"Не бачу кінця цієї війни": відверте інтерв'ю з військовим Павлом Вишебабою про втому на фронті та ТЦК

Попри технологічний розвиток української армії та успішні удари по території Росії, окупанти на фронті зупинятись не збираються. Мотивація ворога залишається на високому рівні, тому українські військові повинні продовжувати боротьбу. Однак для цього в ЗСУ бракує людей, часом і мотивації.

Болючими темами для захисників залишаються байдужість серед цивільних та брак якісної психологічної підтримки. Військовослужбовець, письменник і музикант Павло Вишебаба в інтерв'ю для 24 Каналу пояснив, чому саме зараз українці повинні об'єднатись проти спільного ворога, а також розвіяв міфи про страх перед мобілізацією.

Як правильно висловити вдячність військовим?

Насамперед хочу подякувати вам за захист нашої країни. Тому і почну з того, як правильно дякувати військовим? Коли я бачу військового десь на вулиці, в магазині, в мене завжди виникає бажання підійти й подякувати. Однак часто ти не знаєш, чи людина в настрої, чи треба взагалі підходити, що сказати.

Не знаю, як правильно, але мені відгукається жест, який придумали, – прикладання руки до серця. От мені особисто це досить комфортно, коли людина не вимагає від мене якогось відгуку. Так, я можу дійсно бути в настрої, бути не в настрої, хотіти говорити чи ні.

Однак не скажу, що це часто трапляється, але коли це траплялося, я думав: "О, дякую, що ти мене не відволікаєш". Ми ж зазвичай у місті займаємося якимись справами, і людина просто приклала руку до серця, а я відчув цю вдячність. Мені цей жест здається дуже вдалим.

Пам'ятаю, ви розповідали, що на День захисника України ви їхали в таксі й вам ніхто не подякував, хоча ви їхали у військовій формі. Ображає, коли не звертають увагу і не дякують?

Ні, абсолютно. Тут більше питання про базовий статус військових. Наприклад, в МРЕО або в ЦНАПах є прямо визначено, що військові йдуть без черги. А люди починають говорити, щоб йшли по черзі: один військовий, один цивільний.

Буквально минулого тижня ми їхали з хлопцями оформлювати волонтерські машини, на цивільні номери треба було поставити. Хлопці кажуть: "Тоді давайте і на позиції будемо по черзі ходити". Тобто якщо вже визначено, що військові без черги, проявляймо вдячність.

Однак до цього нам ще далеко. Треба базовий рівень, бо військові витратили купу свого часу, свого життя. І витрачати його в чергах… Ба більше, коли вже визначено, що військові йдуть без черги. Це, мені здається, такі базові речі, які були б доречні.

Повне інтерв'ю з Вишебабою: дивіться відео

А чи зіштовхувались ви, можливо, з прямим хамством або зі зневагою до вас?

Думаю, що так. Це було, коли я їхав на хутір до своєї дружини з Тернополя. Я зайшов (в автобус, – 24 Канал) і знав, що там по УБД безплатно. Однак про всяк перепитав, чи так можна. Водій відповів, що вже 7 людей таких у нього сидить, спитав, куди ми всі їдемо. Я сказав, що заплачу, дістав гроші.

Оскільки це було дуже грубо, я не збирався відстоювати своє право їздити безплатно, мені не складно заплатити. Однак класно, що в маршрутці люди вирішили сказати, що взагалі-то є правило, що по УБД безплатно, не враховуючи, скільки таких людей вже є.

Я до цього спокійно ставлюся, як і до хамства загалом. Я не думаю, що це стосується саме військових.

Чого справді слід боятись українцям?

Цивільне населення інколи може боятися людей у військовій формі. Люди дуже часто говорять про те, що, буцімто, буде після закінчення війни, коли всі військовослужбовці повернуться. От як ви думаєте, чи варто боятися ось цього повернення?

Ви говорите, що військові повернуться, це вже оптимістичний сценарій, що війна закінчиться і нам буде куди повертатись. Тому, розумієте, до чого я веду? Військові зараз працюють над тим, щоб було куди їм повертатись.

