Бреммер: Путін небезпечний саме тому, що не вірить, що програє

Війна з Іраном завершилася, але вона різко висвітлила сили, які тепер визначають світову політику: лідерів, готових ризикувати воєнною силою, гонитву за економічними важелями тиску, технології, що розхитують і саме ухвалення рішень, і цілі моделі розвитку, та старі союзи, які тріщать по швах, поки складаються нові. Іен Бреммер, засновник і президент Eurasia Group, поговорив із редактором Foreign Affairs Деном Курц-Феланом 22 червня про те, як читати сьогоднішню турбулентність - чому він називає війну з Іраном головним провалом Дональда Трампа, чому контроль Ірану над Ормузькою протокою - це актив, що виснажується, чому Володимир Путін став найнебезпечнішою людиною у світі саме тому, що не вважає, що програє, і чому ризики ШІ, які лякають його найдужче, не мають жодного механізму стримування.

Чому війна з Іраном - найбільший провал Трампа

Ден Курц-Фелан: У нещодавньому есеї для Foreign Affairs ви називаєте війну з Іраном та її результат найбільшим зовнішньополітичним провалом Трампа. Чому, якщо коротко?

Іен Бреммер: Бо він не досягнув жодної зі своїх воєнних цілей. Він серйозно прорахувався, вирішивши, що удар, який прийняли іранці, змусить їх капітулювати, а витрати для нього самого - із союзниками в регіоні та в економіці - виявилися чималими. Найближча аналогія - Китай, другий за величиною провал Трампа: спроба в "день визволення" змусити капітулювати слабшу й меншу китайську економіку - там він теж не впорався. Китайці відповіли, і Трампу довелося відступити. Але економічні, геополітичні та внутрішньополітичні наслідки там були куди менші, ніж те, що я бачу з Іраном. За даними останніх днів, провалом цю війну вважають 92 відсотки опитаних ізраїльтян - вони впевнені, що програли.

Я б так далеко не заходив. Це радше відступ. Важко сказати, що Іран переміг, коли йому вбили керівництво й зруйнували більшу частину воєнної та економічної інфраструктури. Але, як футбольна збірна-аутсайдер на кшталт Кабо-Верде, що зіграла внічию з куди сильнішим суперником, вони вистояли. І це вразило Трампа й майже всіх його прихильників. Як можна було настільки помилитися? Як можна було дійти до того, що в меморандумі про взаєморозуміння ти віддаєш іранцям усе задарма? Ніхто не прочитає цей меморандум і не скаже, що для Трампа все минуло добре. Подати це у вигідному світлі неможливо.

Ден Курц-Фелан: І якщо пройтися цілями, які адміністрація заявляла спочатку - ядерна програма, ракети, іранські проксі, навіть зміна режиму, - вони не отримали майже нічого й опинилися в тому самому чи гіршому становищі, ніж до війни.

Іен Бреммер: І можна навіть сказати, що Іран сильніший - принаймні в найближчій перспективі. Я не хотів би опинитися на їхньому місці за три роки з огляду на їхню внутрішню політику, але те саме можна було сказати й до війни. Вони показали, що вміють тримати удар і бити у відповідь. Сам Трамп сказав, що мусив зняти блокаду, інакше світ зіткнеться з економічною катастрофою, - мовляв, він не хоче стати новим президентом Гувером. Вдумайтеся. Він фактично каже, що Іран міг перетворити його на Гувера - влаштувати ту саму катастрофу, якби він не відступив від краю. Це разюче визнання. І це дуже схоже на те, як Китай здатен зупинити американські заводи своїми рідкісноземельними металами - чого Трамп і його кабінет не передбачили.

Актив, що виснажується: чому хватка Ірану над протокою не протримається

Ден Курц-Фелан: Ви очікуєте, що перемир'я втримається? І з огляду на переговори, що почалися, - американський бік ведуть Джей Ді Венс, Стів Віткофф і Джаред Кушнер - чи бачите ви реальний поступ щодо ядерної угоди, чи це своєрідне вічне чистилище?

Іен Бреммер: Перше питання набагато простіше. Так, я очікую, що перемир'я втримається. За останні пару місяців, попри дуже розлогі погрози - ми знищимо ваш режим, покінчимо з вашою цивілізацією, вдаримо по критичній інфраструктурі, - Трамп щоразу відігравав назад. Єдині значущі удари після перемир'я припали одразу після того, як іранці збили американський гелікоптер, і навіть тоді відповідь була невеликою та вивіреною: вона дозволяла Трампу сказати "бачите, можливості я маю, але до ескалації це не призведе". Це виняток, що підтверджує правило. Нової бійки із цією країною він не хоче.

