Як українська освіта виховує супернацію під час війни: інтерв'ю з вчителькою Альоною Рутковською

Альона Рутковська – вчителька англійської мови, докторка філософії, заступниця директора з навчально-виховної роботи в Ukrainian Global School. Вона активно займається сучасними методиками викладання, цифровими технологіями в освіті та підготовкою вчителів.

У 2025 році увійшла до топ 50 найкращих вчителів України премії Global Teacher Prize Ukraine 2025. У 2026 році потрапила до шорт-листа топ 90 педагогів світу премії Cambridge Dedicated Teacher Awards 2026.

В ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу номінантка престижної світової премії Cambridge Dedicated Teacher Awards 2026 Альона Рутковська розповіла про виклики сучасної української освіти. А також про те, як викладати під звуки сирен, чому іноземні колеги тепер дивляться на українських вчителів як на героїв, адаптацію міжнародних програм до українських реалій, важливість довіри батьків до системи освіти та мовне питання в школах.

Окремо пані Рутковська зупинилася на тому, як адаптувати навчання до епохи штучного інтелекту. 24 Канал подає текстову версію цього інтерв'ю.

Не користуєтесь Telegram? 24 Канал є у WhatsApp. Підпишіться і читайте перевірені новини Додати

Чому Альона Рутковська входить до числа найкращих педагогів світу

У цьому році вам випала честь стати єдиним представником України в топ-10 європейського списку і топ-90 світового списку за версією Dedicated Teacher Award. Розкажіть про свої емоції та про те, як ви дізналися про цю номінацію?

Дійсно, ця премія дуже особлива, тому що вона відрізняється від усіх інших, в яких я брала участь або про які знала. Тому що в цю премію ти не можеш податися самостійно. Ти не можеш написати заявку і сказати: "Я така молодець, подивіться, будь ласка, на мене, я тут дітей навчаю".

Тобто це в першу чергу про визнання твоєї роботи кимось з твого оточення, близького або не дуже.

На цю премію повинен подати тебе хтось, хто напише, що ця людина робить щось дійсно значуще, що вона є важливою в життях дітей, що вона творить певні зміни в освіті. Тому про цю людину повинні знати в усьому світі.

Вперше я дізналася про те, що мене номінували, десь за місяць до оголошення результатів, тому що мені на пошту прийшов лист, де було написано: "Дорога пані Альоно, вітаємо вас. Вас було номіновано на премію 2026 року".

Сказати, що я почала нервувати – це, звісно, нічого не сказати.

Cambridge Dedicated Teacher Awards – це міжнародна премія Кембриджського університету, яка щороку відзначає найвідданіших педагогів світу за їхній внесок в освіту, розвиток дітей та суспільства.

Як би ми не вчили дітей, що головне – брати участь, перемога все одно має значення. І, звичайно, в цей момент уже така якась амбіція прокинулася, коли всередині ти думаєш: "Божечки, хоч би пощастило, хоч би там дійсно моя кандидатура пройшла далі".

І далі були довгі чотири тижні очікування, коли ж оголосять уже список.

Я пам'ятаю дуже добре той ранок. Ми всі його чекали з колегами, бо всі знали, що я була номінована. І коли вже Кембридж виставив списки, то це такі метелики всередині тебе, коли ти гортаєш сторінки цього списку і думаєш: "Так, оцей топ-10, є моє ім'я чи нема?"

І потім ти бачиш – а я там дійсно сама остання в списку, написано: "Альона Рутковська, Ukrainian Global School". І ти розумієш, що так, я в цьому списку.

Потім починаєш думати: "Так, хто ще з наших пройшов? Хто ще з українців?" І коли ти розумієш, що ти з дописом, що це саме Україна, один, то, напевно, вже моя радість змінилася на тривогу, бо ти розумієш, що це вже не тільки про тебе, це вже про всю країну, що ти є представником на такій широкій арені.

І це така відповідальність, і водночас це така радість і приємне відчуття переживань, що голос українського вчителя може звучати на такій широкій арені.