І чи варто їх боятися? Я думаю, краще боятися того, що сюди прийдуть росіяни й військовим не буде куди повертатися, ми всі дружно поїдемо в еміграцію або в якісь фільтраційні табори. Тому я думаю, що так питання не можна ставити. Це кажу до тих, кого ви цитуєте з інтернету.

Чи треба боятися військових? У військових є психологічні проблеми, безумовно, як і у багатьох людей, у країні, що воює. І нам треба думати не як захистити себе від військових, а як захистити військових від того психологічного навантаження, яке на них звалилось, і яке вони на собі несуть п'ятий рік повномасштабного вторгнення.

Я думаю, людям треба краще подумати над тим, як правильно і справедливо зробити мобілізацію і ротацію військових, щоб не було цих психологічних проблем. Якщо ви нас збираєтесь ще на 20 років на війні залишити, то, звісно, будуть проблеми психологічні. І так чотири роки на фронті мало кого залишить байдужим і з неушкодженою психікою.

Тому, я думаю, тут проблему треба розв’язувати, починаючи з того, скільки ще можна мучити військових цим психологічним станом. Коли був період АТО, були відомі дослідження, що людина на фронті не може перебувати понад року, а пів року – це безпечний період.

Якщо ми вже там п'ятий рік, то, може, треба подумати над тим, як зробити так, щоб люди мали ротацію, мали психологічний перепочинок, мали перепочинок для здоров'я і так далі. Ось це основна проблема.

Чи можливе швидке закінчення війни?

У вас ніколи не було оптимістичних прогнозів щодо закінчення війни. Ви досі переконані й бачите зі свого досвіду, що війна ще не скоро закінчиться?

Я не бачу кінця й краю цієї війни. І от ви добре зауважили, це ж не перше інтерв'ю, яке я даю. Я ще в перший рік повномасштабного вторгнення говорив, що ця війна надовго. І тоді частина публічних людей говорила, що ми не витримаємо. Я на це завжди відповідав, що це не від нас залежить. Не у нас будуть питати, скільки війна (буде тривати, – 24 Канал).

Ну й от вона вже йде 5 рік, і я ще жодного вибачення не почув, тому що тоді прямо експрес по мені пронісся, що я казав, що це буде довга війна. Я виходив не з аргументів аналітиків. Зараз багато хто ще говорить про довгу війну, серед них Віталій Портніков.

Так, я послухав його аргументи, але я зовсім з інших виходжу. У нього дуже розумні аналітичні аргументи, але я більш емоційно відчуваю цей момент.

Чому я в перший рік це зрозумів? Тому що я бачив, що росіяни йдуть в штурмові дії під кулі, прямо під кулеметний вогонь. Тобто у них мотивація шалена. Ця мотивація більша за життя.

А ми не бачимо, що під цими штурмами ми здамося. Я і мої найближчі побратими, з якими я воюю п'ятий рік, не уявляємо, що ми здамось.

І якщо обидві сторони готові померти, але не здатися, то де розв’язок цієї точки? Тільки виснаження або перемога, або поразка, або замороження. Тобто якогось швидкого розв’язку взагалі немає. Зараз немає ні у росіян, ні у нас вагомої перемоги. Тому я вважаю, що це буде тривати, поки не буде цієї вагомої перемоги.

Зі сторони України війна стає все дедалі технологічнішою, а перевага Росії в кількості. То що ж все-таки може виграти війну?

Складно сказати. Я не військовий експерт, але технології ми застосовуємо все більше і більше, це очевидно. У нас просто вибору іншого немає. У нас дуже вичерпний людський ресурс, в нас зараз дуже не вистачає людей на фронті.

В моєму підрозділі не вистачає людей, ми шукаємо рішення, які позбавлені людської участі. Коли, наприклад, постачання мін на позиції здійснюють не люди на машинах, а НРК, дрони. І в нас один екіпаж може зробити багато постачань за день. Тобто ми шукаємо ці рішення через брак саме людей.