Суть меморандуму - перемир'я тримається, протока лишається відкритою - це те, що Трамп хоче зберегти. Але в першому ж абзаці в угоду втягнуто Ліван. У Швейцарії створили механізм деконфліктингу за участю ліванців, катарців, пакистанців, США та Ірану - усіх, кого хотілося б, окрім Ізраїлю, який якраз воює в Лівані, і окрім "Хезболли", яка воює з Ізраїлем. Із "Хезболлою" в Ірану хоч якийсь контроль є. А над Ізраїлем прямого контролю немає ні в кого. В американців є вплив, але не контроль, і немає жодної юрисдикції над ізраїльськими ударами та окупацією півдня Лівану, яка триватиме.

Тож я думаю, дуже ймовірно, що цей конфлікт спалахне знову. Питання - наскільки масштабно й чи не почнуть на цьому тлі знову воювати Іран і США. Думаю, Вашингтон вкрай неохоче втручатиметься. Іран скаржитиметься, тягнутиме час далеко за межі 60 днів щодо ядерного досьє, але до нової повномасштабної війни це навряд чи призведе. Я доволі впевнений - наскільки взагалі можна бути впевненим у таких речах, - що перемир'я втримається, протока знову відкриється, а ціни на нафту підуть униз.

А от у поступ щодо ядерного досьє я майже не вірю. Не лише тому, що угоду може заблокувати Ізраїль - а отже, Іран через свій вплив на "Хезболлу" може змусити Ізраїль заблокувати угоду - такий собі обхідний маневр, - а й тому, що Іран може домовлятися з іншими країнами. На відміну від СВПД, угоди Обами, це вузьке, двостороннє погодження США та Ірану. До того ж багатьом країнам вигідно, щоб війна не відновилася, а протока лишалася відкритою, і вони вже ведуть переговори з Іраном. Більша частина дипломатії піде через Оман і Катар, із саудитами, Кувейтом, європейцями, індійцями, китайцями. Це принесе Ірану гроші, але не широку ядерну угоду з Вашингтоном: щоб чимось поступитися, Іран вимагатиме максимального зняття санкцій, а американці не підуть на це без повної згоди щодо запасів збагаченого урану та інспекцій. Ми пам'ятаємо, як нелегко це далося Обамі навіть з обмеженням за строками. Трампу важче - важче з огляду на те, хто веде це досьє, важче через брак довіри після ударів по керівництву в розпал переговорів, і важче тому, що Іран відчуває, що має альтернативи.

Тож в угоду я вірю слабко. І показово, що Венс бере на себе відповідальність за загальні контури переговорів, але коли його спитали про Ліван та Ізраїль, він відповів: "Це до Джареда й Стіва". Венс вправно зміщується до більш MAGA-позиції - закінчити війни, America first, - з якою Трамп цілком згоден, інакше він би цього не казав. Але найважче, що, найпевніше, і розвалить угоду, він вішає на Джареда й Стіва - людей "Авраамових угод", людей щодо Гази. Якби я був радником Венса, я б сказав, що в перші дні він напрочуд добре розіграв складну партію.

Ден Курц-Фелан: Передусім у власних політичних інтересах.

Іен Бреммер: Саме так.

Ден Курц-Фелан: Відкрита протока - це головний мотив угоди для Вашингтона. Але видно, як усі, зокрема США, занижують планку "відкритості": ідеться не про повернення до того, як було до війни, а про те, щоб дозволити Ірану, а може й Оману, стягувати плату. Регіональні чиновники в неофіційних розмовах кажуть, що більш-менш готові платити, бо альтернативи не бачать. Ви очікуєте, що те, що звичайна людина назвала б поборами за прохід, збережеться й після 60 днів?

Іен Бреммер: Страховка, екологічні збори, плата за управління, якісь вкладення у відбудову самого Ірану - способів тут безліч. Але ось що важливо й про що майже ніхто не говорить: коли ти пускаєш важіль у дію, він починає виснажуватися. Із Китаєм те саме. Десятиліттями Китай вибудовував монополію на рідкісноземельні метали, бо всі інші недоінвестували: це було дешево, Китай робив це в промислових масштабах - навіщо лагодити те, що не зламане? А потім Китай раптом заявляє: "У нас ліцензійний режим, ми можемо перекрити вам кран, якщо поводитиметеся не так". І тут-таки всі країни кажуть: "Це неприйнятно, треба якнайшвидше і у великих масштабах вкладатися в альтернативи" - і вони це зроблять, у випадку з деякими металами за 12-24 місяці, із важкими рідкісноземельними, може, за п'ять-сім років. Хижацька монопольна сила Китаю тане просто зараз, бо він пустив важіль у дію. Рівно це й зробив Іран.

