Московські особливості української історії на «Суспільному»

15 червня Росія здійснила терористичну атаку на Києво-Печерську лавру. Один з дронів влучив і пошкодив Стефанівський приділ головного храму монастиря – Успенського собору. У відповідь на це український інформаційний простір несподівано (і майже одноголосно) відгукнувся кремлівсько-радянським трактуванням історії тисячолітньої обителі. За взірець може слугувати текст про Лавру на «Суспільне. Культура». Наведу з нього дещицю прикладів.

• 1 •

Назва держави «Русь» у статті подається без пояснення, що це була українська середньовічна держава. А це має ключове значення. Нагадаю, що висновки про княжу Русь – першу українську державу, яку створив український етнос, науково обґрунтував академік Грушевський. Його вчення лягло в основу Акту проголошення незалежності, що має силу Закону і який підтверджено 1991 року на Всеукраїнському референдумі. Але українці дотепер плавають у темі своєї середньовічної історії, бо упродовж десятиліть московська пропагандистська машина зранку до ночі трубила про «Русь – колыбель российской цивилизации и государства». Істерія на цю тему не зупиняється і донині, адже псевдоісторія – це головна зброя Кремля у війні проти України. Перемогти її можна лише якнайширшою популяризацією правдивої української історії. Але, на жаль, на 13-му році війни прорвати російський фронт псевдоінформації Україна все ще не спромоглася.

Показово, що у тексті про історію Лаври на «Суспільне. Культура» назва «українські землі» постає аж у періоді 15 ст. Диктатор Путін також прихильник подібної періодизації історії України. Не зрозуміло – чи це такий випадковий збіг чи відверта квазіісторична суголосність?

Днями «Суспільне. Культура» опублікували дуже слушні покрокові поради у темі деколонізації. Але самі, вочевидь, з ними так і не ознайомились. Згідно з однією з пропонованих у тексті рекомендацій потрібно «Називати речі точно». У темі української історії це передусім стосується періоду княжої Русі, і варіанти точної назви такі:

«Україна-Русь» – термін академіка Грушевського, який засвідчує тяглість історії України від княжої доби, або ж «українська середньовічна держава Русь».

• 2 •

У матеріалі про історію Лаври на «Суспільне. Культура» пишуть про «Повість минулих літ» Нестора Літописця, і відповідно до московських інформаційних стандартів і словом не згадують, що саме з цього твору починається історія української літератури. Про це Михайло Драгоманов вперше заявив на літературному конгресі у Парижі ще 1878 року. Всі старовинні списки Повісті (оригінал не зберігся) загарбала Росія і називає знаменитий київський літопис «великим русским наследием» та «истоками русской литературы». Насправді Повість Нестора Літописця є спадщиною українського народу. Щоправда, народ і донині про це майже не знає.

На початку цього року у Варшавському університеті вийшла фундаментальна монографія «Спочатку було слово. Від мовного узусу – до літературної норми (Нарис генези української літературної мови)». Її автори – професор Житомирського університету, член-кореспондент НАНУ Віктор Мойсієнко та директорка Інституту міжкультурних досліджень Центрально-Східної Європи, професорка Варшавського університету Йоанна Ґетка. Науковці дослідили Повість Нестора Літописця, а також понад 40 писемних пам’яток періоду княжої Русі (XI–XIV століття) та дійшли висновку, що всі вони написані «рукою русина-українця» і свідчать про тисячолітню тяглість української мови – розмовної мови княжої України-Руси.

• 3 •

Московські історики приписали Батию повне зруйнування Києва і Печерського монастиря і «Суспільне. Культура» за ними це повторює: «У 1240 році татаро-монгольські війська хана Батия захопили й зруйнували Київ. Руйнувань зазнала і Києво-Печерська Лавра, де після навали загарбників на довгий час занепало кам'яне церковне будівництво, припинився розвиток іконопису, книжкової справи та багатьох ремесел».

Доктор історії Михайло Брайчевський стверджує, що «Успенська церква Печерського монастиря під час батиєвої навали не постраждала. Служба в ній не припинялася практично ніколи».

Насправді інформація про тотальне зруйнування Києва та Лаври татарами – це один з найважливіших московських міфів. У чому ж його суть? Вичерпне пояснення цьому дає докторка історії Наталія Полонська-Василенко: «Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло – переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювано «преемственность» – наступність Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська династія, а навіть людність прийшла з України».

У 19 столітті раптом польські історики почали доводити, що спустошену Батиєм Україну залюднило польське селянство. А московити тоді ж взялися просувати лжетеорію, що начебто Русь за княжої доби загалом була заселена не русинами-українцями, а москалями, які після татарської навали перейшли на Суздальщину, а Київщину тоді колонізували українці з Галичини. Це так звана теорія Погодіна-Соболевського, яку блискуче спростував академік Агатангел Кримський.

Академік Михайло Грушевський також стверджував, що жодних підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину – нема. Але московська пропаганда ніколи на науку не зважала і з отаких міфів, які й сьогодні поширюють українські ЗМІ, невтомно мурувала фундамент своєї головної ідеології «русский мир» – одне оббріхуючи, інше замовчуючи.

• 4 •

Серед історичних подій, які імперія старанно замовчувала – зруйнування і пограбування Києва та Печерського монастиря військом суздальського князя Андрія Боголюбського (російські історики називають його «першим великоросом»). Сталося це за 71 рік до батиєвої навали (1169). І чомусь «Суспільне. Культура» у своєму тексті цю подію також не згадує.

