Канадські медики рятують українських дітей під обстрілами: інтерв'ю з лікарками з місії SickKids

Професорка психіатрії Торонтського університету Мирослава Ромах і дитячий нейрохірург докторка Ейша Крістіан дали велике інтерв'ю 24 Каналу.

Обидві лікарки представляють знамениту лікарню The Hospital for Sick Children в канадському Торонто (скорочено – SickKids).

Це один з найбільших, найстаріших та найавторитетніших дитячих медичних закладів у світі. Лікарня також є провідним педіатричним дослідницьким центром, що тісно співпрацює з Університетом Торонто.

Вже 12 років лікарі SickKids допомагають та співпрацюють з українськими педіатричними клініками.

Пані Ромах і пані Крістіан розповіли, як вони та їх колеги проводять надскладні операції на мозку під звуки сирен, подолання радянської спадщини в українській медицині та неймовірну стійкість українських лікарів.

Як усе починалося: від фермерського донату до масштабної програми

Пані Мирославо, почнімо з самого початку. За освітою ви психіатр, а не нейрохірург, проте понад 12 років тому саме ви переконали легендарного професора Джеймса Рутку звернути увагу на Україну та запустити цю масштабну ініціативу. Як пройшла та перша розмова і чому ви вирішили, що канадська педіатрична медицина має прийти саме сюди?

Професорка Мирослава Ромах: Я б хотіла додати трохи контексту. На той час я була директоркою у раді Канадського фонду допомоги дітям Чорнобиля. Ми працювали в Україні вже багато років, надаючи медичне обладнання та намагаючись проводити базове навчання.

Але у 2010 році ми отримали пожертву від фермера із Західної Канади, який мав українське походження. Ми вирішили, що використаємо ці гроші набагато розумніше, якщо зосередимося саме на освіті.

Довідково: докторка Мирослава Ромах (Myroslava Romach) – канадська медикиня українського походження, професорка кафедри психіатрії медичного факультету Університету Торонто, засновниця та співдиректорка Ukrainian Paediatric Fellowship Program у дитячій лікарні SickKids Hospital (Торонто, Канада).

Тому я звернулася до Hospital for Sick Children (SickKids) у Торонто і запитала, чи дозволять вони нам створити цільовий фонд. Цей фонд мав дозволити нам навчати українських лікарів, які б приїжджали до SickKids на стажування, а також переконати канадських лікарів їхати в Україну для проведення тренінгів.

Мені потрібен був партнер, і я звернулася до доктора Джеймса Рутки, який також має українське коріння. Знадобилося трохи зусиль, щоб його переконати, але він погодився спробувати створити таку програму. Так усе й почалося у 2012 році.

Тоді я відвідала багато дитячих лікарень в Україні, намагаючись зацікавити головних лікарів цією програмою. На той час був чималий опір. Тому ми почали лише з однієї чи двох лікарень. Ми стартували з нейрохірургії та психіатрії, оскільки це наші спеціальності, але фокус програми мав бути саме на розладах головного мозку у дітей.

Протягом років ми розширилися на інші суміжні дисципліни. Зараз до нас приєднуються клініцисти з SickKids, які спеціалізуються на неонатології, анестезії, онкології, неврології. Багато з цих розладів пов'язані між собою, тому доводиться працювати у форматі мультидисциплінарної команди.

Програма розвивалася поступово: ми починали у Львові, потім поїхали до Одеси, Дніпра, Луцька. На жаль, потім прийшов COVID-19, і ми не могли проводити обміни, а згодом почалася повномасштабна війна. Стало важче переконувати як українських, так і канадських лікарів приїздити. Тому останні пару років ми переважно працюємо з дитячою лікарнею у Львові та НДСЛ "Охматдит" тут, у Києві.

Дивіться повне відео інтерв'ю канадських медикинь на YouTube-каналі 24 Каналу:

Докторко Ейшо, наскільки я знаю, ви були тією, хто полетів в Україну разом із професором Руткою. Як ви долучилися до програми?