Іран зробив це під куди більшою загрозою: ти вбиваєш їхнє керівництво, говориш про зміну режиму - вони розбивають скло й смикають аварійний важіль, а важіль цей - протока, на яку в них завжди була географія: міни, плюс вони наростили серйозний потенціал дронів і балістики. І щойно вони ним скористалися, Емірати починають будувати новий сухопутний трубопровід, у регіоні з'являється купа додаткової інфраструктури для залізниці та вантажівок, а по всьому світу кажуть: "Не можна так залежати від протоки й від того, що через неї йде". Звідси розворот до сталої енергетики й навіть до вугілля - до чого завгодно, окрім нафти, газу, ЗПГ, гелію та нафтохімії, які йдуть через Ормуз.

Я днями пожартував, але думаю, це правда: Трамп може виявитися президентом США, який зробив для переходу до зеленої енергетики більше за всіх інших - через побічний ефект іранської війни, що перекрила протоку. Він цього не хотів, але так вийшло. Погляньте на сьогоднішній попит на електромобілі, на акумулятори, на розумні мережі. Усі розуміють: те, що Іран зробив в Ормузькій протоці, хусити можуть повторити в Червоному морі, а будь-хто під тиском - у Малаккській. Тож іранці, опинившись у цій жахливій ситуації, у довгостроковій перспективі навряд чи виграли. Їхній актив виснажується, і навіть за рік у них не буде тієї сили диктувати умови, що є зараз. І всім нам важливо це розуміти.

Китай у виграші, але грає обережно

Ден Курц-Фелан: Коли ви говорите про прийдешній бум чистих технологій, це дає Китаю новий важіль навіть там, де він втрачає рідкісноземельну монополію, - вигода для китайських електромобілів, акумуляторів, сонячних панелей.

Іен Бреммер: Цілком слушно. Китай попереду всіх у світі, вкладаючись у промислових масштабах у першокласну сталу енергетику. І попри все, що Трамп зробив, аби вбити інтерес до вітру й підрізати сонце, ненаситний апетит ШІ-гіперскейлерів та їхніх дата-центрів - будова такого масштабу й з такими грошима, якої ми ще не бачили, - потребує набагато більше чистої енергії. І ця будова йде й у США. Шкода, що вона йде за такого відриву Китаю, але зрештою вісім мільярдів людей виграють від того, що зрозуміють: відходити від нафти й газу треба швидше. Це технології двадцятого століття. До загального штучного інтелекту на нафті й газі не прийти. У світовому масштабі це не спрацює.

Ден Курц-Фелан: Ви пишете, що Китай - головний геополітичний бенефіціар цієї війни. Наскільки добре Сі Цзіньпін розігрує момент?

Іен Бреммер: Я б поставив їм приблизно шість із десяти. Китайці настільки уникають ризику, що не роблять жодного ходу, про який потім можна пошкодувати, - усе лише покроково. Вони бачать можливості й кажуть: "Чудово, але вкрай обережно". Це був момент, щоб очолити іранські мирні переговори. У них був план із п'яти пунктів разом із Пакистаном; вони могли відсунути Пакистан убік і не стали. Сі куди ясніше, ніж раніше, дав зрозуміти Путіну, що хотів би перемир'я, що війна складається для росіян погано - я чув це і через розмови Сі з Трампом, і через високопоставлених китайських посадовців. Але публічної провідної ролі Китай грати не хоче.

До того ж Китай роздуває свою історичну ворожнечу з Японією, його дратує, що прем'єрка Такаіті жорстко висловлюється про Тайвань і нарощує воєнні видатки. А саме зараз варто було б потягнутися до Японії та Південної Кореї, які всерйоз бояться, що не зможуть розраховувати на американців. Китай цього не робить. Він грає в обережну довгу гру: берегти вкладення в ШІ та нову енергетику, стати першою у світі електродержавою, удома поводитися вкрай акуратно. Жодних структурних реформ, жодного руху до конвертованого юаня, жодної загрози долару. Їхня логіка така: "У цих американців кожні чотири роки нові лідери, кожні два - вибори, вони роблять божевільні помилки. Ми великих помилок не зробимо, але й багато чого можемо не виграти". Справжніх ворогів на Близькому Сході в Китаю немає; саме він звів Іран і Саудівську Аравію та прийняв обох у Пекіні. Чому б не стати країною, яка зведе саудитів та іранців після цієї війни? Може, і зведе. Я цього не бачу.