Хто переможе? Дуже важке питання. Вони (росіяни, – 24 Канал) ж теж технологічно розвиваються.

Захоплююсь вашим героїзмом, адже ви кажете, що військові втомились, але все одно не хочуть здаватись. А як ви ставитесь до цивільних, які кажуть, що треба завершити війну за будь-яку ціну? Що ви думаєте, коли люди хочуть, можливо, піти на якісь поступки, але лише б не втрачати людське життя?

Однак нам ніхто не пропонує ці поступки. І оця історія з виходом з Донецької області, вона ж не передбачає тільки Донецьку, вона передбачає і Херсонську, і Запорізьку. Тобто нам ніхто насправді не пропонує миру. На столі немає пропозиції та вибору: втрачати людські життя, чи ні.

Тобто, ми бачимо, що Росія готова воювати далі, і далі, і далі. То що ми обговорюємо? У нас немає виходу, нам доведеться оборонятись далі, як ми оборонялись до цього.

Чому деякі українці бояться іти в армію?

Зараз ви вважаєте, що найбільша проблема – це відсутність людей у війську, так?

Складно сказати, але одна з основних проблем, яку я бачу – це постійний брак людей, це неможливість зробити ротації навіть в межах підрозділу, тобто треба довше перебувати на позиції саме через брак людей.

Я вже не кажу про те, що треба поміняти тих людей, хто довго є там, тому що це стає дедалі складніше фізично і психологічно.

А чому так відбувається? Чому зараз сильний брак людей?

Я думаю, що люди пристосувались до життя в умовах війни. Знайшли купу схем щодо бронювання, купу схем відкупу на етапах мобілізації, від ТЦК до БЗВП і так далі, де дають можливість втекти. Тобто загалом ми не дуже ефективні в дотриманні законності цього процесу.

Коли ми переїжджали з Покровського на Сумський напрямок, моя 68-ма бригада зараз на Сумському напрямку, то у нас був період, де ми мали можливість поїхати в ТЦК і попрацювати з рекрутами, щоб мотивувати людей йти в мій підрозділ.

Я поїхав в Тернопіль працювати з хлопцями, і за два тижні рекрутингу одна єдина людина прийшла сама. Всіх інших саме ловили. Це такий контраст величезний, тому що я призивався саме в Тернополі на початку повномасштабного вторгнення. Там була черга, я випрошував, щоб мене взяли. Ходив до комісара, в мене був негативний висновок ВЛК.

Я згадую ці величезні черги, коли ми намагались потрапити в якийсь бойовий підрозділ, який буде дійсно захищати країну, а не десь картоплю чистити, умовно, в Ужгороді. І це такий величезний контраст, бо пройшло чотири роки і я бачу, що люди, яких привозять, не хочуть служити.

Так, вони розуміють, що є зобов'язання, але насправді їм треба декілька днів, щоб прийти в себе, щоб зрозуміти, що у них вже немає виходу. Тоді вже я починав з ними говорити, що треба обрати підрозділ, і у нас реально класний підрозділ. Я пояснював, чому це так, пояснював специфіку роботи мінометників.

Чому так відбувається? Очевидно, люди не хочуть гинути. Люди не хочуть калічитись, це очевидно. Люди не хочуть втрачати час свого життя. Однак хіба хтось з нас хоче цього? Ніхто не хоче. Є обов'язок, якого треба дотриматись. Переконати людей в цьому мені складно. Мені здається, всі люди, які мали якесь сумління щодо держави, щодо свого обов'язку, пішли у 2022 – 2024 роках.

Деяким людям треба більше часу. І я дуже сподіваюся на таких людей. Однак поки людина відчуває, що має можливість провести ці схеми, доти вона буде це робити, буде шукати можливості. А коли буде розуміти, що вибору немає, треба буде просто обрати, ким вона буде.

Нещодавно спілкувався з інженером. Він би був дуже цінним у війську. Однак він боїться, що його візьмуть на якусь спеціальність, наприклад, на дронщика або в інженерну майстерню, а потім відправлять в піхоту. От з такими страхами треба боротись, і, можливо, дати гарантування на посади.

