У росіян суттєві проблеми, – інтервʼю нардепа про удари по Росії, фронт і переговори

Україна посилила удари по Росії, і масштабування цих ударів лише продовжуватиметься. Це впливає не тільки на росіян, а й на західних партнерів, які тепер на власні очі бачать ефективність України у війні. Проте перед Україною зараз стоять три виклики, які треба подолати, щоб здобути абсолютну перевагу у цій війні.

Народний депутат і член Комітету з нацбезпеки, оборони та розвідки Сергій Рахманін в інтерв'ю 24 Каналу розповів деталі успішної тактики ударів по Росії та чи можливий мир найближчим часом. Більше – читайте далі у матеріалі.

Як удари по Росії впливають на військові спроможності ворога?

Україна посилила удари по важливих для російського ВПК підприємствах. Розкажіть більш детально про цей напрямок роботи українських Сил оборони й наскільки критичну роль у російській спроможності воювати відіграє цей чинник на сьогодні.

Зараз збільшилися можливості українських Сил оборони, щоб завдавати таких ударів. Це пов'язано з двома обставинами.

По-перше, щонайменше пів року дуже системно "виносили" російську ППО. Вона достатньо велика, масштабована, ешелонована. Але Росія величезна країна, і в ній дуже багато об'єктів, які потребують прикриття. І коли ти системно, день за днем, місяць за місяцем "виносиш" систему ППО, щільність цієї оборони зменшується.

У росіян з'являється необхідність перетягувати якісь системи ППО на ті об'єкти або території, які вони вважають для себе більш значущими. В першу чергу це стосується Москви, Криму, а також особлвої економічної зони Єлабуги, де виробляють дрони "Герань-2", "Герань-3", "Герань-4" і російські варіації "Шахедів".

Відповідно, з'являються шпарини, а подекуди цілі діри, які полегшують роботу нашим дронам, що відпрацьовують, зокрема, по підприємствах ОПК, по арсеналах, по командних пунктах. Тобто кількість цих ударів стає більш ефективною, почасти через те, що у росіян зменшилася щільність систем ППО.

По-друге, почали масштабувати виробництво мідлстрайк-дронів. Це той сегмент і компонент безпілотної авіації, який у нас достатньо довго, на жаль, був у певному загоні. Ми працювали по фронтстрайках, у першу чергу по FPV, по оптоволокну, достатньо розвинули складник далекобійних дронів, тобто діпстрайків. Мідлстрайк у нас провисав.

Повне інтерв'ю Сергія Рахманіна: дивіться відео

Зараз вони масштабуються, є достатньо велика кількість виробів, які ефективно працюють, їх допрацьовують з урахуванням обставин і тактики застосування противника. Ці можливості в комплексі й те, що у росіян зменшилася щільність ППО, і те що у нас збільшилася кількість і якість насамперед мідлстрайків – підвищують ефективність ударів по об'єктах ОПК, арсеналах, командних пунктах. Тобто по всьому тому, без чого дуже важко вести ефективну війну.

Що найефективніше впливає на те, як Росія може далі вести війну та на її спроможності?

Це так і працює, пояснюю чому. Тому що і війна, і адаптація до війни – це системна штука. Тобто не може бути якась конкретна ціль: ти по ній б'єш за допомогою якоїсь там золотої кулі, якоїсь чарівної диво-зброї, і виграєш війну. Це завжди комплекс.

Якщо ти знижуєш ефективність в одному сегменті, а підвищуєш в іншому, то все одно провисаєш. Ці речі взаємопов'язані. Є необхідність, є прагнення, є усвідомлення того, що треба працювати по різних напрямках і факторах, і говорити, що один напрямок головний, а інший другорядний – ні. З огляду на медійну активність, удари по нафтопереробленню мають медійний і психологічний ефект для російського населення.

Суто картинка навіть?

Так. На жаль, наших західних партнерів не переконують мапи, статистика, тактика застосування. Коли вони бачать картинку, це для них достатній аргумент, щоб, наприклад, посилити свою підтримку, свою допомогу або принаймні її не зменшувати. Тому це (чітку візуалізацію ударів по Росії, – 24 Канал) теж не треба скидати з терезів, це теж працює.

Але з огляду на військовий ефект, вплив на перебіг війни – вони всі мають однакову цінність, однакову вартість. Тому ураження різних об'єктів у ближньому та далекому тилу, безпосередньо біля лінії бойового зіткнення в комплексі дає ефект. Ба більше, не треба забувати, що війна – це нескінченний цикл адаптації. Війна постійно пропонує нові виклики обом сторонам, і вони до неї адаптуються – більш або менш ефективно.

