарту роботи центрів на рівні нормативних вимог — так само, як вимоги до приміщення чи кваліфікації персоналу. Поки це залишається доброю практикою, а не обов’язком, його завжди відкладатимуть на потім.

Україна не лише переймає досвід — вона ним ділиться

Коли ми розповідали про нашу роботу шведським колегам, вони ставили багато запитань. Як будувати роботу з дитиною, травма якої пов’язана з війною, а не лише з насильством у сім’ї? Як утримати команду, коли вона живе в тій самій реальності, що й діти, яким допомагає? Відповідей на ці питання у Швеції немає. У нас — є.

Українські фахівці накопичили досвід роботи з дітьми, які пережили окупацію, втратили батьків, стали свідками воєнних злочинів — і цього досвіду немає більше ніде в Європі. Мережа центрів і далі розширюється навіть в умовах активних бойових дій.

Ми привезли зі Швеції розуміння того, де наша система може стати ще міцнішою. Водночас залишили там свій досвід — і він виявився не менш цінним.