Як Росія інструменталізує меншини у пропаганді

Головне з дослідження:

• Майже кожне друге дезінформаційне повідомлення про меншини стосується «утисків російськомовних». Із 306 матеріалів з бази EUvsDisinfo, зі згадкою ‘minorities’ (меншин), з 2016 до 2026 року, 166 (54%) безпосередньо стосуються тверджень про утиски меншин. З цих 166 публікацій — 76 (46%) присвячені «утискам росіян і російськомовних» в Україні та інших європейських державах. Це робить тему «захисту російськомовних» центральним елементом пропагандистського репертуару у російських державних медіа.
• Один і той самий риторичний шаблон застосовується до зовсім різних вразливих груп. Незалежно від того, чи йдеться про росіян у державах Балтії, мусульман у Західній Європі чи ЛГБТ-спільноти, пропаганда відтворює подібну структуру меседжу: перебільшення загроз чи утисків, зловживання правозахисною термінологією та призначення сталих ролей «агресора», «жертви» чи «захисника».
• Тема меншин системно використовується для виправдання агресії проти України. Тези про «геноцид» і «утиски» російськомовного населення в Україні послідовно фігурують серед головних виправдань повномасштабного вторгнення 2022 року, й окупації Криму та частин Донецької й Луганської областей з 2014 року.
• Пропаганда зловживає термінологією, розмиваючи її значення. Терміни «дискримінація», «геноцид», «апартеїд», «расизм» і «нацизм» застосовуються до мовного законодавства чи інших дій у правовому полі, прирівнюючи їх до злочинів проти людяності. Це викривлює сприйняття та ускладнює спростування конкретних дезінформаційних наративів.
• Фактчекінговим спростуванням часто бракує контексту, або він доступний лише носіям російської та української мови. Аналіз показав поширену ваду фактчекінгу російської дезінформації: у спростуваннях європейські фактчекери нерідко обмежуються загальними формулюваннями. Це ризик зробити фактчекінг ідеологізованим і менш переконливим для аудиторій, незнайомих із контекстом.
• Вимоги сусідів до прав нацменшин в Україні не завжди дзеркальні щодо їхньої власної практики. У випадку Угорщини та Румунії, обидві держави вимагають від Києва високих стандартів для угорської й румунської меншин відповідно. Тоді як в самій Угорщині немає, наприклад, жодної школи з українською мовою навчання, а в Румунії — у трьох університетах існують «українські студії», в кількох десятках шкіл українська викладається факультативно, а в країні проживає, за оцінкою перепису 2021 року щонайменше 45 тисяч осіб, що вважають себе українцями. Тоді як в Угорщині українська меншина становить майже 25 тисяч осіб. За різними підрахунками, чисельність румунської меншини в Україні — близько 150 тисяч осіб, а угорської — близько 80 тисяч осіб.
• Україна провела значну законодавчу роботу у 2022–2026 роках, на треку вступу до ЄС, щоб частково знизити напругу. Ухвалення закону «Про національні меншини (спільноти)», зі змінами після рекомендацій Венеційської комісії, та угода з Угорщиною від 4 червня 2026 року дали змогу відкрити перший кластер переговорів про вступ до ЄС 15 червня 2026 року.

 Вступ

Коли пропаганда говорить про «захист меншин», варто запитати: кого вона при цьому виключає? Майже будь-яка спільнота — етнічна, мовна, релігійна, сексуальна — коли-небудь могла опинитися в позиції групи, яка, за визначенням ООН, є «чисельно меншою за решту населення держави, перебуває в недомінантному становищі і має етнічні, релігійні чи мовні ознаки, що відрізняють її від решти населення». Це визначення важливе ще й тому, що воно прив’язує статус меншини не лише до відносних показників чисельності населення, а й до відносин влади: меншина — це та сторона, чий голос важить менше. Згідно з визначеннями ООН, що ґрунтуються на Декларації про права меншин 1992 року, меншини поділяються на чотири основні групи: національні, етнічні, релігійні та мовні

Дискримінацію ми розуміємо так, як її окреслюють базові документи ООН з прав людини, наприклад, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, що ратифікована і Україною: «Будь-яке розрізнення, виключення, обмеження чи перевага», що має на меті або наслідком позбавити людину рівного доступу до прав і свобод — у політичній, економічній, соціальній чи культурній сферах. Утім, «утиски» ж, про які найчастіше говорить пропаганда, — поняття розмите і не конкретизоване, не є юридичним.