Ден Курц-Фелан: Ще одна причина для скепсису в тому, що Китай узагалі не перебудував свою внутрішню економічну модель - усе тримається на експорті. Тож навіть там, де політика США відчиняє вікно, економічна загроза штовхає Європу до торгової війни з Китаєм.

Іен Бреммер: Цілком згоден. Єдина по-справжньому працююча частина китайської економіки - це промисловий експорт, і вони на нього тиснуть: профіцити торгівлі величезні, і через це європейці почуваються вразливими й б'ють у відповідь. Щоб це виправити, Китаю довелося б піти на внутрішній економічний ризик, а він не став. Це нагадує мені політику нульового ковіду. Сі тримався за вкрай обережну стратегію довго після того, як стало очевидно, що вона провалилася, а потім різко зірвав пластир. І коли зірвав, усе сталося з небаченою швидкістю та в небаченому масштабі - по суті, перехворіли всі за три дні. Тож варто пам'ятати: Китай уміє різко змінювати курс, коли нарешті зважується. Зараз він цього не робить, але я б не став упевнено стверджувати, що експортна проблема лишиться незмінною ще пару років.

Кінець глобалізації "точно вчасно"

Ден Курц-Фелан: Наскільки серйозно змінює світ ситуація, коли Іран, а може й Оман, стягують плату за свою географію, - і інші, що сидять у схожих місцях, починають придивлятися до того самого?

Іен Бреммер: Це і є світ G-Zero, світ без лідера. Якби ми досі жили в старому вашингтонському консенсусі - ми перемагаємо, ЄС і НАТО розширюються, усі рано чи пізно стають на наш бік, Китай лібералізується, - то нам із вами й обговорювати не було б чого, а вкладатися варто було б по максимуму в глобалізацію "точно вчасно", наплювавши на політику. Але ми вже не раз побачили, наскільки це була економія на сірниках. Напівпровідники, монополізовані Тайванем приблизно за 160 км від материкового Китаю, - надто вразливе вузьке місце, щоб так тривало. Європа, що отримувала дешевий російський газ, - поки вторгнення в Україну не зробило цю залежність політично неприйнятною. Рідкісноземельні метали в Китаї. А тепер Ормуз. Усе це вказує на світ G-Zero, який потребує більшої децентралізації вкладень, менше "точно вчасно", більше стійкості, політичного узгодження, промислової політики, субсидій, націоналізму.

Але річ ще й у тім, що праця втрачає значення. Одна з причин, з яких так хотіли вбудувати Китай у світову економіку, - величезний обсяг відносно дешевої робочої сили для виробництва; Індія - те саме в послугах. Тепер, коли роботизація та ШІ розвиваються все швидше, а праця в Китаї сильно подорожчала, навіщо виносити стільки виробництва й послуг на інший кінець світу, де їх можна порушити десятком способів? Минулого тижня я говорив із гендиректором великого банку, який планує прибрати 12 000 людей в Індії - почасти тому, що це плинний, конкурентний ринок, але почасти тому, що тримати стільки людського капіталу поза своїми кордонами - це ризик для безпеки, коли те саме можна отримати приблизно за ті самі гроші від ШІ з даними в захищеній хмарі вдома. Глобалізація пройшла пік і розпадається - через націоналізм, через геополітику G-Zero, через зсув витрат і через ШІ.

Дві коаліції, які перекроюють Близький Схід

Ден Курц-Фелан: В есеї ви з колегою Фірасом Максадом показуєте, як змінюється Близький Схід, коли США перестають бути незамінним гарантом регіональної стабільності, - це ваша концепція G-Zero щодо регіону. Ви бачите два табори, що формуються. Як це розгортатиметься?

Іен Бреммер: Близький Схід - це епіцентр G-Zero, бо наслідки цієї війни під проводом США екзистенційні для всіх у регіоні - на відміну від того, як Росію й Україну сприймають у Європі. Там прифронтові країни вважають це екзистенційним, а решта думає, що НАТО досить сильна. Але війна разом створила величезні вразливості по всьому Близькому Сходу, і реакції різко розійшлися на дві зростаючі коаліції.