Розуміючи, скільки людей спостерігає за цією премією, скільки щорічно подають вчителів, ти розумієш, що дуже багато очей побачить цей список, де буде написано, що наша країна увійшла так само до топ-10 європейського списку. І ми потужні, ми потужні українці.

Повна версія інтерв'ю з Альоною Рутковською – дивіться відео:

Від жалю до героїзму: як змінилося сприйняття України на міжнародній освітній арені

Бачите, завдяки й вам теж про нас знають. І оскільки ви сказали щойно дуже влучно, що голос українського вчителя має звучати на міжнародній арені, чи звертали ви увагу на те, як взагалі змінюється сприйняття України саме на міжнародній освітній арені за кордоном? Думаю, ви ж спілкувалися з педагогами, з вчителями, з іноземцями, причому з різних країн світу. От мене, як маму теж школярика, дуже цікавить, як вони зараз дивляться на Україну, на систему освіти в Україні й на українських діток?

Коли постає питання у колег з-за кордону: "А як батьки не бояться вчити дітей в умовах війни? Ви, як вчителі, як ви не боїтеся брати відповідальність за дітей?" Тому що дійсно повітряна тривога – ми зараз з вами сидимо, її можуть увімкнути. Тобто як от все це відбувається?

Я кажу: "Дивіться, взагалі по всьому світу сучасний вчитель – це вже не просто людина, яка гарно знає свій предмет. Це свого роду такий архітектор навчального середовища".

Тобто ми знаємо, що сучасна педагогіка говорить про те, що будь-які зміни можливі, якщо у дитини безпечне навчальне середовище, дитина не боїться навчатися, не боїться говорити, має реальну можливість бути почутою. І вчитель зі свого боку може це все забезпечити.

То, звичайно, говорячи про українську освіту, саме питання цього безпечного середовища є топ-один, напевно, в списку. І коли ми їм починаємо говорити про те, що наші діти не втрачають, вони навпаки здобувають більше, ніж усі інші.

Тому що одна справа, коли як вчителі, так і діти просто йдуть по тому, що написано в підручнику, що таке може бути, що, можливо, доведеться викладати в умовах війни, а ми це все проживаємо, на наш жаль, але ми це переживаємо як практики.

Скажу так, коли ще два-три роки тому я їздила на освітні конференції за кордон, на нас, як на педагогів (знову ж таки, кажу виключно зі свого досвіду), дивилися з таким жалем, їм просто було нас дуже шкода, що ми отак от навчаємо дітей і живемо в цих умовах. Але зі свого боку я кожен раз говорила, що не треба нас жаліти, бо це наш свідомий вибір.

Тобто ми ж не просто там відстоюємо питання території, ми відстоюємо питання, в принципі, національності. Ми відстоюємо питання нашої дотичності й ідентичності.

Ми говоримо зараз на інших рівнях про культурну освіту, про те, що має знати кожна дитина, яка буде потім цю державу відбудовувати. Тому це якраз таки наше спільне рішення вчителів, які залишилися в цій країні, батьків, які довірили нам своїх дітей, і дітей, які зростають уже в зовсім інших умовах і в інших реальностях.

І от остання моя поїздка, яка була якраз таки по програмі Кембриджа, показала, що на нас уже дивляться як на героїв. Тобто вже немає того жалю, вони просто вже ведуть з нами діалог на рівних і питають: "А як тут, а як ви це робите, як краще це адаптувати?"

І я розумію, що міжнародні програми, які заводять зараз тему добробуту (Well-being) на міжнародному рівні, бачать Україну як ідеальну базу для апробації тих підходів і тих механізмів, які вони там описують

Тобто ми зараз якась дійсно така супернація, яка, напевно, може абсолютно все – і навчити, і підтримати, і про себе ми дійсно не забуваємо.

Тобто ніхто не поховав свої амбіції з тим, що, мовляв, війна, перечекаємо війну, а потім будемо освіту здобувати чи на номінації подавати один одного.