Чому пропаганда послідовно використовує саме тему меншин та їх утисків? Найпростіше викликати емоцію, якщо постійно повторювати про поділ на «своїх» і «чужих». Пропаганда не винаходить цей механізм емоційних реакцій, радше намагається підсилити реальні чи уявні загрози від «чужої» групи, щоби консолідувати «своїх» навколо спільного ворога. Меншини у цій логіці зручні саме тому, що вони видимі, відмінні від «більшості» і легко перетворювані або на символ «загрози», або, навпаки, на привід для «захисту», який насправді приховує зовсім інші політичні цілі.

Аналіз 306 кейсів із бази EUvsDisinfo, на якому будується це дослідження, показує, що структура повідомлень пропаганди про різні меншини є відтворюваною і повторюваною, не важливо йдеться про росіян і російськомовних в Україні, чи у державах Балтії, про мусульман у Західній європі, чи про ЛГБТ-спільноти. Хоча реальна природа потреб та реальні виклики та причини дискримінації різних груп у різних суспільствах можуть відрізнятися.

Ми хотіли перевірити, чи попри відмінність реальних потреб різних меншин, пропаганда застосовує до них подібний набір риторичних прийомів. Йдеться про маніпуляції чи критику поняття прав людини, перебільшення чи применшення загроз щодо вразливіших груп. Російські державні медіа, дезінформаційні повідомлення з яких і складають основу бази EUvsDisinfo, використовують тему меншин, щоби виправдовувати агресивну політику російського політичного керівництва. Однакові риторичні прийоми, які Кремль застосовує до «російськомовних» в Україні чи у державах Балтії, відтворюються у фейках про мігрантів, мусульман чи ЛГБТ-спільноти в Німеччині, Франції чи Молдові. Розуміння цього дає змогу журналістам, політикам та іншим стейкхолдерам модель для розпізнавання нових хвиль дезінформації до того, як вони масштабуються.

Методологія

Предметом аналізу даного дослідження стали публікації у базі даних дезінформаційних повідомлень EUvsDisinfo, (проєкт Європейської служби зовнішніх справ, що виявляє та викриває дезінформацію, що походить від кремлівських медіа), які містили згадки меншин (minorities) у блоках суті дезінформаційного повідомлення (Summary) і його спростування (блок Response). Ретроспективний аналіз повідомлень з 2016 до червня 2026 року зроблений для виявлення:

• основних тем та методів, якими діє російська пропаганда,
• дослідження динаміки змін риторики пропаганди щодо меншин,
• узагальнення типових підходів фактчекерів до спростувань дезінформаційних повідомлень про меншини.

Частина прикладів дезінформаційних повідомлень щодо меншин описана аналітиками на основі кейсів моніторингового проєкту «DisinfoChronicles» Детектора Медіа.

Від березня 2016 року до 4 червня 2026 року у базі EUvsDisinfo  є 306 спростувань зі згадками меншин у фейках та їх спростуваннях. Із 306 повідомлень про утиски меншин йдеться у 166 повідомленнях, що становить 54% від аналізованої кількості публікацій із EUvsDisinfo. У решті випадків про меншини згадують у аргументах на спростування дезінформаційних повідомлень.

База фейків EUvsDisinfo включає спростування фейків із більшості держав світу. У аналізованому масиві у контексті утисків меншин згадували лише про 42 держави чи територіальні утворення.

Ключові держави і регіони про утиски меншин у яких згадували у матеріалах EUvsDisinfo від березня 2016 до 4 червня 2026 

При роботі із даними працювали із блоками Summary та Response. За тезами дезінформаційних повідомлень визначали, чи стосується повідомлення утисків меншин, про які типи утисків і які меншини йдеться, хто здійснює утиски, де і якими засобами. Первинна розмітка даних була зроблена за допомогою великої мовної моделі Gemma 4 на 26 мільярдів параметрів. Далі аналітики Центру досліджень Детектора медіа опрацьовували повідомлення із EUvsDisinfo, верифікували і уточнювали результати роботи великої мовної моделі.