Докторка Ейша Крістіан: Так, я маю уточнити, що доктор Рутка та професорка Ромах займалися цією роботою вже багато років до мого першого приїзду.

Довідково: докторка Ейша Крістіан (Dr. Eisha Christian) – американська дитяча нейрохірургиня SickKids Directory та доцентка кафедри хірургії Університету Торонто (University of Toronto).

У 2017 році я, бувши американкою з Лос-Анджелеса, приїхала навчатися під керівництвом доктора Рутки в SickKids. Він знав, що я цікавлюся глобальною медициною, і розповів мені про програму в Україні.

Того року один із лікарів, з якими я сьогодні оперувала – доктор Павло Плавський з "Охматдиту" – якраз був спостерігачем у SickKids у 2016 – 2017 роках. Він запросив мене приєднатися до професорки Ромах, щоб подивитися, що це за програма, та провести операції.

Тоді я була ще стажисткою (fellow). Згодом я повернулася до Лос-Анджелеса, але продовжувала брати участь у програмі, бо відчувала, що в США немає нічого подібного. Це не просто нейрохірургія – це унікальне партнерство між двома країнами, яке охоплює психіатрію, нейроонкологію, неонатологію. Я вважаю це дивовижним і хотіла залишатися частиною цього процесу.

Руйнування радянських стереотипів у медицині

Разом із Джеймсом Руткою ви опублікували важливу наукову статтю про реформу охорони здоров'я в постсоціалістичних країнах. Які "привиди радянського минулого" в українських дитячих лікарнях були найстійкішими й з чим вашій програмі довелося зіткнутися на самому початку, щоб підняти місцеві практики до світових стандартів?

Професорка Мирослава Ромах: Ця робота все ще триває, хоча стаття була опублікована майже 10 років тому, і з того часу багато чого змінилося.

На той момент головними проблемами, з якими ми зіткнулися, були керівники лікарень із радянською школою підготовки. Вона була надзвичайно ієрархічною. Це заважало будь-якому прогресу – як у знаннях, так і в наданні відповідальності молодим лікарям.

Через це молодим фахівцям, які поверталися після стажування в SickKids до України, було важко впроваджувати те, чого вони навчилися в Канаді. Також тут не існувало мультидисциплінарного підходу.

Для нас мультидисциплінарність означає залучення не лише лікаря, а й медсестер, соціальних працівників, психологів. Багато з цих ролей в Україні тоді взагалі не існували.

Сама ідея того, що лікар має працювати разом із медсестрою як партнер, а не просто вказувати їй, що робити, була великою проблемою.

Ми стикалися з цим тоді й досі стикаємося, коли намагаємося навчити українських лікарів працювати в командному форматі. Вони добре взаємодіють з іншими лікарями, але їм важко адаптуватися до роботи в ширшій команді.

На початку програми багато хто сприймав її як звичайну гуманітарну місію, коли іноземні лікарі прилітають, оперують кількох важкохворих дітей і повертаються додому. Чи важко було подолати це упередження?

Докторка Крістіан: Надзвичайно важко. Але, як я вже казала, наша програма особлива. Раніше люди приїздили з Канади чи США, проводили місії та їхали. Ми більше не хочемо так робити. Це застарілий підхід. Зараз це справжнє партнерство між країнами, програмами та хірургами. Головна мета – обмін ідеями.

Так, SickKids має довгу історію навчання та підготовки хірургів, але знання мають іти в обох напрямках. Важливо будувати партнерство та довіру, адже це довгострокові відносини. Це не те, що будується за один рік. Багатьох хірургів, з якими я працювала сьогодні, я знаю вже майже 9 років. Ми здійснюємо взаємні візити.

Минулого місяця двоє українських хірургів провели з нами місяць у Торонто. Це дуже важливо для побудови довіри та змін у довгостроковій перспективі.