Тобто у нас життя триває, і в цьому, напевно, наша сила, що ми адаптувалися, наскільки це було можливо, і ми крокуємо далі досить впевненими кроками.

Тут з вами абсолютно погоджуюся з приводу того, як нас зараз сприймають за кордоном. Моя знайома теж, яка на початку повномасштабного вторгнення з дітками поїхала за кордон, каже, що дуже змінилося ставлення в плані того, що зважаючи на те, що і Збройні сили України показують, на що здатний український народ, і дають гідну відсіч зараз окупантам на фронті, і самі українці в тилу настільки зараз змінюються і продовжують боротися. Вона каже: "Я навіть от зараз бачу, якщо раніше на нас дивилися з якимось таким розпачем, жалем, то зараз уже такого немає. Нас уже подекуди бояться, бо ми конкуренти. Що ці українці ще можуть утнути?" Бо українці за кордоном починають навчатися, вивчати мови, працювати, розвиватися, відкривати бізнеси. І подекуди ми вже там кістка в горлі іноземцям, бо вони бачать, що це такий народ, який не буде просто так стояти з протягнутою рукою, який адаптується і навчиться жити.

Дивіться, хочу доповнити. От сучасний випускник. Раніше ми говорили про те, що дуже важливо зберегти наші уми тут в країні, бо якщо вони виїжджають за кордон, щоб вони там і не залишилися жити.

Я вам так скажу, от у нас зараз ті діти, які мають плани навчатися за кордоном, вони всі планують здобути освіту, перейняти досвід, якого у нас немає або бракує, і розвиватися тут.

Тобто немає такого на широкий загал, щоб усі діти, які зараз зростають в умовах війни, прямо кричали: "Ой, уже б швидше закінчити школу і виїхати за кордон".

Вони дійсно бачать своє майбутнє тут і усвідомлюють, що просто треба трошки здобути знання там, де хтось у якійсь сфері знається трошки краще. Тому це теж не може не надихати.

Те, що діти зараз їдуть за кордон – я допускаю, що великий відсоток якраз таки грає родина, яка, звичайно, боїться за своїх дітей. І це абсолютно нормально.

Ми, як українці, як спільнота, не маємо права це засуджувати. Ми повинні з розумінням до цього поставитися, тому що я, так само як мама, коли стоїть вибір іти з дитиною в укриття або дати можливість дитині спокійно здобувати знання і якраз таки бути на цьому острові безпеки, розумію, чому багато сімей віддають цьому перевагу.

Але тут для мене ключове, що не треба боятися того, що вони виїжджають. Треба робити максимум для того, щоб вони сюди хотіли повернутися.

Власна справа під час війни та шлях у педагогіку за покликом серця

Що б ви сьогодні сказали батькам, які живуть у постійній невизначеності за майбутнє своїх дітей і дуже вагаються, як правильно бути?

Дивіться, я б сказала так: сучасні батьки, в принципі, дуже відрізняються від тих, які були 10, 15 чи 20 років тому.

Зараз усі сучасні батьки дуже залучені, вони ставлять багато питань, самостійно починають розбиратися в певних процесах. І зараз, якщо нас дивляться мої колеги, то вони відчують цей біль, коли батьки хочуть розказати нам, як робити нашу роботу.

Звичайно, коли вони читають певні статті, базуючись на власному досвіді, іноді це є проблемою. Але я думаю, це проблема в будь-якій сфері: коли приходиш до терапевта і розказуєш, як тобі лікувати твої недуги. Тому так само і в нас.

І я б сказала, напевно, наступне. Сучасний український вчитель – це якраз таки та ідеальна комбінація знань свого предмета, знань, як захистити, і знань, як підтримати. І їхні діти не отримають такої унікальної комбінації ніде за кордоном.

Тому, якщо вони трошки довіряться системі, яка не стоїть на місці (а скільки реформ зараз у нас приймається в Україні, причому класних реформ, зокрема профільна школа), то вони якраз таки закриють свій біль і будуть отримувати задоволення на рівні з нами. Тому трошки більше довіри до системи й до того, що зараз відбувається.