Приклад опису дезінформаційного кейсу у базі EUvsDisinfo 

Обмеженням аналізу є те, що частина першоджерел і оригіналів дезінформаційних публікацій у російських джерелах та медіа, уже недоступна. Або збереглися лише у вигляді скриншотів та архівованих посилань у базі даних EUvsDisinfo. Що ускладнює відтворення усієї повноти дезінформаційних тез. Однак наявні матеріали дають зріз дезінформаційних тез і розуміння про час, коли фактчекери їх фіксували. Наявний масив також ілюструє характерні методи спростування та розвінчання дезінформації про меншини. Це дозволяє оцінювати пріоритетність теми меншин серед інших тем, якими маніпулює російська пропаганда. Та відстежувати повторюваність цих тез у різний час та спроби їх пристосувати під аудиторії різних держав.

Як пропаганда інструменталізує меншини? Аналіз розвінчань фактчекерів

Серед повідомлень, де про утиски меншин йдеться у тезах, які їх спростовують, найчастіше згадують про етнічні, мовні і релігійні меншини. Кожне повідомлення, яке стосується меншин у базі фейків EUvsDisinfo, містить суміш різних тез, які стосуються утисків різних меншин. 76  зі 166 повідомлень, які містять у дезінформаційній тезі, стосуються «утисків росіян і російськомовних» в Україні та інших європейських державах.

Із 2016 року тема утисків носіїв російської мови використовується для захисту претензій Росії на збереження статусу-кво у межах колишнього СРСР та держав «соціалістичного табору». Утиски російськомовних російська  пропаганда і влада Росії подавали серед виправдань повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 року, мовляв, «геноцид іншими засобами було вже не зупинити».

Державам, наддержавним обʼєднанням та недержавним акторам у пропаганді надають відносно сталі ролі у межах побутових історій, у яких є «добрі» і «злі» дійові особи. А також є жертви, яким одні намагаються завдати добра, а інші - заподіяти зло. Україна у російській пропаганді стабільно виступає і агресором, і жертвою тих, кому у російській пропаганді приписують злі наміри. Головною тезою російського агітпропу, зафіксованою у базі даних EUvsDisinfo, було твердження, що після Революції Гідності 2013–2014 років до влади в Україні прийшли «неонацисти» і «русофоби». Якраз протидією їм і нібито «захистом носіїв російської культури» росіяни неодноразово виправдовували окупацію Криму, частини Донецької і Луганської областей України. А з 2019 року важливою мішенню для російської пропаганди щодо України стали законодавчі зміни, які стосувалися використання української мови у публічному просторі та медіа.

Пострадянські держави, які увійшли до ЄС, Литва, Латвія і Естонія, також мають роль «агресорів» у маніпуляціях прокремлівських медіа про «утиски представників російської мови і культури». У цих державах російська пропаганда розширює поняття представників російської культури також і на етнічних українців, білорусів та інших мешканців колишнього СРСР.

Для країн Балтії у радянський час російська мова була мовою радянської держави, яка позбавила незалежності держави Балтії. А повернення, власне, латиської, литовської та естонської мов у публічний простір є актом позбавлення наслідків окупації, захисту інших культур від експансивної російської. А не, як це намагається зобразити російська пропаганда, дискримінації, заборон чи навіть усунення російськомовних від участі у місцевій політиці. У крайніх проявах та прикладах дезінформаційних повідомлень у базі EUvsDisinfo «утиски російськомовних» у державах Балтії прирівнювалися російськими пропагандистами до проявів ксенофобії, расизму,  геноциду і апартеїду.

Ключові меншини про утиски яких згадували у матеріалах EUvsDisinfo від березня 2016 до 4 червня 2026 

Інструменталізація захисту російської культури, мови, релігійних спільнот для збереження статусу-кво, який існував у часи СРСР, та маніпуляції темою «утисків російськомовної меншини» присутні і в публікаціях, що стосуються Казахстану та інших держав Центральної Азії. Там пропагандисти також визначають законодавчі зміни на утвердження, наприклад, казахської мови як «шкідливі» для російської. Головними «вигодонабувачами» від таких «утисків російськомовних» у пострадянському просторі для російської пропаганди є ліберальні демократії Європи і Америки, які узагальнено позначаються пропагандистами як «Захід». А інструментом утисків та агентами, що перешкоджають, наприклад, проведенню концертів російських виконавців, інколи називають «неурядові організації (НУО), що фінансуються Заходом». 

Приклад опису дезінформаційного кейсу у базі EUvsDisinfo 

За потреби сфокусувати свої меседжі пропагандисти із широкого поняття «Захід» виокремлюють різні держави: США, Сполучене Королівство або ЄС. Або людей чи організації, наприклад, екоактивістку Ґрету Тунберг чи бізнесмена Джорджа Сороса і Міжнародний фонд Відродження. Проте головними «ворогами» у фейках про утиски національних меншин, і перш за все російськомовних, все ж є держави, а не міждержавні обʼєднання чи міжнародні організації.

