Світ готовий купувати українські оборонні рішення. Чи готова до цього Україна?

Станом на 2026 рік потенційна спроможність українського оборонно-промислового комплексу оцінюється приблизно у 55 млрд дол. на рік. Водночас внутрішній попит залишається значно нижчим за виробничі можливості галузі. 2025 року український ОПК був недозавантажений щонайменше на 40%. За таких умов експорт стає не лише економічним інструментом розвитку, а й необхідною умовою збереження виробничих потужностей, технологічних команд і темпів інновацій.

Україна вже сформувала одну з найдинамічніших defense-tech екосистем у світі, поєднавши виробничу базу, швидкість технологічної адаптації та унікальний досвід сучасної війни. Західні партнери мають масштабні виробничі потужності, фінансові ресурси, глобальні ланцюги постачання та доступ до міжнародних ринків. Поєднання цих переваг може створити нову модель оборонної співпраці, вигідну для всіх сторін.

Водночас виробникам бракує чіткої дорожньої карти, визначених процедур, прогнозованих строків ухвалення рішень і прозорих критеріїв погодження експорту, що загрожує ризиком втрати унікального вікна можливостей для виходу на міжнародні ринки.

2025 року глобальні оборонні витрати досягнули рекордних 2,88 трлн дол. і продовжують зростати. Питання в тому, чи зможуть українські виробники отримати частину цього пирога або ж їхню нішу швидко заповнять конкуренти.

Український defense-tech став глобальним брендом

Показово, що український досвід уже виходить далеко за межі країни. У квітні 2026 року на виставці в Берліні українські підприємства представили сім дронових систем і наземний роботизований комплекс TerMit для логістики й евакуації, розроблених у межах українсько-німецької виробничої кооперації.

Іноземні компанії дедалі частіше використовують Україну як середовище для тестування та вдосконалення власних технологій. Зокрема, американська компанія Perennial Autonomy випробовувала в Україні свій комплекс Merops, який згодом почали використовувати для протидії іранським ударним дронам. Однією з головних переваг таких систем є їхня економічна ефективність: вартість одного дрона-перехоплювача становить близько 15 тис. дол. із потенціалом зниження до менш як 10 тис. при масштабуванні виробництва, тоді як ціна одного Shahed оцінюється у 30–50 тис. дол.

Інший приклад — українська програмна платформа SkyMap, яку було розгорнуто на американській авіабазі в Саудівській Аравії. Система з картами та відеопотоками, яку українські інженери запустили 2022 року для виявлення загроз, тепер активно використовується для виявлення загроз іранських безпілотників, а також для координації роботи дронів-перехоплювачів і контратак.

Такі приклади свідчать про значно ширший процес. Сучасна війна фактично зруйнувала традиційні уявлення про військову перевагу. Дорогі платформи та високовартісне озброєння більше не гарантують домінування на полі бою. Натомість дедалі більшого значення набувають швидкість адаптації, масовість виробництва, цифровізація управління та здатність створювати асиметричні рішення з високою ефективністю за помірну ціну.

Головною конкурентною перевагою залишається поєднання трьох факторів: реального бойового досвіду, доведеної ефективності та відносно низької вартості.

Водночас між потенціалом українського ОПК і його виходом на світовий ринок залишається суттєвий бар'єр. Навіть якщо українська компанія успішно проходить відбір у міжнародних програмах і знаходить іноземного замовника, це ще не означає, що вона зможе виконати контракт.

2026 року щонайменше два українські приватні виробники безпілотників вийшли до фіналу американської програми Pentagon Drone Dominance. Проте навіть такий результат не гарантує комерційної реалізації проєктів, адже без відповідних дозволів від української держави компанії не можуть фізично поставити продукцію іноземному замовнику. У результаті виробники успішно конкурують на зовнішніх ринках, але стикаються з обмеженнями в межах своєї країни.

Головна проблема, яку визнають самі виробники, — модель отримання експортних повноважень.

Як працює експортний лабіринт?

Якщо ще восени 2025 року сама ідея експорту українського озброєння фактично сприймалася як неприйнятна, то вже 2026-го необхідність запуску такого механізму почали відкрито визнавати на державному рівні. 20 квітня 2026 року президент України затвердив своїм указом положення про Міжвідомчу комісію із питань військово-промислової політики та оборонних технологій при Раді нацбезпеки і оборони. За цей час вдалося частково відновити роботу системи експортного погодження та розглянути понад 200 заявок від виробників. Та щоб не маніпулювати фактами й не маскувати реальної відсутності експорту, варто сказати, що, попри часткове відновлення роботи системи експортного погодження, переважна частина заявок завершилася відмовами за виключенням тимчасового вивезення продукції для демонстрацій чи участі у виставках.