Ми дуже цінуємо людей, які можуть, по-перше, організувати процес, по-друге, виконати його. Просто закидувати міни в міномет може кожен, а налаштувати систему зв'язку, ці mesh-системи, на це треба спеціалісти, бо так швидко не навчишся. Я цьому не навчу людину. Нам треба людина, яка прийде вже з досвідом. Ми шукаємо таких людей.

Я, наприклад, не можу вже пів року знайти системного адміністратора собі в підрозділ. Нам треба системний адміністратор для налагодження зв'язку, НРК. Насправді ж системних адміністраторів багато, але вони бояться, що ми їх візьмемо на одну посаду, а потім їх пошлють на передову.

А таке може бути?

В нашому підрозділі ні. Ми це гарантуємо. Однак у людей є такий страх, розумієте? Хоча, з іншого боку, як ми можемо гарантувати? Наказ якогось вищого командира може бути різним. Ми можемо зробити все, що від нас залежить. Але людей заспокоїть думка про гарантію перебування на посаді, на яку вони приходять. Так можна переконати їх піти у військо і бути корисним державі.

А чи може бути така відсутність мотивації та патріотизму в суспільстві через повний провал, в хорошому сенсі слова, пропаганди? Наприклад, від держави, від телебачення, коли людей, в хорошому сенсі, закликають до війська? От ви бачите, що цього недостатньо?

Ні, чесно кажучи, не бачу. Мені здається, нормально так, як все відбувається. Мій побратим, військовослужбовець Павло Казарін, дуже добре про це говорить, що нам немає з чим порівнювати. Ми не можемо сказати, що Україна не справляється, а ось інша країна справляється.

В будь-якій війні є ухилянти, в будь-якій війні є дезертири. Те, що зараз називається СЗЧ. В будь-якій війні одні люди розуміють, навіщо захищати цю державу, а інші думають про те, як захистити свій статок і так далі. Це просто таке людське.

Тому я б не назвав це провалом. Це нормальна людська історія, коли не всі відчувають свій обов'язок якось цю державу захищати. Чи можемо ми це виправити швидко? Ні.

Чи могла б це виправити влада? Навряд чи могла б. Ну можливо, хоча б не погіршувати ситуацію гучними передвиборчими чи поствиборчими заголовками про те, що не важливо, як називається вулиця, головне аби вона була освітлена.

Тому це не про державу. Це просто "про торгівельний центр". Зробити зручний торгівельний центр без ідеї. А якраз в державі дуже важливо, як називається та чи інша вулиця. Чи могла б вона (держава, – 24 Канал) взагалі патріотизм розвинути за ці роки, що є ця влада? Звісно, ні. Це десятиліття.

І взагалі, я вважаю, що це диво, що в нашій державі, яка дуже молода, яка пережила стільки хвиль чисток інтелігенції, не просто інтелігенції, а взагалі культурних, політичних діячів, що дуже важливо, все одно залишається критична маса людей, яка не дозволяє цій державі програти ядерній Росії.

Тому, я думаю, взагалі те, що відбувається, для мене диво. У 2022 році я не думав, що ми протримаємось довго. Я думав, що це просто неможливо. Але на щастя, от бачите, якщо сказати, що ми не проходимо, от тут нам нема з чим порівнювати.

Чому втеча від законних дій ТЦК – злочин?

В соцмережах є багато відео, на яких машина підбирає людину, яка втікає від ТЦК. І в коментарях часто дякують, що людина здійснила "порятунок". Водночас у нас є військові, які вже 5 рік не можуть дочекатись відпустки. Як ви ставитесь до цього?

Це якесь порушення причинно-наслідкових зв'язків, коли аплодують "звільненню" від ТЦК. Війна – це процес, де є втрати, де є втрати навіть через поранення. Бо людині попав маленький уламок в руку і вона вже вибуває на місяць.

В цьому процесі дуже важливо, щоб залишалась критична маса військових, яка тримає фронт. Для цього існують мобілізаційні заходи, якщо люди самі не йдуть.