З одного боку - Саудівська Аравія з Пакистаном, Туреччиною та Єгиптом. Пакистан тепер явний союзник саудитів; зближення прискорилося після удару Ізраїлю по Катару. У вас 13 000 військових у Пакистані, присутність пакистанських ВПС у Саудівській Аравії та неформально - ядерна парасолька. Ер-Ріяд каже: "Нам потрібна воєнна підтримка, ми не впевнені, наскільки можна покластися на американців, тож візьмемо її в Пакистану". Саудівська Аравія - регіональний якір; Єгипет і Туреччина - великі мусульманські держави з настроями арабської вулиці: за рішення про дві держави і з реальними претензіями до нинішньої позиції Ізраїлю щодо палестинців, Лівану та Ірану. Ці країни куди охочіше з часом підстрахуються Китаєм: у Пакистану це в крові вже роки, та й у саудитів ракетна програма йде з Китаю, бо американці "Томагавки" їм не дадуть. Саудити розуміють і те, що, якщо демократи дістануться Трампа, їхні транзакційні, багатомільярдні відносини з Джаредом і компанією можуть виглядати зовсім інакше за якогось президента на кшталт Александрії Окасіо-Кортес. Як очевидні лідери ОПЕК і одні з найбільших виробників у світі, вони вельми конкурентоспроможні.

Інша коаліція - "Авраамова": ОАЕ та Ізраїль. Еміратці кажуть, що після іранської війни покладаються на Ізраїль куди більше, - вони побачили, хто їх захищав і воював поруч із ними. ОАЕ в односторонньому порядку вийшли з ОПЕК, бо бачать у власній нафті ресурс, що виснажується, і хочуть качати на повну, поки ціни відносно високі. Але вони не регіональний гравець і не мусульманська держава: мільйон еміратців серед десяти мільйонів мешканців, по суті сімейний конгломерат, місто-держава, глобальний вузол, у якого більше спільного з Ізраїлем і Сінгапуром, ніж із Саудівською Аравією, Пакистаном, Туреччиною чи Єгиптом. Їм потрібна глобалізація, їм потрібно, щоб Іран не міг їм погрожувати, і вони не підуть на угоду з Іраном так, як, думаю, підуть саудити - можливо, за посередництва Пакистану й Китаю. Еміратці радше підтримають ізраїльську стратегію "стрижки газону" - регулярних превентивних ударів, - якщо Вашингтон не зуміє за 60 днів закрити ядерне досьє. А він, я вважаю, не зуміє.

Те, що ми бачимо, - це куди серйозніша підстраховка від ставки на американців, довгострокові геополітичні кроки заради стабільності поза американською парасолькою, небажання бути вразливим молодшим партнером. Те саме станеться в Європі та Азії, коли їм стане так само очевидним G-Zero.

Чи зламає це відносини США та Ізраїлю

Ден Курц-Фелан: Один із найнесподіваніших ефектів - те, як це може перекроїти відносини США та Ізраїлю. На початку війни ми опублікували статтю Дани Строул, колишньої посадовиці Пентагону, яка попереджала, що спільна війна американців та ізраїльтян - уперше в такому форматі - сильно вдарить по цих відносинах. Судячи з риторики Венса з трибуни Білого дому й напруги навколо Лівану, схоже, так і є. Ви бачите тут переломний момент?

Іен Бреммер: Поки що ні. Кілька причин. За технологіями ізраїльтяни, американці й дедалі більше еміратці дуже тісно зрослися з американськими військово-технологічними компаніями - Palantir, Anduril, Scale AI. Це передній край, усе рухається швидко, у цьому багато грошей, і Ізраїль поставив на це все. Американці й далі дають Ізраїлю мільярди на рік. Рам Емануель може казати, що нам варто лишатися союзниками, але перестати платити, адже Ізраїль - розвинена економіка й може собі дозволити, - і йому як єврею сказати це простіше, ніж Окасіо-Кортес чи Гевіну Ньюсому. Але рівень військової та розвідувальної інтеграції дуже високий. Трамп досі дуже популярний в Ізраїлі. Ізраїль одразу ввійшов у трампівську "Раду миру", коли майже жоден союзник США цього не зробив. Трамп визнав Голанські висоти, переніс посольство в Єрусалим, коли інші президенти лише обіцяли, дав мовчазну згоду на захоплення на Західному березі. За нової адміністрації багато що може змінитися - радше з боку демократів, хоча Такер Карлсон, який, можливо, балотуватиметься, тиснув би на це сильно. Але інституційна інерція реальна. Військово-промисловий комплекс створює робочі місця в усіх 435 округах Палати представників, що в республіканців, що в демократів, і витрачає величезні гроші на лобі. Тим паче це стосується нових гравців у ШІ та обороні, які цілком за збереження зв'язки з Ізраїлем. Не думаю, що навіть президентство Карлсона - яким би малоймовірним воно не здавалося, хоч і не менш імовірним, ніж виглядало президентство Трампа у 2015-му, - реально це зламає.