Тобто формально механізм експорту існує. Однак на практиці навіть продаж невеликої партії FPV-дронів для випробувань чи навчання в країні-партнері потребує проходження складної багаторівневої процедури погодження.

• Перший етап — це отримання права на здійснення експортних операцій. Процедура передбачає внесення компанії до відповідної постанови Кабінету міністрів України, що навіть у найкращому разі може займати близько пів року. Для галузі, яка живе в ритмі технологічних змін, це надто довго.
• Після цього пакет документів подається до Державної служби експортного контролю України. Здійснивши первинну перевірку, служба передає матеріали на розгляд до Міжвідомчої комісії, де фактично ухвалюється остаточне рішення щодо можливості експорту.
• До складу комісії входять представники багатьох державних органів і силових структур. Кожен учасник надає власний висновок щодо ризиків, доцільності та безпекових аспектів конкретного контракту. Така система покликана мінімізувати ризики (бо, звісно, держава має контролювати чутливу сферу), але велика кількість учасників робить процес тривалим, складним і часто непередбачуваним для бізнесу.
• Після рішення комісії документи знову повертаються до Держекспортконтролю, яка вже офіційно видає дозвіл або відмову. Проблема полягає в тому, що самі рішення комісії є закритими. Якщо компанія отримує відмову, вона зазвичай не розуміє причин: проблема може бути в документах, у позиції окремих відомств або в зауваженнях спецслужб. Виробник фактично залишається в інформаційному вакуумі без чіткого розуміння, що саме потрібно виправити для повторної подачі заявки.

Саме цю непрозорість представники оборонної індустрії називають одним із головних бар’єрів для розвитку експорту.

Однією зі спроб модернізувати систему стала поява спеціального режиму Defense City. Його концепція передбачає спрощення доступу до зовнішніх ринків для резидентів шляхом прямої взаємодії з Держекспортконтролем без необхідності окремого багатомісячного отримання спеціальних експортних повноважень. Проте більшість виробників і надалі працюють за чинною процедурою, визначеною законодавством про експорт товарів військового та подвійного призначення.

Українські компанії навчилися створювати технології зі швидкістю сучасної війни, тоді як державні механізми їхнього виходу на міжнародні ринки досі працюють за логікою мирного часу. Технологічні можливості та глобальний попит зростають значно швидше, ніж регуляторні рішення.

Контроль чи заборона?

Відкриття експорту не означає безконтрольного продажу зброї за кордон і тим більше виведення продукції, необхідної для української оборони.

Пріоритетом держави безумовно залишається забезпечення власної армії та формування достатніх запасів озброєння в умовах триваючої російської агресії. Експорт стосуватиметься виключно надлишкової продукції, тобто тієї, якої не змогли законтрактувати ані українська держава, ані міжнародні партнери в інтересах українських Сил оборони.

Не менш важливо й те, що експортна політика не може бути однаковою для всіх категорій продукції. Ринок давно потребує розмежування між продукцією приватних виробників, яка може постачатися за спрощеними процедурами, та стратегічно чутливими категоріями озброєнь, що мають залишатися під окремим державним і політичним контролем. Передусім це стосується ракетних технологій, систем протиповітряної оборони, боєприпасів та окремих категорій товарів подвійного призначення.

Світовий ринок озброєнь давно працює саме за такою логікою. Його структура залишається висококонцентрованою: близько 70% світового експорту контролюють лише кілька держав. Лідером залишаються Сполучені Штати, на які припадає понад 40% глобального експорту озброєнь (у 2021–2025 роках, за даними SIPRI). До найбільших експортерів також належать Франція (майже 10%), Німеччина (близько 6%) та Італія (5%). Успіх цих країн ґрунтується не лише на якості продукції, а й на поєднанні внутрішніх державних замовлень, довгострокових контрактів, розвиненої технологічної бази та системної політичної підтримки експорту.

На цьому тлі Україна має унікальну можливість зайняти власну нішу. Але для цього держава повинна забезпечити виробникам прогнозовані правила, скорочення строків розгляду заявок, серійні довгострокові контракти, доступ до міжнародної інфраструктури та глобальних ланцюгів постачання. Без цього навіть найкращі технології ризикують залишитися локальним успіхом, тоді як світовий ринок продовжать освоювати інші гравці.