Чи чула я сумніви? Так, іноді люди казали: "Ваші наукові статті не завжди відповідають дійсності". Але з часом і завдяки стосункам, які будувалися роками, з'являється глибока довіра, а разом з нею приходять і зміни.

І я бачу ці зміни на власні очі.

Операції на мозку під виття сирен

Ваша спільна стаття в Journal of Neurosurgery має потужну назву: "Турбота серед сирен та страху: стійка Україна". Операція на мозку дитини – це філігранна робота з надзвичайно високими ставками, яка вимагає абсолютної, залізної концентрації. Що відбувається в голові хірурга, коли він тримає скальпель, і в цей момент починає вити сирена повітряної тривоги?

Докторка Крістіан: На це питання, мабуть, ще краще дадуть відповідь мої українські колеги, адже вони проходять крізь це щодня вже роками.

Я вперше відчула це у 2023 році, під час нашої першої поїздки до Львова, в лікарню Святого Миколая. Сирена повітряної тривоги пролунала прямо під час операції.

Правда полягає в тому, що кожен хірург навчений залишатися зі своїм пацієнтом.

Я просто взяла приклад зі своїх українських друзів – не було жодних сумнівів, що ми залишимося з пацієнтом до кінця. У такий момент ти просто маєш не думати про тривогу, яка лунає ззовні.

Докторка Крістіан описала величезний стрес в операційній. Пані Мирославо, як психіатр ви пильно спостерігаєте за людським ментальним станом. Українські медичні працівники вже роками функціонують у такому режимі виживання. Де вони знаходять психологічну стійкість, щоб не просто виходити на роботу, а й впроваджувати інновації світового рівня під бомбами та ракетними ударами?

Професорка Ромах: Я не думаю, що я та людина, яка може відповісти на це питання. Про це треба запитати їх самих. Але ми безмежно вражені та натхненні їхньою рішучістю продовжувати роботу, їхньою відданістю пацієнтам у таких надскладних обставинах. Проте накопичення стресу за ці роки є очевидним.

На початку війни це був гострий стрес, але зараз, через роки, видно, що всі дуже втомилися. Це не зменшує їхньої відданості справі, але психологічно це надзвичайно важко для них та їхніх родин. Це хронічно стресова ситуація, наслідки якої ми будемо спостерігати та вивчати ще багато років після завершення війни.

Зараз уже розпочинаються такі дослідження у співпраці зі США та, сподіваюся, з інституціями в Канаді. Це потрібно, щоб ми могли краще допомогти та впровадити профілактичні заходи на майбутнє. З північноамериканської перспективи термін "стійкість" (resilience) найкраще описує їхню поведінку, хоча самі українці вже не люблять його чути.

Вони адаптувалися, стали дуже гнучкими та винахідливими. Вони не здалися і продовжують намагатися жити якомога повнішим життям у цих обставинах.

Військова психіатрія: досвід, який Канада переймає в України

Ваша гілка програми фокусується на дитячій психіатрії. Війна залишила глибокі психологічні шрами на тисячах українських дітей. Чи змінилися підходи, які ви викладаєте українським колегам, з початком повномасштабного вторгнення? Чи відрізняється психіатрія воєнного часу від тієї, яку ви практикуєте в мирній Канаді?

Професорка Ромах: Абсолютно відрізняється. На початку, коли я чи мої колеги приїздили сюди, ми, як канадці, не мали великого досвіду роботи в умовах війни чи з травмами такого масштабу.

Ми намагалися адаптувати підходи, які використовували для інших видів травм – фізичного чи сексуального насильства. Також ми вчилися у наших ізраїльських колег, які мають більше досвіду в наданні допомоги таким пацієнтам.

Але з часом ми почали вчитися в українців набагато більше, ніж вони могли б навчитися у нас, коли йдеться про травмофокусовану допомогу (trauma-informed care).