Зазвичай для того, щоб адаптуватися до якоїсь нової тактики чи нового виду озброєння треба щонайменше 3 – 4 місяці, інколи пів року. До деяких речей адаптуватися повністю, щоб убезпечити себе, знайти якусь ефективну протиотруту, інколи неможливо, але все одно це цикл адаптації.

Тому якщо ворог адаптується до якихось речей, ми починаємо бити в те слабке місце, яке в них залишається. Вони намагаються робити так само. Це постійне змагання – змагання адаптації. Той, хто його програє, – той врешті-решт не виграє в цій війні. Тому ми в цьому змаганні програвати не маємо.

До чого Україна має адаптуватися, аби виграти війну?

А до чого нам треба адаптуватися ще, окрім терору цивільного населення й ударами балістикою?

Адаптуватися до терору мирного населення неможливо. Тому що це неминучий наслідок війни, але це не військова тактика. Удари по цивільній інфраструктурі, як показує практика, ніколи не призводять до військового ефекту.

Тобто вони можуть створювати на певний час якусь психологічну невпевненість, розгублення серед місцевого населення, але суттєво на перебіг подій вони не впливають, як правило. Я не знаю випадків, коли б це ефективно спрацювало. Є окремий виняток – Югославія, але там трохи інша історія була.

А якщо говорити про адаптацію до тих речей, до яких складно адаптуватися, є три серйозні виклики. Перше – це російська балістика. "Іскандери", якщо говорити конкретно. Вони виробляють їх достатньо багато, вони достатньо ефективні, а засобів протидії балістиці у нас не так багато. І тут, на жаль, ми дуже обмежені й дуже залежні від партнерів. Намагаємося якось створити власні ресурси, резерви, можливості для того, щоб цьому протидіяти, але це достатньо складно.

Друга історія – це КАБи, фактично навіть не КАБи, а ФАБи – фугасні авіаційні бомби вільного падіння, які за допомогою спеціальних модулів росіяни перетворили на керовані снаряди, протидії яким ми поки що не знайшли. Тобто у нас є способи протидіяти КАБам, але недостатньо ефективні, почасти через брак ракет для відповідних комплексів, наприклад, для "Бук-М1", а по-друге – через велику кількість росіян і їхню перевагу в повітрі.

Третя адаптація – це тактика інфільтрації. Ми змогли знайти протидію цій тактиці, і приклад того самого Куп'янська це доводять, але все одно недостатньо. Те, що зараз відбувається в Костянтинівці, – наочний приклад того, що певні прогалини й достатньо розріджені бойові порядки дозволяють росіянам ефективно використовувати цю тактику навіть за умови великої переваги на деяких ділянках нашої безпілотної авіації.

Знайти ефективну протидію тактиці інфільтрації, знайти активну ефективну протидію КАБам або ФАБам – це два найбільші виклики. Ну і балістика.

Кому більше потрібна пауза у війні?

З огляду на ситуацію, яка складається на землі, на фронті, в повітрі й в міжнародній політиці, на вашу думку, кому зараз потрібна пауза більше – Україні чи Росії?

Важко сказати. Безумовно не можу порівнювати. З різних поглядів. Я не маю достатньо об'єктивної картинки про стан речей у російській армії. У мене є інформація, зокрема і та інформація, яка є закрита, яку я не можу поширювати. Але все одно це не дає мені 100% об'єктивної картинки.

У росіян є проблеми зараз, достатньо суттєві. Вони, в першу чергу, пов'язані з комплектуванням особового складу. У них достатньо сумна ситуація в економіці. На жаль, поточна ситуація їм дозволяє поки що на тому рівні, на якому вони воюють, підтримувати бойові дії такої інтенсивності ще достатньо довго.

Але в перспективі у них дуже сумна історія, пов'язана із бюджетом, із накопиченням боргу, з інфляційними очікуваннями, із реальними темпами інфляції, з багатьма іншими. Тому до певної міри росіянам ця пауза потрібна не менше, а, можливо, і більше, ніж нам. Але є один нюанс, і цей нюанс називається Володимир Путін, який в чомусь є достатньо прагматичною людиною. Але в тому, що стосується війни в Україні, він є достатньо ірраціональною людиною.

Попри те, наскільки я розумію, є вже достатньо багато людей, які там стримано, обережно чи навіть вже не дуже обережно пояснюють йому ризики, які несуть для російської економіки, для російської держави продовження цієї війни, – він ці ризики ігнорує.

Тому який для себе вибір він зробить, який для себе варіант продовження бойових дій він зробить, мені сказати важко. Але я поки що не бачу з його боку намірів, прагнень призупиняти цю війну так, як це було б найбільш логічно і так, як йому пропонують. Тобто, на фактичній лінії бойового зіткнення.

Чи можливі мирні переговори найближчим часом?

Наскільки синхронно ми рухаємося до того, щоб сісти за стіл переговорів?