Чи отримували ви тоді пропозиції вже з-за кордону переїхати, працювати там, навчати діток там, але залишаєтеся все одно в Україні?

В мене взагалі дуже цікава історія моєї кар'єри, тому що перші п'ять років я працювала виключно за кордоном на міжнародні школи. І я дуже добре знаю систему зсередини. Працювала там я разом зі своїм чоловіком-освітянином. І у нас завжди була мета повернутися в Україну з цим багажем досить унікальних знань, коли ти можеш поєднати всі ці закордонні стандарти та програми з нашим національним компонентом. І ми завжди мріяли відкрити тут взагалі свою школу.

Коли ми повернулися в Україну у 2020 році, якраз був ковід, ми вирішили, що це найкращий час повернутися. І сталося так, що у 2021 році в нас народилася донечка, їй було два місяці, і знову ми вирішили, що це найкращий час відкрити школу.

На той момент ми жили в Запоріжжі, там вся моя сім'я, взагалі в Запорізькій області всі наші друзі та близькі.

Сам чоловік взагалі з Мелітополя, і наразі він, на жаль, окупований. Тобто є частина його родичів, яких він не бачив з початку повномасштабної війни. Тобто це якраз такий близький серцю регіон.

І ми вирішили, що ми не будемо їхати підкорювати столицю, а будемо реалізовуватися якраз на нашому сімейному рівні.

Ми відкрили школу вивчення іноземних мов. Реалізували там, напевно, всі свої найсміливіші фантазії. Одну тільки я не реалізувала.

В мене чомусь був пункт – мені було важливо, щоб у моїй школі був турнікет. От чомусь я собі уявляла, як іде дитина з цією перепусткою, як вона пікає, цей турнікет крутиться, вона до мене заходить.

Було все реалізовано, окрім турнікета, бо це по площі була не така велика школа, щоб турнікет туди ставити. Тому реалізувала я цю свою мрію, мене підтримав чоловік і вся родина, бо ще ж дитина була маленька.

Але, на жаль, ми встигли пропрацювати тільки пів року, і почалася війна. Повиїжджали наші всі учні.

Це був досить важкий період. Але знову ж таки, як ми гуртуємося: ми орендували тоді приміщення, і з нас взагалі не стягували оренду до травня місяця. Тобто ми щиро вірили, що зараз тиждень, два-три, і все закінчиться.

Ми всі дійсно на це розраховували, і з учнями підтримували дуже активно зв'язок. Всі діти були налаштовані повертатися. Ну, на жаль, так не сталося, і ми були вимушені закрити школу.

І вже ми прийняли рішення переїжджати в Київ, тому що з роботою були певні нюанси, але якось так нас завело сюди. Але це якраз таки була довга історія до того, що я вже була за кордоном, і досі зі школами, в яких ми працювали, ми в дуже гарних відносинах.

Коли почалася війна, вони донатили просто якимись шаленими сумами. І у мене досі є ці світлини: ми з чоловіком, дитина в колясці, ми зайшли в "Єву" і скуповували всі ці гуманітарні набори. Ми тоді їх переправляли в Енергодар та Мелітополь.

Благодійність у тилу: адаптація книги шрифтом Брайля та допомога війську

До речі, про підтримку і українців, і, звісно, Збройних сил України. Одразу, оскільки ви згадали про донати, то я тоді запитаю, бо я знаю, що зараз ви теж дуже активно залучені в життя нашої країни, і батьки дошкільнят і школярів теж постійно збирають кошти для того, щоб підтримати українське військо. І навіть завдяки вашій ініціативі ми маємо прекрасну книгу, яка теж була надрукована завдяки усім тим донатам українських батьків і школярів. Розкажіть про книгу, про залученість взагалі українських батьків до таких процесів благодійних і як народилася ця ідея?

Два роки тому вийшла вже офіційно моя методика формування навички читання англійською мовою якраз для діток дошкільного і молодшого шкільного віку.