Працюючи рекрутером у Тернополі, я бачив, як щодня привозять багато людей. Про це не знімали репортажі у соцмережі. Їх просто зупиняли на вулиці, перевіряли документи. Якщо людина в розшуку, вона порушує закон. Одного такого привезли й він це розумів, але все одно казав, що інших негідників ми не взяли.

Людина сама розуміє, що вона порушує цей закон. І це, знаєте, як вболівати за мафію. Колись, наприклад, за Пабло Ескобара вболівало багато колумбійців, тому що його ніяк не могла спіймати поліція. Хоча він ким був? Він же був злочинцем, який знищив дуже багато людей.

Тобто нічого нового в тому, щоб вболівати за злочинців, немає. А для мене той, хто втікає від законних заходів ТЦК – це злочинець.

Давайте нам завтра командир скаже вийти на позицію, а ми сядемо в машину і поїдемо в інший бік. Ну як це? Є обов'язок. Ви кажете патріотизм, мотивація. В мене немає ні патріотизму, ні мотивації.

В мене нуль мотивації залишилось. Ми просто мусимо робити цю роботу, бо немає виходу. В іншому випадку, ми підемо у фільтраційні табори й не буде в нас власної держави.

Я не хочу потім плакати, як якісь письменники-емігранти плакали через те, що у нас тут відбувалось, що вони втратили державу, втратили свій момент. Інколи з'являлись навіть цікаві й ностальгійні твори про Україну, але я не хочу таких творів. Краще їм ніколи не з'явитись. Краще ми будемо будувати свою культуру у своїй державі.

Чому військові втрачають мотивацію?

Ви кажете, що немає мотивації. А що остаточно знищило вашу мотивацію?

Час і ставлення суспільства. Я, наприклад, перший рік відчував, що ми з суспільством на одному боці. А потім я побачив, що суспільство, до речі, тут ширше поняття, як і органи влади зокрема, не збирається нас міняти. Всі вирішили, що збереження цієї держави буде от на цих людях, а ми будемо тримати економічний, екологічний, культурний фронт і так далі.

Відчуття, що суспільство тебе підтримує, немає. Тому що коли я заходжу в соцмережі, бачу цих людей, які аплодують тому, що люди втекли від ТЦК. Я бачу, що всім глибоко байдуже, скільки ми будемо перебувати на фронті, що у нас з психікою, що у нас зі здоров'ям, як швидко ми старіємо, які у нас проблеми зі здоров'ям.

Всім цікавіше, як втекти від ТЦК, де воно є. В Києві є ціла мапа в режимі онлайн, де проводяться обшуки. Тобто люди знаходять і витрачають купу часу, способів, і сил, щоб втекти від ТЦК. Хоча він не є головним ворогом в країні, це очевидно.

Багато хто так діє від якогось незнання. Ти створюєш мережу про ТЦК, а можеш ці навички використати для протидії росіянам. Тобто не для протидії військовим, які шукають собі побратимів.

Ось я приїхав працювати рекрутером. Хто я? Військовий, якому потрібні побратими. Нам треба ходити, змінювати один одного на позиціях, щоб можна було перепочити. І я шукав цих побратимів собі, я це людям пояснював. А для них я був представником ТЦК.

Є такі речі, які для мене очевидні, але для когось неочевидні. Для цього я й даю інтерв'ю, щоб пояснити свою позицію.

Що вам допомагає триматись? Що дає вам силу, щоб не здаватись і не впадати в якусь емоційну депресію?

Антидепресанти. Пів року я був в глибокій депресії. Був ПТСР, наклалось усе. Не могло бути по-іншому, без наслідків. Крім того, я досить емпатійна людина. На антидепресантах мені, очевидно, краще. І я раджу хлопцям не відкладати питання психологічної підтримки, консультацію з психіатром. Можна підібрати собі антидепресанти, реально стає легше.

У мене є донька, у мене є дружина, у мене є творчість, у мене є побратими, за яких я переживаю. Але це все не дає мотивації. Можна робити речі без мотивації.

