Україні пропонують "38-му паралель". Чим загрожує розподіл за прикладом Північної та Південної Кореї

Про те, що політики у різних країнах світу підштовхують до розв'язання російсько-українського конфлікту за корейським сценарієм, Фокус вже писав . Американський журналіст The Washington Post Девід Ігнатіус згадував ситуацію на Корейському півострові: "У Кореї не було можливості здобути воєнну перемогу за прийнятну ціну". І тому кандидат у президенти від республіканців Дуайт Ейзенхауер прийняв рішення укласти на перший погляд невигідну угоду про мир.

"Припинення вогню в Кореї в липні 1953 року могло здатися багатьом американцям та їхнім хоробрим південнокорейським союзникам поразкою. Але сьогодні Південна Корея — одна з економічних перлин світу, хоча війна так і не призвела до мирної угоди, а лінія припинення вогню з токсичним сусiдом на пiвночi майже 70 років залишається крихкою. Можливо, це знімок повоєнної України", — написав Девід Ігнатіус.

Проте все це було лише авторськими журналістськими домислами у західних ЗМІ. Але 8 січня 2023 року вже офіційна особа — секретар РНБО України Олексій Данілов в інтерв'ю заявив, що Росія хоче нав'язати Україні сценарій заморозки війни за "корейським" сценарієм, який передбачає фіксування кордонів, що встановилися на фронті, та поділ української держави.

За словами секретаря РНБО, Києву зараз пропонують "корейський варіант" закінчення воєнних дій — розділ територій між РФ і Україною за умовною "38-ю паралеллю", за якою розділили колись єдину Корею на дві держави — КНДР (Північну Корею) і Південну Корею.

Фокус дослідив, що ж сталося на Корейському півострові у середині минулого століття, та як дві країни живуть з цим сьогодні.

Війна Півночі проти Півдня: корейський варіант

Корею окупували японці ще у 1913 році. Внаслідок Другої світової війни її розділили на радянську та американську окупаційні адміністрації, водночас саме Республіку Корея (південну частину півострова) визнала ООН. Обидві держави не визнавали існування одна одної та вважала іншу окупованою ідеологічними ворогами територією (цікаво, що своєю столицею обидві держави вважали Сеул, який фактично контролював Південь). Врешті це призвело до розгоряння війни між ними у червні 1950 року.

Те, що планувалося як бліцкриг Північнокорейських військ, затягнулося у трирічну війну із втручанням могутніх держав. Спершу Півдню, збройні сили якого відкинули аж до південного узбережжя (тобто окуповано майже усю територію Республіки Корея) допомогли США. Рішенням Ради Безпеки ООН оголосили поліцейську місію (СРСР бойкотував засідання Радбезу ООН у знак протесту проти невизнання проголошеної у 1949 році Китайської народної республіки, тому не зміг скористатися правом вето), яка складалася із 16 держав (ще 41 країна надавала технічну допомогу учасникам місії). Проте де-факто основу контингенту складали американські війська.

Південна Корея разом із союзниками відтіснила армію Півночі вже на їхні крайні рубежі, окупувавши майже всю територію комуністичної Кореї. Тоді на авансцену вийшла КНР, яка відправила на півострів свою 270-тисячну армію. Врешті війна стабілізувалася на довоєнній лінії розмежування, яка проходить по 38 паралелі.

Бойові дії тривали три роки. Неформально в них брала участь і радянська армія (здебільшого авіація, якій заборонили перелітати лінію фронту, щоб не розкрити свою присутність). Врешті вдалося уникнути прямого конфлікту між ядерними державами (Китай отримав ядерну зброю пізніше).

Завершення війни без миру та подальша доля обох Корей

Активна фаза бойових дій завершилася підписанням перемир’я у 1953 році. Водночас президент Республіки Корея Лі Синман виступив категорично проти угоди, яка фіксувала довоєнний розподіл півострова по 38 паралелі, висловлюючи бажання воювати до переможного кінця. Проте угоду про мир із КНДР все ж уклали від імені ООН (сили якої і воювали на боці Півдня).

Офіційно обидві Кореї підписали перемир’я за посередництва ООН лише 13 грудня 1991 року. Мирний договір так і не укладено. У 1953 році Республіка Корея уклала союзний договір зі США — відтоді на її території розміщується американський військовий контингент.

Варто зауважити, що попри поширені уявлення, різниця в економічному та суспільному розвитку між обома корейськими режимами не одразу стала настільки разючою. Після війни саме Північна Корея була промислово розвиненою країною. Південь же до кінця 1980-х був авторитарною державою.

Контраст між обома державами став посилюватися в силу стагнації економіки Півночі, чия тоталітарна влада примудрилася розсваритися з усіма. Навіть СРСР у північнокорейських наративах пройшов довгий шлях від "єдиного визволителя корейців з японського ярма" до ледь не нахлібника "героїчної партизанської боротьби Кім Ір Сена", який вочевидь прогнав японців з півострова самотужки.

А все полягає в ідеї Чучхе — "опорі на власні сили", яка посилювала особисту необмежену владу Кім Ір Сена (як потім виявилося він став засновником справжньої диктаторської династії, адже зараз державою безроздільно керує вже його внук — Кім Чен Ин) та наближала економічну катастрофу. Тож вже у 80-ті роки Кім Ір Сен став "живим богом", а населення Корейської народної демократичної (!) республіки опинилося на грані голоду, який таки прийшов у наступному десятилітті. Відтоді різницю між розвитком Північної та Південної Корей стало у прямому значенні видно з космосу.