Ключові актори, які начебто утискають меншини (за публікаціями у EUvsDisinfo від березня 2016 до 4 червня 2026) 

Захід, ліберальні демократії та міждержавні і міжнародні організації родом із ліберальних демократій також є «антагоністами» у дезінформаційних повідомленнях про обмеження релігійних свобод. Цим організаціям приписують руйнування «традиційних цінностей» через підтримку сексуальних меншин. Як окремі випадки «антагоністами» виступають тавровані у конспірологічних теоріях «світові» чи «правлячі еліти», «світовий уряд» тощо.

Пропагандисти протиставляють повагу до індивіда, невтручання держави у приватне життя «традиційному порядку». У такому консервативному порядку релігійні ідентичності та гендерні ролі повинні залишатися непорушними.

Дезінформатори систематично критикують ліберальні демократії, атакуючи саме поняття «поваги до прав меншин», оскільки, на думку пропагандистів, Захід підтримує чи просуває щось «злочинне», «збочене», «неморальне», «дегенеративне» чи «протиприродне». Що своєю чергою відкриває простір для пропагандистів називати політичний устрій у ліберальних демократіях абсурдним і подавати держави Заходу «захопленими» представниками сексуальних чи інших меншин. А підтримка розвитку демократичних інституцій, верховенства права, прав людини тощо стає «витрачанням мільйонів доларів на руйнування традиційних цінностей». На цьому фоні лідери недемократичних авторитарних режимів, як Володимир Путін, постають «захисниками традиційних цінностей» від «збоченців та сатаністів». 

Російські пропагандисти також маніпулюють питаннями дискримінації національних чи релігійних меншин на аудиторії держав Західної Європи. Вони це  роблять як для дискредитації інших держав, так і для розпалювання міжрелігійної чи міжетнічної ненависті у європейських суспільствах. Найчастіше згадуваною релігійною меншиною у Європі стають мусульмани, яких у дезінформаційних повідомленнях подають як «загрозу християнству».

Для надання дезінформації більшої ваги і видимості обґрунтованості пропагандисти зловживають термінологією, яку вживають юристи, правозахисники та науковці, як-от дискримінація, репресії, утиски, геноцид, окупація, расизм, антисемітизм. Та винаходять подібні терміни, як «русофобія». І вживають їх поряд із науково обґрунтованими термінами, щоб «засвідчити» обмеження росіян представниками інших держав, міждержавних обʼєднань чи корпорацій.  Наприклад, поширення пропагандистами конспірологічних теорій, буцімто «західні еліти стоять за геноцидом християн» у Європі, чи використання таких словосполучень як «іслам поневолює Європу», «геноцид християн», «ісламізація Європи», тощо. Втім, кремлівські наративи нерідко демонструють кульбіти на 180 градусів і, якщо потрібно, різко переключаються із демонізації мусульман в режим «захисників ісламу» або прибічників «свободи висловлювання» - після інцидентів, наприклад, коли ультраправі у Швеції та Данії спалювали Коран у 2023 році.

Прикладами зловживання термінологією також є порівняння утисків росіян із геноцидом, утисками євреїв (антисемітизмом), та вживання пропагандистами понять  «дискримінація», «диктатура» щодо дій у правовому полі парламентарів чи у відповідь на російську агресію громадян колись уярмлених Росією держав. Чи безпідставне таврування опонентів російського режиму «нацистами», «неонацистами», «антисемітами» тощо. 

Ключові «методи утисків меншин» за тезами дезінформації у матеріалах EUvsDisinfo від березня 2016 до 4 червня 2026 

Окремим випадком зловживання росіянами міжнародними інструментами захисту прав меншин є залучення прихильних до Росії публічних осіб на засідання органів Організації Обʼєднаних Націй, щоб вони «від себе» переказали твердження російської пропаганди. Такими корисними пропаганді публічними людьми були, у різний час, наприклад, британський музикант Роджер Вотерс і колись українська правозахисниця, а нині громадянка Росії та колаборантка Тетяна Монтян. Їхні виступи додають охоплення і видимості обґрунтованості російській дезінформації та полегшують роботу із міжнародними аудиторіями. 