Наприклад, хірургу на стіл приносять людину і її треба оперувати. У хірурга обов'язково має бути мотивація? Ні, він просто має робити ці рухи, тому що він мусить це робити, бо в іншому випадку пацієнт помре. Ось так я можу пояснити, як я служу без мотивації.

Якими є проблеми психологічної підтримки на фронті?

З вашого власного досвіду, чи ви помітили позитивні зміни щодо психологічної підтримки й надання допомоги військовим? Деякі військові не наважуються на це через брак часу або небажання виглядати слабкими. За вашими спостереженнями, наприклад, ваші побратими зараз почали частіше звертатися за допомогою?

Ні, насправді такого не помітив. І це погана тенденція. По-перше, хто такий психолог у війську? Це людина, у якої є диплом психолога. А там треба, як правило, працювати вже з психіатрами. Я працюю з психологом онлайн, але це не допоможе, коли ти в депресії. Треба лікар психіатр.

Ми маємо зрозуміти масштаб проблеми загалом, а зараз ніхто це не розуміє. Наприклад, у нашого командира народилась третя дитина. Він списався, йому потиснули руку і подякували. А з чим він поїхав? Ніхто не знає.

Я вважаю, що має бути обов'язковий огляд психіатра. І ми маємо визначити три базові теми. Тобто, чи не має людина проблем, які можна пропрацювати з психологом, або з психотерапевтом, або медикаментозно з психіатром. Наприклад, як я, бо в мене антидепресанти. Тобто ми маємо визначити, як цій людині потрібно допомогти.

Військовий просто йде за межі частини, і нам не цікаво, що з ним там буде. Після того, як він був велику частину часу на фронті, він фактично не може повернутись без наслідків. Питання, чи ці наслідки людина може сама подолати, чи їй треба психолог, чи їй треба психіатр.

І ми будемо знати, що ці люди, як тільки у нас в країні з'являться якісь фонди чи якась можливість надати цього психіатра військовим, звернуться по допомогу.

Я, наприклад, до приватного психіатра звертався, я плачу приватному психіатру, який веде мене. Однак це не буде працювати в межах великого загалу людей. Більшість людей не піде до приватного психіатра, на мій погляд.

Тому ми маємо визначити, кому треба допомога, і ми маємо забезпечити їх психіатрами, медикаментами, щоб збалансувати їхній стан. Психологічний стан бійців зараз "винесений за дужки", і ніхто про нього не говорить, ніхто це не здійснює. Знайомий хлопчина має біполярний розлад і він не міг це довести, бо психолог в його бригаді в цьому не розуміється.

Лікар має розуміти, яка людина не може іти на передову, яка, наприклад, не може працювати з документами тощо. Тобто, на мій погляд, зараз психологічна підтримка у війську недостатня.

Чи можна передбачити самогубство побратима і як пережити втрату на фронті?

Я б хотіла ще підняти таку доволі чутливу тему. Це самогубство серед військових і їхні суїцидальні думки. Чи часто ви в розмові зі своїми побратимами могли щось таке побачити, їхні депресивні стани та настрій? Тому що інколи це просто неможливо побачити. І чи можуть якось рідні це почути, побачити, щоб застерегти й вберегти від цього людину?

Наскільки я знаю, то не обов'язково це можна помітити. І я знаю на своєму досвіді так, що я не помічав перед тим, як хтось з хлопців вчиняв самогубство. Я не зчитував цієї історії, не розумів. Потім заднім числом мені здається, що я міг би щось помітити, але й то ні. Мені знайомий психолог говорить, що ми не маємо помічати.

Тобто в нас немає таких налаштувань – зчитувати, чи хоче людина цього, чи не хоче. Якщо вона говорить про це, я хоча б все знав. Але якщо не говорить... Якщо людина вирішила це вчинити, її якась розмова може і не зупинити. Тому треба звертатись саме до людей, у яких є такі думки, щоб реально допомогти.