Ментальний компонент має бути інтегрований у лікування будь-якої медичної проблеми – чи то ортопедичної, чи то нейрохірургічної. Потрібно розуміти соціальний контекст, у якому пацієнт захворів або зазнав травми, та середовище, в якому він намагається одужати.

Звіти програми висвітлюють ваш візит до Києва, де ви працювали з командою Тараса Микитина, а також трансляцію складних операцій у реальному часі для українських нейрохірургів. Як ви оцінюєте технічну та професійну готовність українських лікарів оперувати за найсуворішими канадськими протоколами в кризових умовах?

Докторка Крістіан: Я побачила колосальну еволюцію. Раніше готувалося дуже багато дитячих нейрохірургів, зараз молодих лікарів у цій сфері стало трохи менше.

Але мене найбільше вразило те, що навіть за відсутності певних ресурсів тут, багато українських хірургів, як-от Тарас Микитин чи Павло Плавський, самостійно їздили на курси, навчалися і повернулися з чудовими навичками.

У Канаді ми буквально "розжовуємо" все для резидентів, тоді як в Україні хірурги самі виявляють ініціативу, щоб здобути ці знання.

Протягом існування програми десятки українських лікарів пройшли стажування в Торонто. Був час, коли вони стояли біля ваших операційних столів у Канаді як спостерігачі. Сьогодні ви стоїте пліч-о-пліч з ними в Україні як рівні колеги. Чи пам'ятаєте ви той момент, коли спостерігали за роботою українського хірурга і зрозуміли: він більше не учень, це абсолютний колега світового рівня?

Докторка Крістіан: Так, я відчуваю це щоразу, коли повертаюся в Україну.

Минулого тижня ми оперували з доктором Микитиним, і я подумала: "Він насправді не потребує нашої допомоги, але співпраця та обмін досвідом завжди корисні".

А сьогодні ми щойно закінчили дуже складну операцію з лікування епілепсії в "Охматдиті" з доктором Павлом Плавським.

Це була дивовижна операція. Він залучив багато ресурсів, щоб це стало можливим. Я думаю так про багатьох хірургів в Україні.

Зазвичай люди запитують, чого українці навчилися у Канади. Але мені цікаво зворотне: враховуючи унікальний досвід українців у медицині катастроф, чого українські лікарі навчили вас? Як ви особисто змінилися як професіонал після роботи тут?

Докторка Крістіан: Побудові програм. Це те, чого я найбільше навчилася у своїх українських колег.

У американських чи канадських лікарнях ти просто приходиш – і все обладнання вже на місці, все готово.

Тут я навчилася: якщо ти дійсно хочеш щось зробити й працюєш заради цього, ти можеш втілити це в життя і побудувати дивовижну програму.

Сьогодні ми провели операції на тому ж рівні та з тією ж якістю, що й у Канаді. І це без тієї підтримки, яку ми маємо вдома.

Ці хірурги самостійно знайшли обладнання, технології та інформацію. Це навчило мене: якщо ти дійсно у щось віриш, потрібно продовжувати йти до мети.

Особистий зв'язок з Україною

Пані Мирославо, ви народилися в Канаді та побудували феноменальну академічну кар'єру. Ви могли б спокійно займатися дослідженнями в Торонто. Чому Україна продовжує займати таке величезне місце у вашому серці, що ви готові присвячувати їй стільки сил та часу?

Професорка Ромах: Це непросте питання. Як і багато українців другого покоління в Канаді, ти ростеш з однією ногою в Україні, а іншою – в Канаді.

Батьки народилися тут, вдома ми розмовляли українською, я ходила до української суботньої школи, все соціальне життя будувалося навколо української діаспори. Мені завжди було цікаво побачити країну, про яку постійно розповідали батьки.

Вперше я приїхала в Україну у 1972 році – дуже давно – вивчати українську мову в Університеті імені Тараса Шевченка. З того часу я приїздила в різних статусах для волонтерської роботи, а коли стала лікарем – уже в медичній сфері.