Через рік народилася нова ідея – як адаптувати цю методику для діток з порушенням зору. Оскільки у мене самої є певні нюанси з зором, для мене це питання особисте, але в цілому мені було цікаво дослідити це питання.

В процесі дослідження я зрозуміла, що мою методику можна перекласти на відоме доміно, яке дуже активно використовується для людей з порушенням зору.

Мені пощастило знайти наставника, бо для того, щоб якісно адаптувати методику, ти повинен сам розуміти, як той шрифт працює. І в мене був повноцінний репетитор, який мене вчив шрифту Брайля, як правильно тримати грифель, як правильно писати, як воно там віддзеркалюється.

Пані, яка була моїм ментором і багато мене консультувала, сама має порушення зору, вона дуже проактивна, у неї фантастична спільнота.

Через те що я була цілий рік дуже залучена в цю тему, виникла ідея підтримати друкарню, яка адаптовує книги шрифтом Брайля.

Я звернулася до свого ментора, і вона дала контакти харківської друкарні "Соцінтел", яка надалі працює в умовах війни, попри те, що їх постійно там обстрілюють. Ми з ними зв'язалися, і декілька ініціатив присвятили тому, щоб профінансувати випуск та адаптацію певних книг.

У нас дуже класно приєдналися батьки. Це була окрема ініціатива нашого садочка, які повністю під ключ зробили весь захід і зібрали дуже гарні кошти, які також були передані.

В принципі, якщо ми говоримо про спільноту моєї школи, ми дуже активно долучаємося. І коли окремі бригади щось збирають – це не завжди кошти, це просто якась потреба, яку ми намагаємося закрити. Тобто ми робимо все, що можемо в тилу, а вони боронять нас на фронті.

Коли я зайшла в цю кімнату, то перше, на що я звернула увагу – на напис ось цей позаду вас: "Освіта – найпотужніша зброя, яку ти можеш використати, щоб змінити світ" Нельсона Мандели. От яка ваша сьогодні найпотужніша зброя, щоб змінити світ навколо себе?

Ви знаєте, в умовах сьогодення найпотужніша зброя – це суспільство, в якому ти можеш навчатися, зростати й розвиватися.

У професію ви прийшли завдяки своєму чоловікові. Я так розумію, що зважаючи на те, що ви за освітою економіст і з малечку не мріяли стати саме педагогом, вчителем, але зважаючи на те, що ваш чоловік теж освітянин, я приходжу до висновку, що у професію вас привело серце. Тобто за покликом серця таки обрана професія.

Так, ви абсолютно правильно все зрозуміли. Я завжди кажу, що в цю професію мене привело кохання – тільки спочатку до людини, а потім вже до самої професії. І як я вже зазначила на початку нашої розмови, нічого в цьому житті не трапляється просто так.

Навчаючись в економічному виші, я була головою студентської ради, а мій чоловік обіймав посаду голови студентської ради в Мелітопольському педагогічному університеті. І так вийшло, що у 2013 році дуже активно працювала студентська рада при Міністерстві освіти і науки України. Вони об'єднували проактивних молодих людей.

У нас був великий виїзд в Полтаву, було щось в районі 140 представників освітніх інституцій.

Ми з Максимом (так звуть мого чоловіка) теж туди поїхали від Запорізької області. Він тоді був заступником голови по Запорізькій області, я була секретарем. Я дуже люблю всі моменти з записом, як оформити документи – це прямо моє. І там ми з ним познайомилися.

Це була просто товариська зустріч, ми зустріли там багато класних людей, з багатьма досі підтримуємо зв'язок. Ми дружили, але він у Мелітополі, я в Запоріжжі – прірва в 100 кілометрів.

Ми просто підтримували зв'язок. І вийшло так, що він першим поїхав за кордон, і ми трошки випали з життя один одного десь на пів року.