Моя остання крапля – звернення до психіатра і початок прймання антидепресантів. Це якраз через суїцидальні думки. На той момент ще моя наречена сказала, що це не окей. Я сказав, що звик до цього.

Вона все ж наполягла звернутись до спеціаліста, спілкуватись з ним і приймати антидепресанти. Я спробував. У мене це працює. Всім раджу як мінімум консультацію у психіатра.

У війську інколи побратим стає ріднішою людиною, ніж брат чи друг, який був у цивільному житті. Як взагалі пережити втрату побратима? Як через день-два після його загибелі іти далі воювати, попри розбитий стан?

У кожного по-своєму, дуже по-різному сприймається це. Найболючіші, напевно, перші втрати. Потім ти стаєш чи то більш товстошкірим, чи то адаптуєшся, тому що війна – це взагалі про адаптацію. Якщо подивитись ззовні на те, що відбувається на фронті, розумієш, що це нелюдські умови. Людина не може в такому жити.

Коли я намагаюся ззовні на це подивитися, це все нереально. Однак коли ти поступово до цього адаптуєшся, тобі це вже стає якоюсь нормою, в тому числі й втрати. Це трагедія. Це трагедія насамперед для родини, ми завжди з хлопцями про це говоримо.

А ми (військові, – 24 Канал) можемо "поплисти". Були люди, які не могли більше функціонувати після таких втрат. Таке трапляється теж. Хтось "проковтне" це і піде далі, щоб бути ефективним і намагатися запобігти іншим втратам. Дуже по-різному, це дуже складне питання.

А в такі моменти є на місці, можливо, якийсь психіатр, психолог, який зможе підтримати людину, яка переживає втрату? Тобто саме на фронті. Чи ти сам на сам з цією проблемою залишаєшся?

Якщо не помиляюсь, на батальйон є один психолог. А батальйон – це тисяча людей. Психолог не може всіх підтримати, допомогти. Насправді питання пережиття втрати – це питання тижнів, місяців. Потрібен постійний супровід. І військо не дає відповіді на це питання, не дає інструментів для подолання цієї історії.

Тобто військові з цим опиняються сам на сам разом з побратимами. Треба працювати з кожним щодо пережиття втрати.

Як заохочувати дітей говорити українською?

Про мовне питання. Найбільше мені болить тема російськомовних дітей, коли батьки продовжують спілкуватись з ними російською, виховувати їх цією мовою. Як можна достукатися до таких батьків, щоб вони не вкладали нічого російського в нове покоління, в нашу нову державу, яку ми зараз формуємо дуже високою ціною?

Це теж непросте питання. Мене теж дуже бентежить відкат назад до російської саме серед дітей, підлітків. Швидкого рішення, на жаль, немає. Я не бачу його.

Однак загалом я згадую себе, як я закохався в українську мову через поезію, через літературу. Я думаю, так само ми можемо закохувати нове покоління, навіть якщо їхні батьки спілкуються російською мовою, як у мене, наприклад. У мене батьки спілкувалися російською мовою.

Якісна, класна, цікава, сучасна українська культура може в себе закохувати. І тоді ця людина буде себе ідентифікувати як українець, розуміти, що спілкуватись українською – це дійсно сучасно-прогресивно.

А тема російської – це те, що відбулось в Грузії. Я бував там у 2012 чи 2013 році. І у них російською говорять тільки люди, які вивчили її ще з радянських часів. А молоде покоління говорить грузинською, англійською, німецькою. Для них російська – це показник "совковості".

І у нас приблизно такий процес. Є люди, які "давно зроблені", їх вже "не переробиш". Та й не треба пробувати. Однак, мені здається, є загалом процес запущеної українізації країни.

Тому треба давати дітям доступ до української культури. Моя донька ходить в сучасний театр тощо. Це класно, я думаю, їм цікаво, і вони розуміють, що вони приналежні до цієї культури.

Українською говорять відомі актори, інфлюенсери, і дітям хочеться бути до цього причетними. А от якийсь дід-алкоголік під парканом говорить російською, слухає Висоцького. Ось на такому контрасті, я думаю, діти будуть обирати українство.