По-перше, частина інформації обмежена в доступі, ми з вами її не знаємо, тому не можемо всю картину об'єктивно оцінювати. А по-друге, під час війни дуже часто спрацьовують фактори, неочікувані й несподівані, які впливають на перебіг подій набагато більше, ніж це могло б здатися.

Починаючи з дронів і закінчуючи зменшенням, наприклад, ресурсів фінансових в Росії. Росіяни уникали масової мобілізації починаючи з осені 2022 року, коли вони змушені були піти на цей крок. Вони фактично цю масову мобілізацію припинили.

Тобто прихована вона залишається. Частково примусово мобілізують певні категорії військовослужбовців по найбільш дефіцитних ВОСах, по офіцерському складу. Але здебільшого вони поповнюють свої втрати так званими контрактниками, фактично найманцями. Людьми, які навіть в умовах практично нульового безробіття в Росії примудряються не знайти собі роботу. Для них єдиний спосіб нормально заробити – це піти ризикнути життям на війні.

Фактично, оскільки цих ресурсів було достатньо, щоб не вдаватися до масштабної мобілізації, здавалося, що це може тривати нескінченно. Зараз цей потік зменшився. З одного боку, більшість особового складу вражається на полі бою українськими силами оборони, в першу чергу безпілотною авіацією. З іншого боку, кількість тих, хто готовий підписати контракт, зменшується. Це пов'язано з дуже простою математикою.

Через фінансові проблеми російського бюджету регіони не здатні вже платити стільки, а тим більше якусь вищу суму, так званих одноразових підйомних. Держава платить такому фіксовану суму достатньо невелику, а решта цих підйомних, які вимірюються мільйонами рублів, їх виплачують регіони. Навіть за офіційною російською статистикою, 56 російських регіонів, а всього їх 83, це я не рахую, окуповані території, мають суттєві проблеми з бюджетом.

У них просто немає в бюджеті грошей для того, щоб виплачувати ці речі. Всі ці речі впливають на особовий склад. Тобто, умовно кажучи, кількість людей, яка йде до збройних сил Росії, не відповідає кількості тих людей, які заходять. Тобто їм відновлювати втрати все складніше і складніше.

Так от, про процес, наскільки він синхронний чи не синхронний, хто перемагає, хто не перемагає. Я б не сказав, що зараз якась сторона має стратегічну перевагу. Її вже немає у Росії. Адже єдиний напрямок, де вона більш-менш ефективно просувається, це, на жаль, Костянтинівка, де вони зайшли в місто, закріпилися в достатньо великій кількості локацій.

Виглядає, що, на превеликий жаль, Костянтинівка буде нами втрачена. Питання тільки часу. Це може тривати достатньо довго. Шансів утримати її на сьогодні, в моменті, я не бачу, якщо чесно.

По решті ділянок фронт або завмер, або йде просування росіян, але не суттєве, як це відбувається в Лимані чи на Покровському напрямку. Або навпаки, вони навіть здають території, як на Олександрівському напрямку відбувається – на стику Запорізької, Дніпропетровської, Донецької областей.

Там ми фактично використовуємо ту саму тактику інфільтрації, відвойовуємо ті території, які втратили протягом минулого року. Але казати, що мають стратегічну перевагу, тобто диктують порядок денний ми або вони, Я б не сказав.

Просто на сьогодні ми можемо говорити про те, що у росіян ця стратегічна перевага втрачається. Тому Я б говорив про відносний паритет. А коли відносний паритет, кожна сторона вважає, що вона як мінімум не програє, а це означає, що вона має в собі сили, ресурси, мотивацію підтримувати, продовжувати цю війну на такому рівні, на якому вона відбувається.

Якби якась зі сторін стратегічно програвала, тобто був би обвал фронту, колапс фронту, глибокий прорив, на який би ще помножувалися депресивні настрої населення, масова втеча з фронту, економічні проблеми, можна було б говорити, що одна зі сторін є в умовно-програшному стані й вона потребує цієї зупинки більше.

Зараз ні для росіян, ні для українців, хоча ситуація абсолютно різна, вона такою не є. Тому це ускладнює можливість знайти точки дотику і домовитися про, скажімо, призупинення бойових дій, про їх заморозку по лінії бойового зіткнення.

В уявленні Путіна, у світі, в якому він живе, російська армія перемагає, добивається своїх цілей. Повільніше, ніж раніше, але все одно добивається. Він не бачить для себе необхідності зупинитися. Хоч я ще раз кажу: як мінімум два негативних треки для нього – це проблема з особовим складом, з набором особового складу для поповнення, і дуже складні тенденції в економіці, які не виправили навіть цей короткочасний період суттєвого підвищення цін на нафту.

Продовження інтерв'ю Сергія Рахманіна – дивіться на ютубі 24 Каналу!