Спільні характеристики та вади фактчекінгових підходів до спростування дезінформації про меншини 

Аналізовані фактчекінгові повідомлення у базі EUvsDisinfo мають спільну ваду: їм бракує контексту, який би дозволяв аудиторії зрозуміти не лише деталі окремого кейсу, а й прослідкувати за «розвитком теми». У повідомленнях, які стосуються спростування певного продукту дезінформації, наприклад, окремого фейкового фото, відео, виловлювання російського телеведучого тощо, часто бракує контексту, який доступний лише тим, хто, наприклад, розуміє російську мову. Як зазначають у статті «Перевірка фактів у журналістиці: епістемологічні засади» Карі Суомалайнен, Нооа Нюканен, Ханнеле Зеек, Юна Кім і Елла Макферсон, навіть у ширших фактчекінгових публікаціях, у формі журналістських текстів, чи новинних повідомлень, неможливо уникнути субʼєктивізму. Тому що перевіряються твердження пропагандистів, які неможливо оцінити як «факти», а також базово приймається підхід до конструювання істинності того чи іншого повідомлення через дискурс. І практична неможливість або надзвичайна складність зміни базових переконань аудиторії.

Інший фактор, який може впливати на упущення контексту у публікаціях, — це, звичайно, повторюваність та «монотонність» дезінформаційних повідомлень. Коли автор фактчекінгового матеріалу може припускати, що контекст для розвінчання уже відомий аудиторії. Це загрожує, зокрема, й тим, що матеріали фактчекерів можуть ставати ідеологізованими чи більше схожими на тези. Коли дезінформаційна теза «ліниво» спростовується загальними формулюваннями, які не враховують специфіки конкретного повідомлення чи складності реалій. Ось приклад такого до певної міри заідеологізованого спростування, опублікованого у березні 2026 року, про ліберальність політичного режиму в Україні на спростування тези про Україну як державу, де є «терор», «русофобія» і «переслідують християн»:

«Україна — це демократична країна, де проводяться прозорі парламентські та президентські вибори, діє багатопартійна політична система та забезпечується правовий захист етнічних меншин. Україна — це країна, що характеризується національним та культурним розмаїттям, де етнічні меншини не зазнають переслідувань, а їхній культурний розвиток гарантується статтями 10 та 11 Конституції».

Приклад опису дезінформаційного кейсу у базі EUvsDisinfo 

Посилання у цьому абзаці, виділеному на скриншоті зі спростування, ведуть просто на головні сторінки сайту Верховної Ради, Офісу Президента України, а на словах про «національне та культурне різноманіття» — на україномовну сторінку держоргану, Державної служби із етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). Оригінал спростування зроблений англійською, і навіть якщо читач буде перевіряти ці посилання, ніякої доданої вартість чи додаткового контексту, ні про стан демократичних інституцій, ні про реальні приклади культурного різноманіття вони йому не додадуть.

Таке і схожі формулювання ховають за повідомленнями про наявність законодавства нюанси, що існування закону не гарантує його непорушного виконання. Та не враховує історичних, політичних реалій визнання і захисту меншин.

Кейс-стаді співставлення захисту прав національних меншин в  Угорщині і Румунії

Найгарячіші претензії до України стосовно прав національних меншин виникали навколо мовного законодавства. Мовна та освітня політика України оновлювалася передусім з думкою про обмеження сфери вжитку «мови агресора» (російської), але оновлення законодавства зачепило усі національні меншини без винятку: угорців Закарпаття, румунів Буковини, словаків і болгар. Ефект рикошету перетворив технічне питання на постійно тліючі конфлікти з сусідами і важіль тиску у євроінтеграційному процесі.

Щоб зрозуміти природу претензій і прогрес їх урегулювання, потрібно спочатку розібратися в тому, які стандарти захисту нацменшин існують у самих сусідніх країнах і чи дзеркальні вони щодо українських громад за кордоном.

Угорщина

Угорщина є одним із найактивніших лобістів прав своїх співвітчизників за кордоном й водночас державою, де формально високі стандарти захисту меншин всередині держави на практиці залишаються суперечливими. Конституція 2011 року, яка запрацювала з виборів 2014 року, запровадила інститут речника-омбудсмана для кожної нацменшини. Це фактично означає, що громада має депутата парламенту без права голосу, але з повноваженнями виступати і ставити питання. Крім того, Угорщина підписала, але не ратифікувала Європейську хартію регіональних мов і мов меншин, тому юридично обов'язкових стандартів у цій сфері менше, ніж у деяких сусідів. Щодо самої української меншини в Угорщині: Будапешт офіційно визнав українську мовою нацменшини, проте жодної початкової чи середньої школи з українською мовою викладання в Угорщині немає. Угорська влада пояснює це відсутністю запиту від громади. Це, з одного боку, можна виправдати невеликим розміром діаспори. За даними перепису 2022 року, до української національної меншини в Угорщині відносили себе майже 25 тисяч осіб. З іншого боку, є проблема зі слабкістю інституційної підтримки з боку Києва, якої бракує для забезпечення освітніх потреб українців в Угорщині.