Газа, "Рада миру" та перемоги, перетворені на поразки

Ден Курц-Фелан: Ви згадали "Раду миру". Близько восьми місяців тому було оголошено план щодо Гази з амбітними цілями, і майже нічого з цього не сталося. Ви бачите рух чи чистилище?

Іен Бреммер: Це як з Іраном. Отримуєш першу фазу й гучне оголошення, потім інтерес Трампа зникає, а друга й третя фази куди складніші, і Ізраїль їх не підтримає - і він махає рукою. Це не пріоритет. Пріоритети - Венесуела, Куба, Мексика, Стратегія нацбезпеки, де в нього реальні перемоги. Домовитися про ядерну угоду з Іраном важко, як і про супутні 300 мільярдів доларів, про які країни Затоки гадки не мають, що це, - а американці кажуть, що платити за це не будуть.

Ден Курц-Фелан: Ідеться про те, що уряди Затоки нібито вкладуть 300 мільярдів доларів у відбудову Ірану.

Іен Бреммер: Так - і раз Трамп каже, що грошей платників податків не буде, то платити, очевидно, переважно їм. Тож Іран не віддає ядерну частину, країни Затоки кажуть, що не розуміють, що це за 300 мільярдів, а в Ізраїлю на руках ліванська карта. Нічого з цього не виглядає реалістичним, і з Газою та сама історія. Я взагалі не розумію, що має робити "Рада миру". Ми з вами були в Давосі. "Рада миру" задумувалася як механізм відбудови Гази, і рух був реальним - пам'ятаю, як Ларрі Фінк, гендиректор BlackRock, ще за тижні до Давосу долучався, щоб допомогти з фінансуванням відбудови, країни Затоки були готові, а Трамп домігся резолюції Радбезу без вето на підтримку плану щодо Гази. Прийди він у Давос і зроби просто це - була б велика перемога, одна з головних новин Давосу.

Натомість він вирішив замахнутися ширше - оголосити глобальну "Раду миру", де він буде довічним головою, головним навіть після відходу з посади президента, а країни платитимуть мільярди за постійне членство, і Трамп вирішуватиме, куди підуть ці гроші. Китайці одразу сказали: "Ми в це не вступаємо, ми краще займемо вашу колишню роль в ООН". Зрештою він стоїть на сцені з Парагваєм, Білоруссю, Албанією та Монголією. Порожнеча. Він перетворив перемогу на поразку. Можна сказати, те саме він зробив і з Іраном. У 12-денній війні, яку почали ізраїльтяни, він втрутився, ударив жорстко, як колись по Касему Сулеймані, прямої відповіді по американцях не було, іранську програму збагачення відкинули назад - і він міг би на цьому спинитися. Натомість: "Ні, замахнуся ширше". Операція у Венесуелі минула так успішно, що він був максимально впевнений, що перетворить Іран на нову Венесуелу. Він не слухав радників, які закликали до обережності, - ні голову Об'єднаного комітету начальників штабів Дена Кейна, ні Венса, - а чотири місяці по тому провалився з тріском. Із часів іракської війни за Буша важко назвати президента, який провалився б ефектніше, ніж Трамп щойно з Іраном.

Середні держави та світ без лідера

Ден Курц-Фелан: А що із "середніми державами" - промова Марка Карні в Давосі, Канада та інші союзники США перед лицем зовсім іншого Вашингтона?