У нього є хобі – він грає в американський футбол, досить такий агресивний вид спорту, але це приносило йому задоволення. І в них була напівпрофесійна ліга, був матч, і він собі дуже сильно травмує ногу так, що йому терміново треба робити операцію. Він мав виїжджати в іншу країну на операцію, але оскільки він українець, у нього не було візи. Ідеальний варіант був повернутися в рідний дім і тут робити операцію.

Він приїжджає в Україну, і я виставляю якийсь допис в соціальній мережі, під яким він пише дуже жартівливий коментар про те, що може під'їхати.

Я думаю: як це під'їхати, якщо він за кордоном? З цього все і почалося. Ми зустрілися після того, як він зробив операцію.

Я поїхала в Запорізький аеропорт його проводжати, але так сталося, що літак, який прибув для того, щоб доставити людей в Київ, мав на декілька місць менше, ніж було викуплено квитків. І таким чином він просто не влізає в цей літак. Ну уявіть, я кажу: можна не влізти в маршрутку, але як ти умудрився не влізти в літак? Це просто якесь диво.

Він не вліз у той літак, і почалося наше спілкування. Він виїжджав за кордон, а я розуміла, що єдиний варіант нам бути разом – це здобути педагогічну освіту, щоб я могла подаватися на міжнародні школи.

Я так і зробила: вступила в університет, дуже активно готувалася. Буквально випустилася з одного університету і пішла навчатися в інший. І якось мене це все затягнуло, ця педагогічна практика дала моєму серцю неймовірний відгук.

Потім був перший контракт за кордоном. Дуже довго мене мучили, чотири місяці співбесід, демо-уроків, досить довгий та тернистий шлях, але я його пройшла. І це ще один доказ того, що немає нічого неможливого, коли у вас є неймовірний рівень мотивації. Я своїм учням кажу, що все можна в цьому житті пройти, якщо у тебе правильно сформована мотивація.

Для моїх дітей при вивченні мови все починається не з того, як вони будуть складати НМТ (вони ще не думають про це в третьому чи п'ятому класі), і не про те, як вони будуть мільярди заробляти.

Я говорю про те, що життя непередбачуване, ти маєш бути до всього готовий, і англійська в цьому ніколи тобі не нашкодить, ким би ти не був. Це мастхев, який повинен бути в кишені кожного українця для реалізації будь-якої амбіції.

Сучасні діти, виклики для батьків та екологічне споживання інформації в епоху ШІ

Що сьогодні найважливіше: дисципліна, мотивація чи правильно обраний навчальний заклад? Чи це все має бути в сукупності?

Напевно, я б сказала – люди, які працюють в тому або іншому навчальному закладі. Знаєте, сучасний учень дуже чесний і дуже прямий. Тому для того, щоб працювати з сучасними дітьми, недостатньо авторитету за замовчуванням: "Я вчитель, ти зобов'язаний мене слухатися і робити так, як я скажу".

Взагалі вчитель – це не просто людина, яка все знає і за якою останнє слово. Це якраз таки той фасилітатор, який може бути і підтримкою, і другом.

Дуже важливо в роботі з дітьми не загубити цю межу, коли десь хочеться стати занадто другом. Тут важливо балансувати, але ми як дорослі люди вміємо це робити. Іноді робимо рефлексію, думаємо: наступного разу треба трошки жорсткіше виставити межі.

Але мотивація – це люди навколо дитини. Коли вони дивляться на нас, на людей, які продовжують рух, мріяти, реалізовувати амбіції, то тут і виростають крила.

Я досить суворий вчитель, я це усвідомлюю, дуже вибаглива. Десь за це мене люблять батьки, а діти мене поважають за відкритість.

Я завжди кажу своїм дітям: "Дивіться, вам здається, що я знаю предмет, що я класний педагог?" Вони кажуть: "Так". Я кажу: "Тепер уявіть, коли я була у вашому віці, в моїй школі англійська мова ділилася на три підгрупи. Перша – діти з найвищим рівнем, і так далі. Так от, за все своє життя я жодного разу не була в першій групі". Вони дивуються.