Угорщина сформулювала 11 вимог щодо захисту угорської меншини на Закарпатті, які охоплюють: відновлення статусу «школа нацменшини» з навчанням угорською, право вибору мови в системі вищої та профтехосвіти, переклад НМТ угорською мовою (крім тестів з української та іноземних мов), скасування 10%-го порогу для застосування мовних прав «традиційно проживаючих» меншин, вільне використання угорської на виборах, а також, у найчутливішому пункті — вимог представництва у Верховній Раді через окремий округ або пропорційну квоту.

Упродовж 17 місяців від листопада 2023 року до червня 2026-го Угорщина блокувала переговорні кластери щодо вступу України до ЄС, посилаючись на невиконання цих вимог. 4 червня 2026 року новий прем'єр Петер Мадяр оголосив про повну домовленість: Угорщина зняла вето після того, як Київ погодився внести зміни до плану дій та законодавства про середню освіту. Принципова відмінність між Орбаном і Мадяром полягала у підході. Зокрема, попередній уряд Віктора Орбана наполягав на окремій двосторонній угоді, яка б зафіксувала права угорців поза межами українського законодавства. Мадяр натомість погодився, що реалізація прав угорської меншини відбуватиметься у межах чинного українського законодавства і затвердженого плану заходів, що є принципово різними форматами.

Румунія

Румунія — держава із системою позитивної дискримінації для нацменшин у парламентському представництві: навіть якщо партія меншини не долає 5% електорального бар'єру, вона має право на один гарантований мандат у нижній палаті. Саме таку квоту має, наприклад, Союз українців Румунії (СУР), заснований 1989 року. Однак на практиці стан справ є неоднозначним. У 63 школах у повітах-місцях компактного проживання українців Марамуреш, Сучава, Добруджа і Банат українська мова викладається переважно факультативно і за бажанням, але жодного повноцінного закладу з українською мовою навчання немає. При цьому Румунія наполягає на тому, що Бухарест забезпечує для своєї спільноти в Україні «найвищі стандарти» і вимагає від Києва симетрії, посилаючись на власний приклад як на зразок.

Румунія сигналізувала про невдоволення значно стриманіше, порівняно із Угорщиною, хоч і не менш системно. Ще до голосування за закон про нацменшини в Україні у грудні 2022 року у МЗС Румунії повідомили, що безуспішно просили про консультації з українською стороною. Одразу після ухвалення закону Бухарест закликав переглянути документ, а президент Клаус Йоганніс у розмові із Зеленським наполягав на пошуку рішень, «аналогічних до тих, що забезпечуються для української спільноти в Румунії». Спільно з Угорщиною Румунія звернулася до Венеційської комісії із запитом щодо закону України «Про національні меншини (спільноти)», ухвалення якого є серед рекомендацій Єврокомісії для надання кандидатського статусу. Головні змістові претензії Бухареста стосувалися нечіткого регулювання використання мови в документації, та обов'язковий синхронний переклад із мов меншин на публічних заходах громадських об'єднань.

Консультаційний процес: як вели і де не вели

Упродовж 2022–2026 років Україна виконала значний обсяг роботи в сфері захисту прав нацменшин, що можна структурувати за кількома напрямами. У грудні 2022 року Верховна Рада ухвалила новий закон «Про національні меншини (спільноти) України», замінивши застарілий акт 1992 року, що було однією із семи умов ЄС для початку переговорів про вступ. У вересні 2023-го були прийняті зміни до закону з урахуванням частини рекомендацій Венеційської комісії: розширено інклюзивне визначення нацменшин, дозволено використання мов меншин у рекламі та на публічних заходах, уточнено критерії місць компактного проживання. У грудні 2023 року вже набрав чинності альтернативний законопроєкт №10288-1, який врахував оцінки Ради Європи й надав приватним вишам право вибору мови навчання з-поміж офіційних мов ЄС. Втім, у стосунках із сусідами змінений закон про нацменшини усе одно породжував суперечки.