Іен Бреммер: Було три значущі промови про те, що буде далі, і реальність G-Zero підірвала всі три. Головною була промова Карні: середні держави, великий розрив, потрібна консолідована стратегія - але консолідованої стратегії бути не може, тому виходить змінна геометрія, коли різні групи країн роблять більше разом і підстраховуються щодо різних питань там, де можуть. За союзом середніх держав немає змісту, кожен іде своїм шляхом. Другою була китайська лінія: усе зводиться до США й Китаю, треба уникнути пастки Фукідіда, Китай підіймається, Америка занепадає. Але Америка не занепадає - занепадають союзники Америки. І Китай не готовий грати роль, якої вимагала б справжня пастка Фукідіда. Третьою була лінія Макрона й G-7 про три принципово розбалансовані бюджетні моделі найбільших економік: ЄС систематично недоінвестує, американці набирають забагато боргу, китайці виробляють забагато на експорт. Це була б чудова розмова для всіх трьох - як вирівняти ці перекоси, - але ніхто з них, у жодній парі, нічого робити не готовий. Тож у нас три цікаві аналітичні рамки для G-Zero і сам G-Zero, що б'є по них у відповідь. Ось де ми зараз.

Технополярний світ і ризики, через які він не спить

Ден Курц-Фелан: Додамо гравців-технокомпанії - технополярний момент, про який ви писали. Starlink, що впливає на хід воєн, перепалка Anthropic з адміністрацією, яка раптом відключила останню модель Anthropic через безпеку. Як ви читаєте технополярну динаміку за Трампа?

Іен Бреммер: Ми бачили, як технологічні гендиректори сиділи за одним столом із лідерами G-7, закликали до коаліції з управління ШІ під проводом США - і не отримали нічого, а отже, пишуть власні правила. Кращої ілюстрації технополярного світу не вигадати. ШІ рухається швидко, можливості разючі. Марк Уорнер розповідав, що внутрішні системи захисту АНБ та інших відомств були зламані під час внутрішнього тестування системою Mythos - вона просто все знайшла й зламала, і тому американцям довелося її відключити. Скільки місяців до того, як такі можливості з'являться в китайців? Шість, щонайбільше. І річ не лише у великих компаніях; це зможуть робити безліч дрібних гравців без величезної наукової бази.

Тому я дуже тривожуся, що буде, коли росіян б'ють углиб Росії, навіть у Москві, українці, і Путін, схоже, програє війну. Марко Рубіо на G-7 казав європейцям, що Путін, здається, єдиний, хто не розуміє, що просто зараз програє в Україні - і він не готовий прийняти перемир'я без попередніх умов, на що готовий був піти Зеленський. Що станеться, коли людина, яка не хоче слухати ні радників, ні будь-кого у світі, з 5000 ядерних боєголовок, опиниться притиснутою до стіни? Я цими вихідними отримав записку від одного світового лідера саме про це - що багато європейців поводяться так, наче бояться загнаного в кут щура, і як на це реагувати. Мене це дуже тривожить на найближчі роки. Це єдиний суто геополітичний ризик, який викликає в мене системну тривогу.

І я можу назвати п'ять ризиків ШІ, що викликають таку саму системну тривогу в найближчі три роки. Біологічна загроза від людей - не кажучи вже про держави, - які застосовують ці моделі. Рої смертоносних автономних дронів. Кіберризики від ШІ-моделей, що б'ють по критичній інфраструктурі, енергомережах, системах нацбезпеки. Вплив флотів ботів та агентів на фінансові ринки. Усе це в найближчі один-три роки тривожить мене не менше за Путіна - бо, як і з Путіним, немає механізму стримування. Путін не був би таким ризиком, якби поруч були стримування й противаги, верховенство права, союзники, які могли б відмовити його від краю. Нічого цього з Путіним немає, і з ШІ теж немає. Політологи цього не описують. У них немає для цього моделей. Лідери G-7 куди краще розуміють, як мати справу з Китаєм чи Росією, навіть коли ті йдуть врознос, ніж що робити з ШІ. На це треба витрачати куди більше часу, сил і ресурсів.

Управління ШІ та прийдешня криза

Ден Курц-Фелан: Про управління - ви брали в цьому участь на майданчику ООН. Що не працює і чи є надія на строки, які мають значення?