Кияни тоді не забарилися і невдовзі (1173) розбили ущент 50-тисячне військо Боголюбського. Але погром Києва суздальцями 1169 року був промовистим: «Боголюбський зруйнував Київ з усім тим, що споконвіку було святим для всієї Русі», – писав Микола Костомаров.

Річ у тім, що Київ завжди був об'єктом боротьби і політичних чвар руських князів. За місто боролися, але його ніколи не руйнували. Саме Боголюбський, а не хан Батий став першим варваром в історії «святого града». Його військо задовго до татарської навали вперше по-ординськи зруйнувало і пограбувало столицю України-Русі.

1169 року, у Великий піст, час особливого стримання для християн від усього злого, так звані «брати по вірі і по колисці» убивали і мародерили в Києві та Печерському монастирі так само, як і 2022 року, також у час Великого посту, це робили їхні нащадки в Бучі, Ірпені та Бородянці.

Можна порівняти, бо лишились ось такі свідчення літописця: «Грабували вони два дні весь город: Поділ і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому: церкви горіли, християн убивали... і взяли майна багато, з церков позабирали ікони, книги, ризи, дзвони… і всі святині забрали і монастир Печерський підпалили».

Показово, що інформація про підпал і грабування Печерського монастиря військом Боголюбського дотепер відсутня і в історії Лаври, яка представлена на офіційній сторінці Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Ба більше – погромника Боголюбського там подано у статусі великого благодійника Печерського монастиря: «Син великого київського князя Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський у 1159 р. надав Печерському монастирю титул «лавра», статус великокнязівської архімандрії і ставропігії».

Насправді це класична московська підробка. У доктора історії Михайла Брайчевський є вичерпне пояснення щодо «численних фальсифікатів бенефіціарних грамот, які особливо охоче приписувалися Андрію Боголюбському. Вони в масовому порядку фабрикувалися після 1654 року і мали за мету засвідчити права на маєтності, яких насправді не існувало». 

• 5 •

Узаконити ці московські фальсифікати допомогла ще одна подія, яку не згадано у статті на «Суспільне. Культура». У ніч із 21 на 22 квітня 1718 року у Києво-Печерській лаврі сталася масштабна пожежа. Разом з численними будівлями згоріли величезний архів і бібліотека, де зберігалися книжки й рукописи ще княжих часів. Одразу після пожежі московські борзописці взялися переписувати літопис древнього монастиря у повну відповідність до інтересів новопроголошеної Російської імперії. (Саме тоді Петро І вирішив перейменувати Московське царство на Російську імперію). Результатом їхніх трудів постало вірнопіддане писаніє, з якого вилучили найважливіші факти української сутності історії обителі, і яке панує в українському інформаційному просторі, як бачимо, й дотепер.

Замовником масштабної пожежі був московський цар Петро I. 

Доктор історії Ігор Гирич пояснює так: «За свідченням очевидців, які зберігалися у відомого києвознавця, протоієрея Петра Лебединцева, Лавру підпалили посланці з Москви, які були одягнені як ченці. Згоріли величезний архів і бібліотека, загинули грамоти і пожалування… князів, феодалів і гетьманів».

Власне, причину замовлення пожежі пояснюють її наслідки: «Вогонь знищив письмову пам’ять про незалежне українське політичне і духовне життя Лаври», – пише Ігор Гирич.

Втрачені у вогні документи свідчили, що Печерський монастир і Київська митрополія від початку і впродовж багатьох століть були незалежні від Москви.

Але донині одне зі свідчень незалежності Лаври від Москви збереглося у записах арабського мандрівника Павла Алеппського. Він побував у Печерському монастирі 1654 року і зазначив, що духовно Україна «підпорядкована Константинопольському патріарху. У архімандрита Печерського ми бачили древні грамоти попередніх патріархів константинопольських, майже за 500 років. Їхній зміст полягає у тому, що монастир незалежний».

Історик Ігор Гирич пояснює: «Київські митрополити були цілком незалежними, рівними з московськими патріархами. Вони обиралися на соборі у Києві і затверджувалися у Константинополі. Титулувалися київські митрополити «митрополитами Всієї Русі». І ще важливий факт – до 1754 року неукраїнець не міг обіймати у Лаврі найвищі духовні посади. 

Чи багато хто в українському суспільстві сьогодні про це знає?

Наприкінці публікації про Лавру на «Суспільне. Культура» згадано рішення Міністерства культури 2022 року «не продовжувати договори оренди з Українською православною церквою (УПЦ МП – ред.), що викликало обурення як в керівництва, так і в парафіян релігійної організації». Тобто суспільний мовник іде на поводу в Російської церкви, яка в Україні досі мімікрує під «Українську», попри схвалені законами обов’язки змінити назву та перереєструватися.

У відповідності до «об’єктивного та збалансованого інформування», яке зазначене у статуті НСТУ, у цьому абзаці мало бути сказано, що патріарх Кіріл, за якого дотепер моляться у багатьох церквах означеної «релігійної організації», благословив війну в Україні. Це по-перше.

А по-друге, кількість «обурених парафіян» і загалом адептів «русского мира» в Україні різко піде в нівець, коли українські медіа стануть до оборони держави, озброївшись нарешті правдивою історією – вирішальною зброєю перемоги у цій страшній війні за ідентичність. 

Ірина Костенко, для «Главкома»