Венеційська комісія у висновку від 12 червня 2023 року в цілому привітала ухвалення першої редакції закону про національні меншини. І відзначила, що закон надає нацменшинам частину гарантій, відповідно до міжнародних стандартів. Але «для повної відповідності» комісія рекомендувала переглянути «низку положень», передусім щодо використання мов меншин. Венеційська комісія у висновку вийшла поза межі самого закону і дала рекомендації щодо законів про медіа та освіту. Ці рекомендації викликали критику висновку Венеційської комісії, наприклад, від опозиційного народного депутата від партії «Європейська Солідарність», колишнього голови Інституту національної пам’яті, Володимира В'ятровича. Він назвав висновок «відверто упередженим» і, рекомендація прибрати паралельні вивіски українською є не захистом меншин, а «дискримінацією українців у власній державі».

Після набрання чинності змінами у вересні та грудні 2023 року Венеційська комісія оновила свій висновок. Знову відзначила «численні покращення» і констатувала, що «низка ключових рекомендацій не була дотримана повністю», та висловила сподівання на подальше вдосконалення.

Закон «Про освіту» 2023 року фактично повернув ситуацію до 2017 року й прямо закріпив право на навчання мовами нацменшин, які є офіційними мовами ЄС, та використання цих мов поряд з державною. Після того, як приватні заклади вищої освіти (ЗВТ) отримали можливість навчання угорською, була додана можливість проходити Національний мультипредметний тест (НМТ) для вступу до ЗВТ угорською мовою.

У 2024 році за результатами відкритого конкурсу було створено Раду громадських об'єднань нацменшин України. У травні 2025 року Департамент у справах суспільства також заснував Сектор сприяння міжетнічній злагоді. Після цього двосторонні консультації з окремими державами-сусідами України вийшли на інший робочий рівень. Зокрема, Україна й Болгарія посилюють партнерство у сфері освіти і науки, після підписання протоколу про співробітництво в освіті між міністерствами двох держав.

Після зміни влади в Угорщині та кількох раундів технічних переговорів 4 червня 2026 року новопризначений премʼєр Петер Мадяр оголосив про повну домовленість. Зокрема, погодили можливість учнів спілкуватися угорською під час перерв, дублювання освітніх документів мовою меншини на прохання батьків, переклад НМТ угорською, крім тестів з української та іноземних мов. Домовились про використання угорської у виборчій агітації та у бюлетенях у місцях компактного проживання. Вимога про окремий округ у Верховній Раді поки у парламенті не обговорюється. Угорщина зняла вето з усіх шести переговорних кластерів про вступ до ЄС, і 15 червня 2026 року в Люксембурзі держави ЄС відкрили перший кластер переговорів для України.

Чи сусіди забезпечують українській меншині права, які вимагають від України?

Питання, чи дотримуються сусіди тих самих стандартів щодо українських громад, яких вимагають від Києва, є ключовим для розуміння несиметричності вимог сусідів до України із практиками у їхніх державах. Розгляньмо це на прикладі прав української меншини на освіту.

Влада Угорщини пояснює відсутність шкіл із українською мовою викладання браком запиту від української громади. Натомість Будапешт фінансує угорськомовні школи на Закарпатті через «материнські» програми і вимагає від Києва аналогічного за масштабом інституційного забезпечення.

У Румунії, за оцінкою перепису 2021 року, проживає до 45 тисяч осіб, що вважають себе українцями, і значно більше громадян українського походження. Союз українців Румунії має гарантований мандат у парламенті та видає чотири газети і до 40 книг на рік. У трьох відділеннях університетів щорічно вивчали українську 10–15 студентів. У травні 2026 року під час візиту української делегації до Румунії, за ініціативи перших леді України та Румунії Олени Зеленської та Мірабелли Градінару, університети Бухареста, Клужа та Сучави підписали меморандуми про приєднання до Глобальної коаліції українських студій. Бухарест у 2023 році вимагав від Києва «найвищих стандартів захисту» меншин — тобто більшого, ніж забезпечує сам.