Іен Бреммер: Сем Альтман рік тому мав рацію: криза наближається, і лишається сподіватися, що вона буде досить малою, щоб нас не рознесло, але досить великою, щоб змусити нас діяти. Ковід виявився недостатньо великим - за пару років США вийшли з ВООЗ, а гроші на реагування на пандемії зникли, бо ми не поставилися до цього серйозно. Із ШІ, за такої швидкості й такої відсутності управління, кризи стануть частиною механізму, що змусить реагувати. Проактивним це не буде. Подекуди рух є - між китайцями й американцями: Китай тривожить біобезпека через інших гравців, і думаю, обидві сторони конструктивно долучаться, за першим і напівофіційним треком. ШІ-компанії можуть зробити більше за біологічним напрямом, і, може, нинішній уряд чи наступний це підхопить. Але той механізм, про який ми говоримо роками, - рада зі стабільності ШІ, яка помічала б загрози, що виникають, повідомляла про них і одразу збирала всіх потрібних гравців, щоб їх стримати, - найближче до нього був Бессент із банкірами. А потім питаєш: чому Бессент, а не CISA щодо критичної інфраструктури? Чому лише банки? Бо поза фінансами в американців не було потрібних кадрів, бо це був Бессент, бо до решти їм було менше діла. Нічого з цього не працює, бо ШІ - це не лише про банки й не лише про американців. Це системна річ. Тож ні, у цей бік ми рухаємося нешвидко.

Ден Курц-Фелан: А що було б аналогом Карибської кризи для ШІ - сценарій, який сфокусує уми, але не знищить світ?

Іен Бреммер: Я говорив із безліччю директорів з безпеки про можливість великого рою дронів, який уб'є сотні чи тисячі людей на відкритому стадіоні. Щось подібне будь-де у світі змусило б людей негайно поставитися до ШІ й дронів серйозно й кинути на це ресурси. Прикиньте такий самий масштаб у всіх інших сферах, про які ми говоримо, - ось до чого все йде.

Демократія, що працює за гроші

Ден Курц-Фелан: Ще один вимір за Трампа, який ламає звичний зовнішньополітичний аналіз, - корупція, або клептократія. Як ви її враховуєте і які довгострокові наслідки?

Іен Бреммер: Двояко. По-перше, корупція - давня проблема США. Америка стала демократією, що працює за гроші, як автомат: у вибори й лобі течуть мільярди, як ніде в розвиненому світі, - настільки, що більшість пересічних американців відчувають, що можливостей у них більше немає, бо система дворівнева. Дворівневе правосуддя, дворівневий закон: якщо в тебе немає доступу до влади й грошей, щоб за нього платити, система на тебе не працює. Так і отримали Трампа. І, на жаль, Трамп не бореться із цим - "осушити болото" було ідеєю першого терміну, тепер він про це не говорить. Він на цьому заробляє. Не можна оцінювати політику Трампа - ні внутрішню, ні зовнішню, - не поставивши питання, кому платять. Це не має бути головним двигуном політики США, але дедалі більше ним стає.

Але антиістеблішментні настрої нікуди не подінуться. Політична революція Трампа провалилася за багатьма ключовими обіцянками: безпека кордону - так, але не "закінчити всі війни", не "осушити болото", не справа Епштейна. Прийдуть інші лідери, яких оберуть як відповідь на це. Наступна політична революція в США - це, радше, законний антикорупційний порив. Питання в тому, чи не обернеться він і вилами проти багатих узагалі, проти олігархів, проти тих, хто не замішаний у корупції, але кого вважають тими, хто незаслужено виграв від системи, яку можна захопити через її ж правові механізми.

І ще скажу: коли Трамп уперше став президентом, я вважав, що в нього три риси, які були в багатьох президентів, але в нього - більшою мірою, ніж у будь-кого на моїй пам'яті. Перша - авторитарний інстинкт, готовність підтримувати системи без стримувань і противаг для виконавчої влади й бажання такого в США. Друга - особиста схильність до корупції та клептократії. Третя - некомпетентність у політиці як ремеслі, за всієї його геніальності в брендингу, політичному чутті та інстинктах. І з цих трьох найбільший ефект, як я думав, дасть саме некомпетентність у політиці. Я вважав так у 2016-му й вважаю ще сильніше у 2026-му. Його переконаність, що він знає краще за всіх, і готовність переїхати часом вельми розумних радників - не всіх: хтось, як Хегсет, дико непридатний, але хтось, як Марко Рубіо, міг би бути держсекретарем у кого завгодно й був би ефективним, як і Скотт Бессент, і Джон Реткліфф, і вже точно Ден Кейн, - а Трамп їх часто не слухає, бо вважає, що знає краще. А він не знає, і це веде до жахливих помилок - чи то щось дико дріб'язкове на кшталт декоративного басейну, чи то щось по-справжньому важливе на кшталт війни з Іраном. Ось де ми сьогодні.

Ден Курц-Фелан: Ви замкнули коло. Іене, дякую.

Іен Бреммер: Радий був поговорити, Дене.