Я кажу: "До сьомого класу я була в третій групі, а в старших класах – у другій, і то з урахуванням того, що третьої вже не було. Розумієте, це абсолютно не показник того, що ніколи не вийде. Просто кожному потрібен свій час".

Ми з педагогами повинні створити такі умови, в яких кожна дитина зможе розкритися. Треба знайти альтернативний підхід, де діти, які не вклалися в умовні стандарти, все одно зможуть проявитися.

Головне – не зупинятися. Звичайно, якщо просто сказати: "Через 10 років буду знати англійську" – нічого не буде, треба докласти зусиль, але результат обов'язково прийде.

Ви зі свого досвіду як скажете, як легше знаходити підхід абсолютно до кожної дитинки? Тому що всі ж дітки різні. І кого тоді сучасна українська дитина легше впускає у своє життя?

Дуже комплексне питання. Якщо ми говоримо про те, кого діти впускають ближче – хороших людей, я скажу так.

Діти, як коти, відчувають на якихось інших вібраціях, хороша ти людина чи ні. Тому в першу чергу кожен вчитель повинен пам'ятати, що він – людина, яка творить майбутнє і має великий вплив на те, що зараз знають про Україну. Але в той самий момент вчителі мають право на сум, на те, щоб бути не в ресурсі, дозволити собі слабкість.

Для мене формула – це відкритість, але в рамках розумного. Не завжди треба душу вивертати, але іноді й таке потрібно, особливо в кризових моментах. Це чесність, справедливість, повага до себе як до фахівця і людини, і головне – прозорість твоїх очікувань.

Коли дитина не знає, чого від тебе очікувати, з'являється тривога. Щоб її не було, ти повинен бути передбачуваним. Тоді двері до серця кожної дитини будуть відкриті.

Яка вона – сучасна українська дитина в школі?

Вони дуже швидкі в опрацюванні інформації, дуже швидкі до звикання до певного формату роботи. Тому для вчителів це виклик – іти в ногу з сучасністю. Я зараз не про тренди Тіктока, а про те, що в часи цифровізації ми не можемо просто посадити дитину в кімнаті з книжкою і зошитом. Наша задача – навчити їх працювати з інформаційним сміттям, бути екоспоживачами всього, що є в сучасному світі.

Діти шукають простих шляхів, як-от штучний інтелект. Це найбільш обговорювана тема. Ми не можемо просто заборонити його. Ми імплементуємо ШІ, але ставимо певні паркани, проганяємо роботи через ШІ-детектори. Сучасні діти неймовірно винахідливі, вони багато придумують і питають. Вони мислять у великій перспективі, масштабно, а ми повинні навчити їх працювати спочатку на мікрорівні, щоб примножити це на макрорівні.

Яких помилок найчастіше зараз припускаються батьки у вихованні дітей, коли дитина переступає поріг навчального закладу?

Дуже важливо витримувати час, який батьки проводять саме зі своїми дітьми. Дитина, особливо в початковій школі, яка потребує уваги, часто не отримує її вдома. Батьки цілодобово працюють, щоб забезпечити майбутнє, і часто найпростіший вихід – дати гаджет, щоб дитина посиділа в телефоні, а батьки відпочили. Це зрозуміло, всі мають право на відпочинок, але це має бути виважено.

Моїй дитині 5 років. Народила я її в 30, це досить свідоме материнство. У нас заборона на телефони, у неї немає свого телефона чи планшета. Навіть телевізор під забороною після 6-ї вечора. Коли вона питає чому, ми все пояснюємо.

Вона в 5 років знає, хто такий "пан Кортизол", який активізує всі кнопки в голові, і чому "мелатонінові ельфи" розсипають сонний пилок.

Чоловік згенерував для неї повноцінну казку, де ми показуємо: ти прокинулася, батарейка заряджена, ти грала в шахи, плавала, втомилася – батарейка сіла. А синє світло від екрана активує пана Кортизола, мелатонінові ельфи розбігаються, починається паніка. Замість екранів у нас музика, медитація, дихання, обійми. Батькам просто не треба лінуватися пояснювати процеси.