Південна Корея пройшла зворотній шлях від технологічно та економічно відсталої диктатури (ВВП країни у 1953 році становив $1,3 млрд), до 1987 року нею управляла військова хунта. Зараз же Південна Корея є 10 економікою світу з ВВП $1.823 млрд. Країна є одним з лідерів у світі за рівнем розвитку освіти, науки та технологій — компанії Samsung, LG, Hyundai родом звідти. Проте жителі Півдня не вважають своє суспільство ідеальним. Однією з головних проблем своєї держави, вони називають соціальну нерівність, яка є побічним ефектом бурхливого економічного розвитку. На цьому тлі виникають навіть певні симпатії у сторону комуністичної Півночі.

Боротьба з часом: чи захочуть об’єднання наступні покоління?

Зараз дві держави розділяє демілітаризована зона та лінія фортифікаційних споруд, які позначають кордони (чи то пак розділювальну лінію) між обома Кореями. Водночас по обидві сторони 38 паралелі не залишають надій на об’єднання. Формально кожна Корея вважає іншу окупованою територією, а не окремою державою. Почесний професор Університету Аджу Кім Ен Рае вважає, що остаточне визволення країна може відзначити лише, коли вона возз’єднається з Північчю. Йому вторить президент Корейської асоціації політичних наук Чой Джін У, який назвав об’єднання з Північчю найважливішою метою існування Республіки Корея, недосягнення якої нівелює всі економічні здобутки.

За роки співіснування через залізну завісу з Північної Кореї на південь проривалися тисячі перебіжчиків, яких охоче приймає уряд Південної Кореї. Сином біженця з Півночі є попередній президент Республіки Корея Мун Чже Ін, який з 2018 року надав нової енергії ініціативі об’єднання обох частин півострова, щоправда, так і не зміг знайти бажання миру в очах Кім Чен Ина.

Часто біженці з півночі організовують акції із запуску повітряних кульок через демілітаризовану зону з написами, які закликають до опору тоталітарній владі. Ці акції викликають демарш з боку Пхеньяна (столиця Півночі). Саме переселенці та їх діти й внуки є основним двигуном ідей об’єднання двох народів. Їхня туга за Батьківщиною зрозуміла, адже після емоційного піднесення у перший час перебування у вільному суспільстві на них очікували жорсткі будні боротьби за місце під сонцем в умовах ринкової економіки, яке самі південнокорейці вважають надто вже конкурентним. Звиклі до інших реалій мігранти з півночі далеко не завжди повноцінно адаптувалися на новому місці. Вони разом з ветеранами війни є найбільшим двигуном ідеї об’єднання обох Корей.

Важливо Вибори Ердогана, порятунок Британії, новий шлях для Шольца. Що чекає на Європу у 2023 році

Проте час залишається невблаганним. З його плином ідея об’єднання стає все слабшою в міру того як єдина Корея з живої пам’яті людей переміщується на сторінки підручників з історії. Якщо перші десятиріччя після завершення війни тисячі сімей мріяли про возз’єднання та повернення у рідні домівки, то для сучасного покоління це ймовірніше данина історичній традиції, що не може не позначатися на суспільних настроях. Наслідком є падіння суспільної підтримки ідей об’єднання з Північчю. Так у 2018 році 77% корейців заявили, що у виборі між економічним зростанням та об’єднанням, вибрали б перше. Хоча загалом більшість корейців підтримує цю ідею, проте тенденція невтішна, так у 2019 році об’єднання вважали безумовно необхідним 53% опитаних, порівняно з 64% у 2007 році, натомість 40% заявили, що їх влаштовує наявний стан речей — у порівнянні з 27% у 2007 році.

Серед молоді ідея об’єднання популярна у контексті гарантії миру, а не як прагнення до возз’єднання з іншою частиною єдиного народу.

Звичайно у таких справах як націєтворення важко щось точно прогнозувати, проте у найближчому майбутньому жодних перспектив мирного об’єднання таких різних режимів не передбачається, тим паче, що зараз вони знову опиняються по обидві сторони нової "холодної війни".

Висновок з цього можна зробити один. Час — основний ворог мирного розв'язання проблеми. Цілі покоління, які виросли по обидві сторони залізної завіси вже мають мало спільного одне з одним, і досвід перебіжчиків з Півночі це лише підтверджує. Якщо в перші роки усім здавалося, що розділення по 38 паралелі — це щось протиприродне та справа тимчасова, то чим менше залишається живих свідків існування єдиної Кореї, то все більше ідея об’єднання переходить із рангу чогось практичного у сферу трансцендентного та ідеалістичного.

Якщо дві Кореї не об’єднаються упродовж життя цього покоління (що найімовірніше), то єдиним фактором об’єднання у майбутньому стане лише "одвічний дух єдиного тисячолітнього народу". Наскільки суттєвим такий фактор є в сучасній геополітичній системі, покаже історія. Тут корейці можуть взяти до уваги історію українського народу, який зберіг духовну єдність протягом століть поділу різними імперіями. Нам же корейський досвід "тимчасового" поділу та заморожування по лінії зіткнення точно ні до чого.

Важливо Золотий мільярд на берегах Перської затоки. Хто візьме гору за межами футбольного поля, Захід чи Схід?