Кучма, Мороз і ніч, яка змінила Україну

У Києві вирував політичний шторм. Позаду був референдум. Відступати було нікуди. 

26 червня 1996 року президент Леонід Кучма підписав указ про проведення всеукраїнського референдуму щодо Конституції. 

Для Верховної Ради це означало просту річ: якщо парламент не домовиться сам, країна отримає Конституцію в інший спосіб, а разом із нею – і новий баланс влади. Схоже, саме тоді депутати раптом зрозуміли, що сперечатися можна безкінечно, але владу можна й втратити. 

Так почалася легендарна конституційна ніч тривалістю в дві доби. Пізніше учасники тих подій згадували, що романтики в ній було значно менше, ніж люблять показувати в ювілейних фільмах. Каву пили мало не відрами. Спали уривками. 

Сперечалися до хрипоти. Домовлялися. Знову сперечалися. Іноді вже не дуже пам'ятаючи, який зараз день і котра година. Головним героєм тієї ночі став Михайло Сирота. Він майже безперервно стояв на трибуні, представляючи компромісний текст Конституції. 

Пізніше згадували, що після багатогодинного марафону він ледве стримував сльози, коли табло показало 315 голосів «за». 

Сам Сирота говорив просто: «Або ми, не виходячи з Верховної Ради, завершимо прийняття Конституції, або в Україні Конституції не буде». І в цій фразі, мабуть, більше правди про ту ніч, ніж у багатьох урочистих промовах. Бо Конституція народилася не в атмосфері загального натхнення. Її народили втома, амбіції, взаємна недовіра і небажання програти. 

Та історія почалася не в червні 1996-го. П'ять років після проголошення незалежності країна жила за ґрунтовно переробленою Конституцією УРСР. Головною суперечкою середини дев'яностих були не мова, не прапор і навіть не економіка. Предметом боротьби була влада. 

Хто формує уряд? Хто призначає голів областей? Хто в країні головний – президент чи парламент? 

По різні боки цієї суперечки стояли Леонід Кучма та Олександр Мороз. Кучма бачив сильну президентську вертикаль. Мороз не хотів перетворення президента на український варіант всесильного керівника. Обидва були людьми впертими. І обидва були переконані, що саме вони думають про майбутнє держави. У 1995 році сторони навіть підписали Конституційний договір. Але, як потім згадували учасники подій, це був швидше режим припинення вогню, а не остаточний мир. Справжня битва була ще попереду. 

Та є одна деталь, яка сьогодні в тіні. За три роки до конституційного червня 1996 року сусідня Росія переживала дуже схожу конституційну кризу з подальшими трагічними наслідками для всього регіону.

У Москві поділ повноважень між гілками влади завершився танками біля Білого дому і Конституцією переможця Бориса Єльцина, який нівелював парламент й запустив рух до авторитаризму. Ці події драматично змінили клімат Росії, і відкрили дорогу до влади й війни Путіну.

Україна пішла іншим шляхом. У 1994 році президент Леонід Кравчук і парламент погодилися на дострокові вибори. 

1995 року уклали Конституційний договір. У 1996 році просто просиділи дві доби без сну, але й без танків, пострілів та беззаперечних переможців. Київ знайшов конституційний баланс. І якщо чесно, то це теж дуже по-українськи. 

Історія та наша політична філософія свідчать, що ми можемо роками сперечатися, нескінченно шукати винних, вести гострі політичні дебати. Але зрештою обираємо домовлятись, а не стріляти одне в одного.

Щоправда, компроміс між Кучмою і Морозом мав свою ціну. Конституція 1996 року так і не дала остаточної відповіді на питання, якою має бути Україна. Президентською? Парламентською? Чи чимось середнім? 

Тридцять років потому можна сказати, що ми весь цей час живемо за Конституцією компромісу. Компромісу між двома сильними політиками й двома моделями влади. І цей компроміс не влаштовував ані парламент, ані Банкову.

Тому політичне протистояння, яка розпочалася в середині 1990-х, насправді так і не завершилося. 2004 року, під час Помаранчевої революції, країна змінила баланс влади на користь парламентсько-президентської моделі. 

Через шість років, уже за Віктора Януковича, Конституційний Суд фактично повернув країну до редакції 1996 року – з сильною президентською вертикаллю.

Ще через чотири роки, після Революції гідності, парламент знову відновив парламентсько-президентську систему. 

Весь цей час Україна продовжувала шукати баланс поділу влади, через який сперечалися Кучма і Мороз. І, можливо, рано чи пізно нам усе ж доведеться повернутися до цієї історичної суперечки, яка досі тримає в напрузі політичний клас. 

Велика війна знову робить актуальним питання сильної виконавчої влади. Британія прекрасно живе в парламентській моделі. Але британському парламентаризму кілька століть. Українська політична традиція дещо інша. 

Від гетьманів до президентів ми звикли пов'язувати владу з конкретною людиною. Іноді навіть надмірно. Але це вже питання майбутнього. 

З висоти тридцяти років важко сказати, хто тоді насправді переміг – Кучма чи Мороз. Скоріше, перемогла стара українська традиція, коли після довгих суперечок, взаємних підозр і боротьби за повноваження сторони все-таки знаходять публічний компроміс, який нікого не влаштовує і закладає подальші цикли протистояння.

А поки що варто просто згадати, що тридцять років тому Україна отримала Конституцію. Не ідеальну. Не безсуперечну. Але це був наш власний фундамент, атестат зрілості держави.

І народилася Конституція не після пострілів танків, як у сусідів. А після безсонних ночей у Верховній Раді як символ того, що всі політичні сили України здатні на поступки й домовленості заради збереження держави. Так, цілком по-українськи, в дусі великого віча, затяті політичні противники заклали добру традицію – шукати компроміс.

Тому ми зараз вшановуємо 30-річчя великої суспільної угоди про фундамент незалежності України.