І ще порада батькам: якщо ви вже привели дитину в навчальний заклад і довірили її вчителям – довіряйте повністю і не кажіть педагогам, як робити їхню роботу. Те, що з перспективи батьків виглядає неправильним, часто є єдиним педагогічно виваженим рішенням.

Не завжди треба стелити солому, іноді дитина має спробувати зробити щось самостійно.

Лагідна українізація: чому мовне питання в школах потрібно починати з дорослих

Питання мови та російської мови в навчальних закладах часто викликає багато суперечок. Деякі батьки кажуть: "Не забороняйте нашим дітям спілкуватися російською, бо ми вдома так спілкуємося". Яка ваша позиція з цього приводу?

Питання мови дійсно дуже складне. Ми в навчальному закладі вважаємо, що дуже важливо мати позицію м'якої, лагідної українізації. Якщо йде тиск – одразу виникає супротив. Це має бути свідомий вибір.

Я виросла в максимально російськомовному регіоні, де російською мовою були школи та університети. Але моя дитина не знає російської мови.

Коли вона чує її на майданчиках, вона відкрито питає: "Мамо, чому вони говорять російською?" Я намагаюся донести, що це вибір людей. У мене батьки все життя говорили російською, але в розмові з онукою вони викручуються як хочуть, бо вона просто не дозволяє говорити до себе російською.

Друзі жартують, що у нас росте маленький булер, який булить бабусю й дідуся за російську мову.

Українська мова – це про наше державне, про нашу націю, про людей, які боронять країну. Ми маємо виховувати українське в українцях на 100%. Я свій вибір зробила, тепер це питання до інших сімей.

Так, хочеться, щоб це був вибір батьків, які обирають майбутнє дітей в Україні. Мій син якось повернувся зі школи й сказав: "Мам, як мені пояснити другу, що я б хотів, щоб він розмовляв українською? Він дуже хороший, але розмовляє російською, а я її не сприймаю. Він каже, що якби його мама спілкувалася українською, йому було б простіше". У мене мурахи по шкірі пройшли, бо я зрозуміла: говорити треба не з дітками, а з дорослими. Дуже прикро, коли дорослі, залишаючись в Україні під обстрілами, забирають у дитини вибір говорити рідною мовою.

Бліцопитування: гаджети в школі, вік першокласників та Україна через 20 років

На завершення нашої розмови проведемо невеличкий бліц. Коротко і лаконічно. Гаджети та мобільні телефони в школі – за чи проти?

Проти. У нас стоїть шафа, куди діти здають телефони о 8:45.

Лягати спати до 9-ї вечора чи пізніше, якщо вранці до школи?

21:00 – оптимальний час, щоб і з батьками побути, і відпочити.

Англійська, німецька, французька – як обов'язкові чи одна на вибір?

Я за дві мови. У нас англійська за замовчуванням і ще три на вибір.

Навчання 11 років чи 12?

10, як у мене було (сміється). Але йдемо в ногу з реформами, тому 12 років.

Перший клас – з 6 чи з 7 років?

З 6 років, враховуючи 12 років навчання. Але дивимося по дитині. Якщо дитина готова – в 6 років можна сміливо віддавати. Якщо є побоювання – краще рік пересидіти.

Якою ви бачите Україну через 20 років, зважаючи на сучасних дітей?

Я думаю, що це буде мегадержава з людьми, які дійсно знають і вміють усе. Як тільки закінчиться війна і розпочнеться відбудова, всі наші розумники та розумниці, які виїхали, обов'язково повернуться з новим баченням та українським серцем.

Це буде країна дуже міцна в патріотичному ключі. Через 20 років, коли ці діти стануть дорослими, жоден агресор ніколи в житті не дозволить собі навіть на сантиметр наблизитися до нашої землі. Це буде наддержава.

Це інтерв’ю скорочено та виправлено для кращого розуміння.