Я відчуваю неймовірну спорідненість із цією країною, її літературою, музикою, історією та особливо мовою. Це те, що я намагаюся передати своїм дітям та онукам.

Зараз через трагічні обставини до Канади приїхало понад 300 – 400 тисяч українців.

Для нашої діаспори в Канаді це як прилив свіжої крові, що омолоджує громаду, але для України це велика втрата. Побачимо, що буде після війни.

Щодня ви бачите українських батьків, які борються за життя своїх дітей під постійною загрозою російських ракетних ударів. Що вас найбільше вражає в цих людях і що ви розповідаєте своїм дітям чи студентам у Канаді, коли повертаєтеся з України?

Докторка Крістіан: Мене вражає те, як далеко батьки готові везти своїх дітей заради якісного лікування – з Карпат до Львова чи Києва.

Я бачила родини, які продавали свої автомобілі, щоб придбати обладнання, необхідне для операцій.

У Канаді ми сприймаємо безплатну медицину як належне. Я нагадую своїм пацієнтам, друзям та родині, що не можна сприймати все як належне.

Є люди, які готові подолати величезний шлях і пожертвувати всім заради порятунку дитини.

Майбутнє програми після перемоги

Коли війна закінчиться нашою перемогою, яким ви бачите розвиток канадсько-української педіатричної програми? Чи буде Україна все ще потребувати канадського досвіду, чи західні лікарі вишикуються в чергу, щоб вчитися у наших фахівців оперувати в екстремальних умовах?

Професорка Ромах: Це завжди буде двосторонній обмін інформацією та досвідом. Але безумовно, у всьому, що стосується військової травми – як фізичної, так і психологічної – північноамериканські та європейські лікарі захочуть приїхати сюди, щоб повчитися.

Сподіваюся, у молодих українських лікарів буде достатньо ресурсів, щоб подорожувати, презентувати свої дослідження на міжнародних конференціях та ділитися знаннями на світових форумах.

Українці надзвичайно інноваційні. Ми бачимо це на прикладі винаходів у сфері дронів. Я думаю, що після війни це проявиться і в медичних технологіях. Україна має величезний потенціал для розвитку медичних інновацій у майбутньому.

Докторка Крістіан: Я згодна. Коли стрес війни мине, люди зможуть повністю зосередитися на своїх професіях і розвивати їх ще швидше.

Для українців немає меж. Я з нетерпінням чекаю на те, що вони робитимуть через 5 років.

Я дуже рада нашому партнерству та дружбі, адже багато хірургів тут стали моїми близькими друзями. Хоча я не маю українського походження, я відчуваю глибокий зв'язок з цією країною. Я дуже чекаю на перемогу і на те, що буде після неї.

Уявіть, що ми перенеслися на 20 років у майбутнє. Україна – безпечна країна, а немовлята, яких ви врятували під обстрілами, виросли й стали дорослими. Якщо хтось із них запитає вас: "Чому ви приїздили й ризикували своїм життям заради нас?", що ви їм відповісте?

Докторка Крістіан: По-перше, я не люблю хуліганів та агресорів (bullies, – 24 Канал). А, по-друге, коли люди починають мовчати про речі, які дійсно мають значення, світ у цей момент припиняє своє існування.

Я не політик і не військова, але це те, що я можу внести у цю боротьбу. Приїхати сюди й робити операції – це мій внесок для України.

Професорка Ромах: Дуже схоже. Можливо, як жінки ми особливо не любимо несправедливість та насильство. Бажання зробити свій внесок у зміну ситуації в межах нашої компетенції – це те, що мотивує нас приїздити.

Коли ти вже тут, ти не думаєш про ризик для життя. Ти зосереджений на своїй місії та на тому, що хочеш виконати.

Навіть коли ми проводимо ніч у бомбосховищі й вранці почуваємося втомленими, ми бачимо, як наші українські колеги встають і йдуть на роботу. І ми йдемо разом з ними.

Це інтерв’ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.