Приклади Румунії і Угорщини демонструють, що відповідні національні меншини в Україні можуть реалізувати багато своїх потреб лише за кошти і за дипломатичного сприяння «материнських» держав. Це узалежнює реалізацію захисту прав національних меншин від інституційної і економічної спроможності держав. Потенційно, це загрожує нерівноцінною реалізацією прав корінних народів України, які не мають можливості реалізуватися в інших державах, ніж Україна. Що має служити мотивацією для посилення дипломатичної, економічної, інституційної спроможності забезпечувати рівне дотримання прав меншин від української держави та активність у реалізації прав українців за кордоном.

Висновки

Порівнюваність та повторюваність структури повідомлень пропаганди, незалежно від того, про яку меншину йдеться, — це головне спостереження після роботи із даними бази EUvsDisinfo. Як правило, фейкороби підсилюють і інтерпретують інфоприводи, а не створюють свої. Інструменталізація меншин для своїх цілей та використання їх для поширення дезінформації, це метод, який Кремль свідомо застосовує у різних державах. Підбираючи під місцевий контекст історію про ту меншину, яка найкраще резонує з конкретною аудиторією. Наприклад, «утиски російськомовних» у державах Балтії, мусульман у Західній Європі тощо. Закономірність виправдання власної агресії нібито через «захист російськомовної меншини» — наскрізна лінія, яка з’єднує риторику агітпропу щодо окупації Криму й Донбасу з 2014 року, повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році та продовжує дискурс про «русофобію» у державах Заходу дотепер. Це підважує аргумент, що мовна чи культурна політика держав пострадянського простору є «причиною» агресивної риторики і політики Росії. Наративи про утиски слугують радше приводом, який накладається на вже наявне політичне рішення про агресію. Ксенофобія в цій ситуації є засобом і нападу,  і захисту статусу-кво. 

Зловживання та маніпулятивне використання термінів на позначення злочинів у риториці пропаганди є окремим зрізом, поглядом, на прийоми пропагандистів та державних російських медіа. Коли терміни «геноцид», «апартеїд» чи «дискримінація» вживаються масово та невибірково, щодо будь-якого інформаційного приводу, це знецінює для широкої аудиторії саму мову прав людини, роблячи її складнішою для застосування в дійсно критичних ситуаціях і ускладнюючи роботу громадських, правозахисних і міжнародних організацій.

Питання та проблеми фактчекінгу дезінформації про меншини. Якщо структура наративу повторюється і мало відрізняється між групами (російськомовні, мусульмани, ЛГБТ-спільноти), постає питання, наскільки ефективними можуть бути спростування, орієнтовані на ту саму загальну правозахисну риторику, і коли втрачається контекст конкретного кейсу. За результатами цього дослідження немає простої відповіді, яким є найефективніший метод спростування такого типу пропагади; радше можна говорити про напрямок: спростування, що розвінчують або логічні хиби у маніпуляціях (бо пропагандисти рідше оперують фактами, ніж емоційними судженнями), або пояснюють специфічний контекст не-носіям російської чи української мови, потенційно мають довший «термін придатності».

Рекомендації 

• Для держорганів та дипустанов 

Посилювати інституційну й дипломатичну підтримку українських громад за кордоном. Українським державним інституціями варто системно документувати й публічно артикулювати стан забезпечення прав українських меншин у сусідніх державах. Це допоможе втримати «дипломатичний баланс» у дискусіях із сусідами, та зменшить чутливість цієї теми в процесі євроінтеграції. Відгуки від реальних представників діаспори та біженців також є практичною протидією стереотипізованому образу українського біженця в ЄС у риториці російської пропаганди.

• Для фактчекерських організацій та журналістів

Додавати контекст там, де дезінформаційне повідомлення є частиною повторюваного наративу, а не лише посилатися на окремі джерела. Спростування, побудовані на самих лише посиланнях на тексти законів чи офіційні сторінки органів влади, без прикладів, як саме положення застосовуються на практиці, не додають, особливо міжнародній аудиторії, реального розуміння українського контексту.

Потреба у коректній роботі із правозахисною термінологією. Складно шукати баланс між зайвим підсвічуванням наративів пропаганди та монотонними спростуваннями без доданої вартості. Пропагандистський штамп запам'ятовується, а спростування швидко зникає, якщо взагалі чіпляється до уваги широкої аудиторії. Все ж важливо завжди уточнювати, який саме правозахисний термін вживається некоректно, і пояснювати різницю. Коли пропагандистське повідомлення прирівнює, наприклад, мовне законодавство до «геноциду» чи «апартеїду», варто прямо називати юридичне визначення термінів і пояснювати, чому конкретний кейс йому не відповідає — а не просто констатувати, що теза «неправдива».